У найновішій і дебютно прозовій книжці Ліни Костенко присутні щонайменше три коди та одна матриця. Отож казати, що це – всього лише «мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики», означає, заходячи в будівлю твору, послизнутись на гладенькій поверхні ґанку й цокнутися зубами об цоколь. Ні кодів, ані матриці «Записок українського самашедшого» авторка не приховує, навпаки, орієнтуючись на широкого читача, вказує на них прямо, акцентуючи (подекуди аж занадто) на найважливіших моментах. Однак деякі професійні читачі, про що свідчать відгуки на цю довгоочікувану книжку, або не помітили, або проігнорували окремі коди, а про матрицю в їхніх дописах наразі не сказано взагалі.

Перший код можна назвати «гоголівським». Тут і перегук із назвою його відомого твору, і разуразні прямі цитації, оскільки дружина оповідача – гуманітарій, пише дисертацію на тему: «Герменевтика історичних детермінацій творчості Гоголя». У тексті «Записок…» творчість Гоголя детермінує не лише весь зібраний тут абсурд, який може відбуватися хіба перед кінцем світу, а й ставлення – як до абсурду, так і до світу. Це не лише «сміх крізь сльози», а й «страх крізь сміх». Дружина оповідача (не гуманітарія, але теж інтелігента, тобто збабілого чоловіка) «доскіпується, у чому ж справжня причина, що український геній став російським письменником». Гоголь став своєрідним символом людини на розламі двох культур, письменником, який писав мовою однієї нації, а душу свою відносив до іншої, що, зрештою, і змусило його зазирнути в очі самому небуттю, а відтак шукати рятунку (і спасіння) в релігії. І цей розлам між культурами – із тінню небуття, з очима Вія – є проблемою не лише «гоголіани», а й українського народу, й окремого українського «самашедшого» на зламі двох епох. Політики прагнуть розколоти народ на Схід і Захід, причому «ставка робиться на чорториї людської свідомості», а «самашедший» намагається не зіслизнути в той чорторий, не втратити свого приватного центру структури, простіше кажучи – не збожеволіти.

Другий код у «Записках…» Ліни Костенко – «булгаківський». В.Панченко у статті «Особливості національного божевілля» провів паралелі з «Бісами» Достоєвського, і ця думка частково слушна. Твори й справді подібні, але так, як одна людина схожа на іншу: має в ідеалі дві руки, дві ноги, одну голову, а в ній – головний мозок, часом навіть із однаковими думками. Втім, як видається, «Біси» – це не той код, за допомогою якого можна «відкрити» ще один вимір «Записок…». Обидва романи публіцистичні. Однак публіцистичність їхня – різного штибу й різноспрямована. Достоєвський боронить усталені цінності Російської імперії. Він «писав памфлет на «західників» і «нігілістів», а потім виявилося, що його «Біси» – то сценарій ХХ століття…» – пояснює В.Панченко. Сценарій, але далеко не глобальний: Достоєвський тільки передчував те, що Булгакову довелося побачити. Достоєвський дав філософську концепцію, розписану в особах, а Булгаков прямо вказав на джерела загрози («Собаче серце», «Фатальні яйця», «Майстер і Маргарита»). Публіцистика Ліни Костенко фіксує (вже у ХХІ столітті!) результат активної дії тих «джерел» і показує безсилля окремої людини перед ними на українському ґрунті. Вона теж виступає за одвічні цінності, але не росімперські, не малоросійські, а українські. Більше того, виходить не тільки на рівень взаємин двох «братніх» народів та двох ідеологій, а й на глобальний рівень, однак про це згодом.

Булгакова – в алюзіях та цитатах – у «Записках…», як і Гоголя, вистачає. Надто ж наприкінці твору. Але булгаківська містика присутня вже від початку. Дружину оповідача «глибоко вразило, що чорний камінь, привезений з Кавказу для могили Гоголя, ніби перекотившись через століття, став надгробком на могилі Булгакова». Міленіум для України настав під знаком відрубаної голови Георгія Ґонґадзе, події «Майстра і Маргарити» теж почалися відрубаною головою. Відсіченим головам – від сивої давнини до сучасності – присвячено цілий абзац із констатацією: «Скоро людство, як той святий Діонісій, ітиме з власною головою в руках, а на плечах у нього буде віртуальна голова, набахтурена абсурдом безвиході». Що ж до голови убитого журналіста оповідач занотовує: «А десь регоче диявол, тримаючи одрубану голову, мов кат на ешафоті Історії». Цей мотив неодноразово зринатиме у творі, подібно до того, як через увесь роман А.Корольова «Голова Гоголя» прокотився череп українського генія, який став російським письменником. Дивлячись по телевізору парад на Майдані Незалежності, оповідач зауважує: «А тепер он стоять на трибуні наші достойники на тлі анонсу «МАЙСТРА І МАРГАРИТИ» – як Воланд, Азазелло, Коров’єв і Бегемот». Відтак дружина цитує йому широковідомий уривок із «Великого балу Сатани». Власне, «бал сатани» – це і є позичена в Булгакова метафора того, що коїться не лише в Україні, а й у світі – глобалізованому, але не цивілізованому.

