П’ять років тому Олекса Різниченко (Різників) видав книжку гумору «Сміх на гаку». Не міг інакше назвати свій гумор колишній радянський політв’язень. Лише так – запозичивши «стиль» у давнього в’язня, турецького полоненика козака Байди:
О славний Байдо Вишневецький,
Незламний духом предку мій,
Що на гаку висів турецькім –
А кпити з ворога зумів!
Тарасе Бульбо! Ти із палі
У вічі ворогу сміявсь,
Вони ж зубами скреготали,
Бо твій був верх! Бо ти – не здавсь! (…)
Тож ми умієм реготати
На палі, списі, на гачку,
І слати усмішку крізь грати
В ГУЛАГівськім концентраку.
Тож мої браття генетичні,
Мо’ схибив десь у соло й я:
В кігтях у кішки-більшовички
Прісні пісні у солов’я.
10.04.2005
Цей вірш відкриває і першу, і другу редакцію збірки. Він присвячений Лесі Олійник, дочці Степана Олійника, яка є промоутором щорічних весняних Олійниківських читань, що стали святом українського гумору в Одесі та Одеській області (рідко учасники читань виступають 1 квітня на одеській Гуморині; частіше ті читання (або дні) виглядають певною альтернативою тій гуморині, котра водить крикливі хороводи навколо пам’ятників Дюкові та Катерині).
Книжка вийшла доброю у 2005-му, і все ж дехто з одеських спілчан, мабуть, під впливом вислову «прісні пісні» у вірші-пролозі, став натякати авторові, що вона, його гумористична ластівка, могла б бути й смішніша. Пояснення, що в деяких віршах гумор – філософський, колег не переконували. Тоді автор прибрав зі збірки дещо з «філософії», досипав нових сміховин, і цього року на світ білий вискіпався «Сміх на гаку – 2».
Як і в першому «Сміхові», тут – вірші різних років. Кожну дату написання педантично указано, авторові важливо і людям показати, і самому не забути, як йому сміялося після першої відсидки, а як – на початку другої. Як – між ними. Як – тепер. Тепер… Одеська міська влада вділила житло колишньому політв’язневі на далекій околиці. Доводиться літньому чоловікові млосними автобусами курсувати туди й сюди. Час для роздумів є, гумор сам народжується. Ось дещо з нового «дідівського» циклу «Хоч дівчина сиділа…»:
1) Хоч дівчина сиділа,
А я, старий, стояв,
Зате я ошаліло
Колінця споглядав:
Спідничка бо куценька
Підбилась під живіт –
І стегна молоденькі
Явилися на світ.
І я ковтаю слину,
горю, як у вогні –
якби ж вони качині,
Ото були б смачні!!
2) Хоч дівчина стояла,
а я, старий, сидів,
зате я на чимало
тоді помолодів.
Автобус як хитнеться –
То вся дівоча плоть
На мені розіпнеться –
Ні всіять, ні вмолоть!
Її живіт уперся –
Голенький – у плече,
А повновиді перса
До рота! Аж тече.
То піт стіка солоний,
Щось серце витина,
Бо ж лікоть в її лоні
Пірна і вирина.
Не витримав я струса –
Дівчину посадив…
Звідтоді я боюся
Сідати біля дів.
Ось такий гумор одвідує деколи сиву голову одного, на мій погляд, із кращих письменників України… А які фантазії перегукуються у нього через десятиліття! Молодим написав усмішку про те, як упіймав у житах русалку, привів додому й молока, «наче киці, подавав» («Русалка польова»). А порівняно недавно склав «Русалку річкову», нинішню «чемпіонку» з кількості читань її автором на дружніх зібраннях:
О, русалка річкова!
Коли воду лід скував,
Я пішов ловити рибку,
Ополонку прорубав.
Чи ловив я там чи ні,
Раптом бачу – в глибині
Проплива хвостата діва,
Ще й підморгує мені!
Читання циклу «Хоч дівчина сиділа…», гуморески «Русалка річкова» доросла аудиторія, як правило, супроводить гомеричним сміхом. Сам був неодноразово свідком цього. Момент такого читання відтворює фото, подане на четвертій сторінці обкладинки видання. Ось так, перебувши слідчі ізолятори, мордовський та пермський табори, О. Різниченко усе ж зберіг молодою свою душу. Здається, спогади минулого зовсім не тиснуть на неї. Чоловік завжди є двигуном доброго настрою у будь-якій компанії.
Але й про минуле О.Різниченко не забуває. Він судить його у своїх «серйозних» творах, робить це деколи й у «веселих». Діткливі сатири «Стогін хохла-вола», «День начальника», «Пісня середняка», «Крісло», «Речитатив про пайок і пайку», «Топтання», «Забамбулений», «Має право мати право», «За чаркою смоли» та низка інших свідчать про це.
