Україна Європейська: проект інтелектуальної реінтеграції

Поділитися
Tweet on twitter
Contemporary Ukraine on the Cultural Map of Europe
Contemporary Ukraine on the Cultural Map of Europe

Поняття «повернення в Європу» стало одним із головних у процесі українського національного відродження, починаючи з ХІХ століття. І хоча в політичному аспекті це не завжди було успішним, проте багато явищ культури були створені завдяки європейському духові. Українцям не потрібна «дорожня мапа» Європи: вони завжди перебували в європейському просторі, хоч і оточені імперськими кордонами. Видання «Contemporary Ukraine on the Cultural Map of Europe» («Сучасна Україна на культурній мапі Європи») (опубліковане у США) показує культурні зв’язки України з Європою, зокрема після здобуття Незалежності.

Ця книжка формує уявлення про Україну як молоду державу, що в минулому була поділеною й колоніально залежною, проте сьогодні прагне заявити про себе в час «конфліктних реальностей» на світовій політичній арені. Європа стає потужною точкою повернення, простором, у якому має здійснитися реінтеграція України.

Видання складається з трьох блоків («Фіксуючи націю: історія, політика, релігія», «Рефлектуючі ідентичності: літературна парадигма», «Утверджуючи культуру: мова, медіа та мистецтво»). Кожен блок представлений добіркою статей провідних українських інтелектуалів, які працюють за кордоном, утверджуючи українські студії (О. Пахльовська, М.Р. Стех, Р. Шпорлюк, М. Павлишин, Дж. Ламі тощо), або ж науковців із «материкової» України (М. Зубрицька, М. Антонович, М. Рябчук та ін.), або ж іноземними дослідниками культурно-історичної ідентичності України (М. Мозер, К. Ваннер та ін.). Упорядниками виступили професорки Лариса Залеська-Онишкевич (президент Наукового товариства ім. Т. Шевченка в США і Прінстонського Наукового Форуму) та Марія Ревакович (викладач курсів української літератури в Університеті Вашингтона, наразі працює над монографією про літературу та формування ідентичності в Україні після 1991 р.).

Україна по-різному може заявляти про себе на міжнародній арені. Це можуть бути хуліганські витівки п’яних керманичів і навіть наукових делегацій у європейських аеропортах. Можуть бути газові скандали та заборона на свободу слова. Можуть бути галасливі звинувачення української інтелігенції, зокрема письменників, притягнення їх до відповідальності, вилучення їхніх книжок у стилі американських вестернів або італійського серіалу про «Спрут». Одне слово, форми взаємодії можуть бути різні. Деякі з них, на жаль, орієнтовані ніби на навмисне декларування неєвропейських цінностей в Україні. Перераховані «заяви про себе», що нині мають місце, засвідчують: Україна може бути викинута в азійський простір або ж у світ «бездонної російської душі». В такому разі центральна думка видання «Сучасна Україна на культурній мапі Європи» про те, що Україна історично вийшла з Європи, буде видаватися сумнівною. І все ж таки… Чому Україна має шукати своє мотто, свою історію в діалогічних стосунках із Європою? Варто нагадати, що фактично лише ХХ століття стало тим рубежем, який відкинув українські землі від європейського світу. Радянська система орієнтувалася на свою концепцію «конструювання людських душ»: творення радянської новомови, зрештою, радянської людини, вихованої на псевдоцінностях, нестачі критичного мислення та духові покори. І все ж таки навіть у цей час траплялися ситуації, які ніби прагнули повернути час до витоків, європейських координат. Мистецтво 20-х рр. ХХ ст. (Микола Хвильовий, Павло Тичина, неокласики, В. Свідзінський), еміграційна творчість представників Мистецького українського руху («Ост» У. Самчука, драми Ігоря Костецького, твори Т. Осьмачки, Ю. Косача та ін.), світоглядно-мистецький бунт шістдесятників (Л. Костенко, М. Вінграновський, І. Драч та ін.), вибуховість В. Стуса — всі ці періоди по-своєму засвідчували співпричетність української інтелектуально-мистецької думки із європейськими культурницькими традиціями. Кожен із письменників по-своєму відчував «тугу» за Європою і водночас подзвін по європейських складниках української ідентичності.