Отже, третій код «Записок українського самашедшого» – «апокаліптичний». Одкровення Іоанна Богослова стосується всього без винятку людства, тому оповідач відстежує і занотовує свідчення незабарного кінця світу з усієї планети, використовуючи газети, телевізор, інтернет. «То там, то там глобус Воланда наливається вогнем і кров’ю», – констатує він. «По-моєму, гуманітарна катастрофа тепер всесвітня. Мертві тіла валяються не повсюдно, але скрізь повно мертвих душ. І якийсь глобальний Чічіков торгується з глобальним Собакевичем за “золотий мільярд”», – занотовує в іншому місці. Д.Дроздовський, пишучи про книгу Ліни Костенко, зазначив, що «Записки…» стали «новим пророцтвом Нострадамуса». Справді, оповідач згадує цього видатного поета-фантаста, однак – тільки двічі, тоді як біблійний (вужче – апокаліптичний) код у книзі наскрізний.

Ось який вигляд мають щоденникові «зведення» оповідача: «Землетрус у Греції. Торнадо в Америці. Тайфун в Японії. На заході Непалу селевий потік з гір накрив село. В Ємені якийсь тип увірвався в мечеть і перестріляв людей на молитві. […] Біля Коморських Островів виловили аномальну рибину. […] І знову чомусь було багато пожеж». І так – по всьому тексту «Записок…». Часом ці повідомлення трагічні, часом – комічні: «Як нова політична нація заявили про себе піґмеї. Вони рішуче проти того, щоб їх їли сусідні племена». Більшого ефекту авторка досягає, коли поруч із повідомленням, що «на фермах Великобританії виявили коров’ячий сказ», стоїть інформація на кшталт: «У штаті Флорида врятували крокодила, що застряг у дренажній трубі». Вам подібні зведення нічого не нагадують? Мені – нагадують. Ліну Костенко в іншому, поетичному форматі:
Страшний калейдоскоп: в цю мить десь хтось загинув.
В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.
Розбився корабель. Горять Галапагоси.
І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.
Десь вибух. Десь вулкан. Руйновище. Заглада.
Хтось цілиться. Хтось впав. Хтось просить: «Не стріляй!»…

І далі за текстом. Це і є ота матриця, котра підносить «Записки українського самашедшого» до рівня глобального сучасного літописання. Літописання останньої доби людства.

Д.Дроздовський закінчив свій відгук констатацією, що прозова спроба нашої найвизначнішої сучасної поетеси – це «книжка сміху, яка повертає людину до життя, показуючи, що ми ще таки не мертві». Справді, в «Записках…» чимало дотепного. Іноді його не треба вигадувати, досить поставити загрозливу епідемію і врятованого з якоїсь клоаки крокодила в один ряд. Іноді Ліна Костенко вустами (чи то пак – комп’ютерною клавіатурою) свого персонажа вправляється в гострослів’ї, даючи влучні коментарі до тих чи тих подій: «Коли держава говорить кийками, сперечатися з нею важко». «Я розумію, все має свої історичні корені. Часом їх хочеться висмикнути». «А в нас тут свої імпрези. Міняли літеру в державному Гімні, щоб Україна на одну букву менше вмерла»… Часом ці записи дуже нагадують пасажі Є.Дударя чи публіцистичні екзерсиси О.Чорногуза, однак це не робить «Записок…» книжкою сміху. Як, до речі, й книжкою національного оптимізму.

Нотатки «самашедшого» інтелігента хронологічно охоплюють кінець 1999 – 2004 роки. І закінчуються так: «От і настав наш День Гніву. Лінію оборони тримають живі». Але звернімо увагу на час написання самої книжки: 2001 – 2010. Тобто Ліна Василівна добре бачила, чим закінчився помаранчевий Майдан, як упевнено, крок за кроком, його очільники здавали й одне одного, й національні інтереси. Недарма ж її персонаж не забуває закону маятника: «Хитнулося в один бік, може хитнутися у протилежний»… Отже, «бал сатани» триває. Звір звіра їсть. Коні апокаліпсису рвуть поводи. Голова Гоголя, зафутболена дияволом, досі не може зупинитися. Головний класик марксизму сказав, що історія на своєму наступному витку повторюється, але вже як комедія. В українців і тут не все як у людей: «революція усмішок» на наступному політичному витку кинула нас якраз-таки в лабета трагедії, хоча нинішній президент смішить світ не гірше за коміка.