Перед написанням цього відгуку я запитав Олексу Сергійовича: «Яку епоху ти мав на увазі, пишучи сатиру «Екскурсія по музею просто неба»? Це Україна радянських часів? Нинішня? Чи це її близьке майбутнє, коли житимем у резерваціях?». – «Це Україна післякозацька, Україна останніх двох століть, – сказав він. – І нині вона все така сама, безправна». Отож учитаймося в цей вірш:
ЕКСКУРСІЯ ПО МУЗЕЮ ПРОСТО НЕБА
Ось екземпляр гігантського звіринця –
Ви бачите, панове, українця.
Ставний, міцний, як звикло, вуса ма…
О, ні, не вкусить! – Лагідність сама..
Усе уміє, руки золоті,
Предобрий і зручний у спожитті.
Сам їжу здобува. Не сам з’їда –
Вам – десятьом! – іще перепада.
Здобувши ж мало – уника гріха:
Все вам віддасть, сам з голоду здиха.
А ось іще бідовий екземпляр –
До мови їхньої ма особливий дар,
Складає вірші. А говорить як!!
Ну викапаний, вилитий Спартак!
Таких осібно треба берегти.
Тому до них приставлено пости.
До речі, – мова. О! Яка краса!
Багатство суфіксів буквально потряса!
Дзвінка, співуча, лагідна, м’яка…
Аж просто жаль, що мова їх – зника.
Нум, попросімо цього, – пару фраз
Нехай промовить екземпляр для нас.
Поаплодуймо… Чуєш, ти? Скажи,
Чи добре вам на Україні жить?
Чого мовчиш?! То, може, заспівай!
(Пісні в них – клас! Та і життя в них – рай!)
Співай: “Реве та стогне…” Ну, сміліш!
Хм, так ревів і так стогнав раніш.
А може “Ще не вмерла…” затягни.
Не хоч співать? – То гопака утни!
Ну все…не шкірся…все…працюй, працюй…
(І що це з ним? Ну хоч не експонуй!)
Я вам магнітофончика включу –
він безвідмовний.
Та й далеко чуть…
18.01.1991р.
Оце ще раз читаю та й думаю: цю б книжку ширше перевидати, у Києві. Але що поробиш, що маємо, те маємо… Хочу сказати, що з такими творами треба знайомити якомога більшу кількість людей.
Узагалі до книжок гумору й сатири варто ставитися не з «професорською» погордою як до літератури «нижчої». Гумор завжди був прикметою життєдайних сил у народі. Тому ці книжки треба – особливо в нинішніх умовах – помічати й частіше про них писати. Таку маю думку. Звичайно, є в аналізованій книжці вірші і менш вдалі. Поеми з назвами хвороб «Жовтуха» та «Сікоз», як на мене, не варто було б включати до збірки. Але більшість написаного – це те, що захочеться узяти до рук ще колись. Так, Різниченко складає нині (поважна робота!) великий кореневий словник української мови (і в книжці особливо цікаво звучать «філологічні» римовані жарти). Як правозахисник він видає альманах одеських організацій Всеукраїнського Товариства політв’язнів і репресованих та Українського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса «Одеська хвиля». Але та його ідейність не «засушена», вона природньо співіснує з оригінальною образністю та глибиною оптимізму. І про це, крім вище наведених віршів, крім прози-поезії, свідчать і чимало «сміховин» Олекси. Ще згадати «Тобі, Адамево», «Зустріч з інопланетянкою» (тут звучить торжество давньої прихильності автора до жіноцтва), «Про патогенні зміїні гени» тощо.
І ще оті дати під віршами… Мене вони змушують здригатися, як ремарки в трагедіях В. Шекспіра: «Виходять»… 1972 рік. Олекса чекає суду в ізоляторі одеського КДБ. І римує дещо, мабуть, із тугою поглядаючи на загратоване вікно. І називає вірш «Номер». І туга не спотворила писання, вірш вийшов зовсім не сумним. Подаю його на завершення цього відгуку:
До директора цирку зайшов і пита
чоловічок якийсь несміливий:
“Вам людина, яка передражнює пта-
хів… потрібна? Чи би не взяли ви?”
У директора справ і турбот в голові
й без цього чоловічка до біса:
“Нащо нам передражник, як є в нас живі
птахи? І де ви взялися!??”
Чоловічок образивсь:
“То я і піду…” –
підійшов до вікна в кабінеті,
раму-другу штовхнув і –
у всіх на виду
у захмарене небо відлЕтів…
1972 р.
Микола Суховецький народився 15 січня 1947 року в селі Писарівці Волочиського району Хмельницької області. Навчався на філологічному факультеті Одеського університету, вчителював, працював редактором художньої літератури в Одеському міжобласному видавництві «Маяк», в одеських газетах. Член Національної спілки письменників України. Є автором книжок оповідань і повістей «Три кілометри від станції» (1977), «Хоро» (з життя болгар півдня Одещини, 1981), «З коханих рук» (1985), «Кімната для ігор» (1989), «Мистецтво копати картоплю» (2009), роману «Розигри» (2004); збірки віршів «Зустрічі нашої світло» (2001); дитячої книжки «Вірші для Христинки» (2005).