Важливо, що представлене видання прагне розібратися у найважливіших феноменах ідентичності України: мові, літературних проекціях, медійному просторі, релігійних поглядах. Здається, що такої праці давно бракувало. Але, на жаль, не лише на світовому інтелектуальному полі, а й у самій Україні. Звичайно, в українській пресі досить часто з’являються статті й інтерв’ю провідних науковців, які, працюючи в країнах Західної Європи, США й Канади й можуть адекватно осмислити той абсурд, який зсередини видається незбагненним. А нам сьогодні вкрай важливо розкласти цей «історичний абсурд» на найпростіші формули.

Редактори книжки у передмові зазначають, що Україну можна розглядати на географічній та культурній мапах. Якщо звернутися лише до географії, то не викликає сумніву, що Україна розташована в європейській частині євразійського континенту. Проте кожна країна в Європі протягом століть сформувала свою національну ідентичність. Тому культурна мапа в нашій ситуації значно важливіша. Лише провівши «культурне районування», визначивши культурні зони європейських ідентичностей, можна сказати, наскільки Україна належить до європейського мислення.

Упорядники згадують статтю «Мови та релігії європейців», опубліковану у виданні 1872 року на теренах Західної України. Вже на той час рутенська (русинська) мова була однією з семи чітко окреслених слов’янських мов. Рутенська — це мова, якою послуговувалися мешканці українських теренів. Важливо усвідомити, як зауважують Лариса Залеська-Онишкевич і Марія Ревакович, що правовий аспект може бути ознакою спільності «культурного районування». Правові норми Запорозького козацтва, «Конституція» Пилипа Орлика — ці історичні віхи доводять, що на теренах України правова модель корелювала з тогочасними європейськими традиціями.

Ситуація України — це ситуація «геокультурного аутсайдера», якщо послуговуватися визначенням Мілана Кундери. Україна географічно приречена бути останнім бастіоном європейського простору. Наскільки легко дотриматися європейського способу мислення, перебуваючи на периферії? Не є випадковим те, що Польща змогла виборсатися з кризи комуністичної системи. Ця країна не втратила своєї європейської ментальності, не забула про своє місце на культурній мапі Європи. Адам Міхнік, виступаючи в Києві кілька років тому, зауважив, що католицизм став одним із захисних бар’єрів Польщі, який допоміг оговтатися. Другим чинником стала польська мова.

У передмові Л. Залеська-Онишкевич та М. Ревакович підсумовують, що Україна завжди існувала в гравітаційному полі двох «Інших» — «Європи та Азії, представленої Росією». Сьогодні процес формування ідентичності видається двоступеневим: потрібно визначити риси «великого часу» (Європа чи Росія), але також важливо сформувати і уявлення про те, що таке «українська ідентичність». Європа існує як єдність протилежностей, як розмаїття і цілісність. Схід завжди прагне до тоталітарної або авторитарної уніфікації простору. Тому видання «Contemporary Ukraine on the Cultural Map of Europe» прагне не просто подати зони перетину України з Європою, обґрунтовуючи тезу про європейське коріння української національної ідентичності, а й також визначаючи квінтесенцію самого поняття «українськість». Тим паче, що чи не найнебезпечнішою загрозою для «національної ідентичності» став радянський час, коли панувала мегаідеологія — сформувати радянський народ від Сяну до Дону. Але чи можна насильницьки об’єднати різні ідентичності? Можливо, радше йшлося про нівеляцію того, що заважало такому об’єднанню, про стирання розбіжностей з історичної пам’яті. Тому й не можна було говорити про український геноцид (і досі, на жаль, Росія прагне відкараскатися від того, що голод в Україні не був результатом негоди, заперечуючи бездоганно вивірену фактологічну базу Джеймса Мейса).

Книжка складається з кількох десятків статей, що дискутують навколо поняття української ідентичності на ширшому європейсько-східно-російсько-радянському тлі. Так, Роман Шпорлюк у статті «Західний вимір у формуванні модерної України» змальовує спільні стратегії національного будівництва в Україні та Німеччині (зокрема — в середині ХІХ ст.). Науковець переконує, що відчуття національної єдності в українців настає аж ніяк не пізніше, ніж у німців. В Австро-Угорщині українці вже були згуртованою національною спільнотою. Разом із тим, він зауважує, що значний вплив на формування української нації мали поляки, які навіть випереджали німців у процесі національного будівництва («nation-building»).

Микола Рябчук стверджує, що теза «повернення до Європи» для українців означає «повернення до норми». Дослідник називає визначальним польський фактор для утвердження української незалежності. Джулія Ламі у статті «Український шлях до Європи: досі контроверсійне питання» аналізує сучасну історію часів Помаранчевої революції й до моменту розпуску Верховної Ради в 2007 році. Передовсім у полі рефлексій перебувають реакції з боку Європейського Союзу на процеси в Україні. Оксана Пахльовська також звертає увагу на події Помаранчевої революції. Але в її концепції змагання між Сходом і Заходом в Україні постає аналогією до ширшого протистояння: між православ’ям (у його російській версії) та світом західного християнства. Можна згадати «церковний чинник» у подіях Помаранчевої революції. Тоді православні церкви Московського патріархату змальовували кандидата на пост Президента України Віктора Ющенка як демонізованого державця, який принесе із собою царство темряви. Фактично було використано алогічні доводи, які не можна зарахувати до етично чесних форм аргументації. «Русскій мір» — опозиція до європейського простору на теренах України. Україна може стати або частиною цього гомогенного російсько-євразійського простору, або ж повернутися до себе через віднаходження в собі європейських цінностей: цінностей свободи, права, моралі. «Сьогодні існує дві України: європейська та радянська», — зауважує О. Пахльовська, переосмислюючи тезу історика Джеймса Мейса, який говорив, що в Україні немає протистояння між українськомовними та російськомовними українцями. В Україні є протистояння між українцями і «совками».

Надзвичайно важливою складовою книжки є частина, присвячена аналізу української літератури. Центральним постає метафора дзеркала, якою послуговується львівський літературознавець Марія Зубрицька: так, хтось, дивлячись у дзеркало, бачить у ньому інший світ, Іншого. Українська література представлена в книжці як рефлективний простір, у якому відображено провідні тенденції європейських культур. Можна пригадати, як О. Пахльовська у фундаментальній монографії «Українська літературна цивілізація» зауважила, що «культура “Розстріляного відродження” робить українську культуру органічною частиною європейського Модернізму. Разом з тим, цей культурний феномен має бути побачений також як одна з найвідоміших і найпослідовніших у Європі форм громадянського супротиву інтелектуальної еліти  проти тоталітарної системи». Таким чином, українські письменники постають творцями європейських стратегій. Разом із тим, орієнтація на Європу допомагала протистояти в боротьбі за естетичні й етичні цінності в мистецтві, які були знищені тоталітарною ідеологією. Про те, що українська література завжди була вікном у Європу й простір Іншого зазначає й М. Зубрицька. Л. Залеська-Онишкевич характеризує розвиток сучасної української драматургії, зокрема вектори західної ідентифікації. Новітня українська драма прагне зруйнувати витворені радянською ідеологією міфи. Як відомо, драматургія в 40-і й 50-і рр. ХХ століття (згадати лише п’єси О. Корнійчука) була потужним ідеологічним інструментом для втілення масової пропаганди. Майкл Найдан говорить про феномен Бу-Ба-Бу як авангардний проект, який існував в опозиції не просто до офіційної культури, а й до всієї радянської моделі тоталітарного псевдомистецтва. Таким чином, Ю. Андрухович, О. Ірванець та В. Неборак дозавершили модернізаційний проект українського авангарду початку ХХ століття. Оля Гнатюк зупиняється на висвітленні стратегій формування культурної ідентичності у новітній українській літературі. Канадійський літературознавець Марко Роберт Стех аналізує чотири романи новітньої української літератури за допомогою концепту «зміщеної ідентичності», що має вияв у творах Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, В. Шевчука та Ю. Ґудзя. Дослідник послуговується також психоаналітичним юнґівським інструментарієм. Марко Павлишин звертає увагу на проникнення європейських контекстів в український художній простір, аналізуючи європейські тенденції в прозі Андруховича та Іздрика. Максим Тарнавський концентрує увагу на представниках молодшої прозової генерації, як С. Жадан і А. Дністровий, а завершує літературознавчий блок розвідка М. Ревакович про феміністичні й ґендерні аспекти в українській пострадянській літературі.

Можливо, чи не найбільший резонанс викликатимуть статті з третього блоку: «Утверджуючи культуру: мова, медіа та мистецтво», представленого розвідками С. Вакуленка, М. Мозера, Лади Біланюк, Ю. Шевчука, Марти Дичок, М. Павлишина, М. Шкандрія та В. Белєя. М. Мозер ретельно аналізує український віртуальний простір, зокрема реакції користувачів на галицький варіант української мови. Ці віртуальні «відповіді» можна охарактеризувати як варварські, брутальні й надзвичайно агресивні. Російськомовні українці (користувачі інтернетом) з Півдня і Сходу паплюжать українську мову в Галичині, називаючи її покручем. Визнаючи суржик як сучасний варіант української літературної мови, ці користувачі відмовляються прийняти українську мову як цілісну систему, що існує в західноукраїнському варіанті. Незрозумілі слова, що належать до питомої української лексики (яку намагалися винищити в різний спосіб радянські мовознавці, укладаючи реєстри та словники), викликають спротив і агресію. Ось лише кілька промовистих прикладів зі статті:

«[… ] цвет титульной нации-галичане говорят на быдлячей тарабарщине, которая не имеет никакого отношения к украинской мове — это ж факт, не требующий доказательств» (“Ivanov” 2006).

«Українська мова — это не язык, это крики животных (мычанье, гавканье, хрюканье, карканье) — жидопольского быдла [!] из Галычины…»

«Разве Галицкий язык понятен полтавчанину или харьковчанину, или Галицкие пляски близки сердцу сумчанина, или одесские шутки понятны галичанину!?»

«Почему же потомки [sic!] Кобзаря до сих пор не желают говорить на украинс­ком? Да потому, что он в своем современном виде — смесь галицко-польского наречия и новояза, придуманного в 19 веке».

«Зачем искусственно создавать видимость единой страны с единой мовой?» (“Ella” 2006).

Поведінка користувачів на питомі українські слова вкрай негативна. Все це змушує замислюватися, що для носіїв російської мови українська апріорно постає мовою нижчого ґатунку. Вони не хочуть витрачати час для опанування цієї мови, натомість прагнуть спаплюжити все, що не має аналога в російській мові, а отже, свідчить про самобутність української мови. Деякі коментарі вражають і зумовлюють потребу в психологічному аналізі теперішньої соціокультурної ситуації. Подібні твердження щодо російської мови з боку представників інших етносів і спільнот на території РФ могли б стати підставою для судового позову у зв’язку з паплюженням державної мови. В Україні паплюження державної мови вважається ознакою демократичності у проведенні дискусій між безіменними користувачами. Можливо, що хтось із них навмисне розпалює міжнаціональну ворожнечу, паплюжачи державну мову України. Лада Біланюк майстерно аналізує мовну ієрархію, наявну в СРСР, а ще раніше — в царській Росії. Й Російська імперія, й СРСР — величезні геополітичні утворення, до яких входять кілька етносів і народностей. Насправді ж, існування всередині імперського тіла цих етносів не таке вже й гармонійне, як це часто проголошують на папері. Імперський центр робить усе можливе для підняття престижу однієї мови, що виконує головну функцію. Інші існують і підтримуються за залишковим принципом.

Згадуються фрагменти з монографії Е. Сміта «Культурні основи націй». «Щоб була створена нація, має бути сформована одна мовна модель, якою ця нація може репрезентувати себе в часі». Сміт зазначає, що всередині нації можуть бути різні діалекти, але обов’язково має існувати спільний голос, спільна мова.

А як бути в українській ситуації? У нас тоді мають існувати дві нації: українськомовна й російськомовна? Чи може в такому разі бути порозуміння?

У багатьох статтях акцентовано на Помаранчевій революції як відліку нової української історії, позбавленої тоталітарних механізмів. Книжка була написана протягом пост-помаранчевого тріумфу України, коли Руслана стала символом модерної України, готової до вільного співіснування в європейському просторі. Сьогодні багато тверджень книжки можуть бути переглянуті. Й не тому, що вони кон’юнктурні щодо попереднього політичного правління, а тому, що виникає питання про те, чи справді Україна як монолітна держава повністю хоче й готова перейти в європейський світ. Чи може починатися процес реінтеграції в Європу після непаритетного зближення з Росією? Чи може шлях до Європи розпочинатися в Москві?

Але, мабуть, ці питання — вже для іншої книжки. То якою ж буде Україна на культурній мапі? І чи буде це мапа Росії — чи все-таки — Європи?

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики