День Перемоги, або У Варшаві все спокійно

Нас троє (як у класиці «фольклору»): я й двоє Олександрів – Ірванець та літкритик Бойченко. 9 травня 2008 р., Варшава…

Ми облюбували бістро в центрі польської столички. Хоча центр не автентичний – після війни, перемогу в якій тепер бурхливо святкують на пострадянському просторі, його відбудували з руїн.

Поляки вже призабули свято 9-го травня. У Варшаві спокій та благодать. Ніякої фальшиво-героїчної музики типу «Этот день победы…», кінофільмів про «Великую Отечественную» і походів ветеранів із польовими кухнями, наркомівськими ста грамами та іншою совковою попсою.

До речі, про ветеранів. В О. Ірванця є оповідання «День Перемоги». Некрофільське! Ядуче! Сюрреалістичне! У День Перемоги померлі ветерани встають із могил, щоб вийти на площі міст.

А справді – де беруться ці герої війни? Адже після її закінчення минуло понад шістдесят років. Проте іноді видається, що з кожним роком їх стає все більше.

Однак, як зазначалося, у Варшаві все спокійно. Тут ветерани з могил не піднімаються, не парадують. Можемо собі сидіти в бістро й теревенити про всіляку всячину. Наприклад, про Білорусь, де люблять святкувати День Перемоги, і про бідних білоруських письменників. Але про це потім.

Зараз ніхто з нас не говорить про «знаменний» День. Але сидить він у свідомості кожного з нас – хоч плач, хоч скач.

О. Ірванець бере мобілку, набирає номер у Неньці-України. Кому телефонує? Невже зі святом поздоровити хоче? Виявляється, Віктору Небораку. Вітає – але з Днем Народження. Це ж треба чоловікові у такий час уродитися!

Для непосвячених скажу: В. Неборак – прокуратор Бу-Ба-Бу, О.Ірванець – підскарбій цієї формації. Ну, є ще патріарх, сиріч Ю.Андрухович.

Бу-ба-бісти (відступ перший).
Про Бу-ба-бу хтось щось чув, хтось щось знає. Одні згадують цю формацію незлим тихим словом. Інші – злим. На початку 90-их Бу-ба-бу гриміло на просторах нашої юної держави, було на устах літературної та навкололітературної публіки.

Хоча знаність та впізнаваність бу-ба-бістів дещо перебільшена. Як загалом і знаність української літератури в широких українських народних масах. Наведу один приклад. Кілька літ тому приїхала в нашу Острозьку академію міністерсько-освітня перевірка. Отож, яко проректор спілкуюся з перевіряльниками, про те, про се балакаємо. Згадав Ю.Андруховича, а одна перевіряюча кліп-кліп очима: хто це такий? Потім каже: я ж біолог, воно мені ні до чого. Інша перевіряюча (філолог український!) рече: щось я таке чула. Називаю прізвище О. Ірванця. «О, – говорить перевіряюча-філолог, – воно мені знайоме». І пригадує матір бу-ба-бістського підскарбія. Перевіряюча, виявляється, вчилася в Рівному (тоді ще – Ровно) і пам’ятає маму О. Ірванця.

Коли я оповів цю історію підскарбію, він сказав: а що тут такого, у нас відомими письменниками стають тоді, коли їхні твори включають до шкільної програми.

Але не будемо про освітнє Міністерство, його контролерів. Дай їм, Боже, здоров’я та мудрості. Вчора ото зустрічаю одного доктора-професора з Криму, який ще й вірші пише і на музику їх покладає. Закортіло мені чомусь те Бу-ба-бу згадати. А мій співбесідник питає: хто то такі? З нами ще був третій чоловік (зі Львова, піарщик). «Ото, – кажу, – хай він тобі пояснює». Піарщик і каже: «Дуже круті хлопці». Через пару годин доктор-професор забігає до мого кабінету: «То, кажеш, до вас Ю.Андрухович приїде?» Відповідаю: «Приїде». «Познайом мене з ним, горілки поп’ємо». «Ні, – кажу, – класиків берегти треба».

А якщо серйозно (хоча це теж серйозно), то бу-ба-бісти витворили непоганий міф. Бу-ба-бу яко феномен лишився в минулому – але міф живе.

Кожен із бу-ба-бістів уже не один рік іде своєю дорогою. Та й іпостасі цієї трійці не такі подібні, як видаються декому. У Ю. Андруховича є щось галицько-статечне (певно, від благословенних часів Австро-Угорської монархії). Однак через цю статечність проривається дивацьке, іронічне, балаганне… Не забуваймо: імперія Франца-Йосифа виносила в своєму лоні і фрейдів, і мазохів, і чапеків. Зрештою, кого вона тільки не виносила? В.Неборак ще більше статечний, аніж Ю. Андрухович. Навіть дивуєшся, як то він у ту бу-ба-бістську формацію потрапив. Чи, може, ця статечність — просто гарна маска? Проте О. Ірванець геть здемаскований. А ще – іронічний, анархічний. Не всім це подобається. Та й що? Одного разу почув від нього: «Я намагався жити так, як мені хочеться».

А загалом… Ні, досить возвеличувати бу-ба-бістів.

Скажу лише одне: ці хлопці, ліквідувавши свою формацію, розійшлися мирно, продовжують приятелювати. І вітають один одного з Днем Народження. І це добре.

Отож, О.Ірванець привітав В.Неборака. Вимкнувши мобілку, щось сказав таке жартівливо-журливе: ось, мовляв, Віктор у Неньці пребуває, а ми тут, грантоїди, жируємо. Він та його тезка Бойченко – гаудисти, я – еразміст. Вони отримують гранти від програми «Гауде Полонія», я – від «Еразмус мундус».

О. Ірванцю подобається мій поділ українських інтелектуалів на дві категорії. Ю. Андруховичу, здається, теж. «То як ти їх класифікуєш? – якось запитав патріарх мене по телефону. – Ґрунтівці… А другі – як?» «Ґрантівці», – була моя відповідь.

Ґрунтівці і ґрантівці (відступ другий)
Ґрунтівці не люблять ґрантівців. І навпаки. Сталося якось так, що звів я О. Ірванця з одним «твердим» ґрунтівцем. Ні, вони не билися. Але була така словесна баталія. (Мамцю моя рідна!) І було якесь ментальне несприйняття один одного.

Ще пам’ятаю таке. Зібралися письменники-ґрунтівці на своє чергове «свято воскресаючого духу». Серед них – О. Ірванець. Починає смішити публіку. А насправді – стібнеться майже в дусі свого оповідання «Загальний аналіз». Після закінчення свята, коли всі розійшлися, телефонує до мене й розповідає, що його душить шарфиком один звісний критик-ґрунтівець. А той критик сидить біля нього, як мишка.

…О. Ірванець мені пояснив: ґрунтівці – це «восточники» і є у їхній душеньці біс москвофільства. І тягнуть вони нас (вільно чи невільно) до Росії-матушки.

Я ніби з цим погодився.

…А ґрантівці – «західники».

Теж погодився.

Одвічна українська біда – розполовинення нашої Неньки.

«Рівне/Ровно» (відступ третій)
До речі, про розполовинення. В О. Ірванця є про ЦЕ цілий роман «Рівне/Ровно». Щоб зрозуміти той твір, треба хоч трохи пожити в цьому місті. У ньому чітко простежується поділ на бандерівську (націоналістичну) і сталінську (совкову) частини. Чому це так – окрема розмова. Принаймні, в інших містах Заходу України (та й, певно, Сходу) такого різкого поділу немає. ЦЕ і знайшло відображення в романі. Хоча не тільки ЦЕ і не лише рівненські (ровенські) реалії.

Одного разу в цьому місті зі мною та О. Ірванцем трапилася пригодка. Сиділи ми на лавочці біля такого шедевру скульптурного мистецтва як пам’ятник воїнам-афганцям (скажете: теж знайшли де сидіти). До нас підійшов якийсь рускоязичний таваріщ, щось запитав. Дали йому відповідь державною мовою. Після цього таваріщ обматюкав нас на вєліком і могучєм, ще й пообіцяв пристрелити.

А хтось каже: «Рівне/Ровно» антиутопія. Реалізм!

Антиутопія, певно, інше.

На останніх виборах до місцевих рад (чи дійсно останніх?) я з О.Ірванцем їхав до того самого Рівного/Ровного. Під час поїздки з’явилася маса ідей. По-перше, висунути О. Ірванця кандидатом на рівненсько-ровенське мерське крісло. По-друге, у передвиборній програмі записати такі пункти: назвати Рівненський державний гуманітарний університет (РДГУ) іменем Уласа Самчука, Рівненський аеропорт – Аеропортом Ніла Хасевича, а ще побудувати парк культури й відпочинку Бульба-Боровець-ленд (типу Діснейленду).

Знали ми: цього не буде. Ні Бульба-Боровець-ленду, ні Аеропорту Ніла Хасевича, навіть РДГУ не ризикнуть надати ім’я У. Самчука…

Але ж Схід і Захід – не єдина геополітична проблема нашої Неньки. Є у нас, приміром, Північ. А на тій Півночі – Білорусь. О. Ірванець любить народ цієї суверенної держави. Є в нього навіть відповідна поема «Білорусь». Ще він любить перекладати білоруських письменників. Про них ми якраз і говоримо у варшавському бістро. Говоримо, що приїздять хлопці відриватися в свобідну Польщу. Бо в них – тоталітария. Приїздять і в «нашу Україну» (надворі ж 2008 рік). Наприклад, любить це робити білоруський імперіаліст Владзімєр Арлов, з яким товаришує О. Ірванець. Він хоче в нас відібрати Чернігівщину: гета, каже, бєларуская зємля. Ні, перечимо, Чернігівщини не віддамо. А ось Донбас, плюс бонус-Крим забирайте. Взамін віддайте нам Берестейщину, плюс бонус – усю Західну Білорусь, аж до литовського кордону!

Колись О. Ірванець виголосив тост: «За непорушний литовсько-український кордон!»

Але тепер тости не виголошуємо – ні за кордон, ні за Білорусь. Хоча за останню варто було б. Це – наше майбутнє. І якраз про майбутнє О. Ірванець збирається написати «Хворобу Лібенкрафта». Лібенкрафт – сила любові (так воно з німецької). Нас міцно полюблять! Як щасливих білорусів.

Зрештою, скільки можна в тому бістро сидіти та безцільно базікати. Треба по Варшавці пошпацерувати. Вона все більше мультикультуризується. Трапляється чимало в’єтнамців. Тут їхня діаспора на першому місці, на другому – українська. (Остання, звісно, не настільки активна, як перша). В одній кав’ярні нас обслуговує чорношкіра офіціантка – звиняйте, афрополячка. З її уст ллється мова Адама Міцкевича й Юліуша Словацького. Суцільний постмодернізм!

Якось непомітно допленталися до Лазєнок. Удалині ховається Вісла. А якби, міркуємо, пакт Молотова-Ріббентропа був реалізований у першому варіанті й непорушний німецько-радянський кордон проліг би по цій ріці? («Спасибо Яше Риббентропу, / Что открыл окно в Европу»). Тоді б, може, було дві Варшави – Східна та Західна. Як і Рівне/Ровно. І, може б, плавала у Віслі Очамимря…

Ні, не будемо про таке. Ще й у День Перемоги! У Лазєнках опиняємося серед молодих гаудистів. О. Ірванець у їхній компанії – ну просто патріарх. Веселий гурт ввалюється у його помешкання.

І знову День Перемоги. Господар дому вмикає комп’ютер, знаходить там музичку. Цей шедевр створений за принципом: «наша песня хороша, начинай сначала». Є там, приміром, такі слова:
«С боем взяли город Люблин,
В город мы вошли
И на главной улице
Название прочли.
А название такое –
Право, слово боевое.
Варшавская улица
По городу идет,
Варшавская улица
На запад нас ведет…»

Перед тим замість Любліна були Смоленськ, Мінськ, Брест. А опісля мала бути Варшава. До неї «радянські визволителі» «дошли».

І тут, так би мовити, для балансу О. Ірванець запускає іншу пісеньку: «Дойчен зольдатен унд офіцірен…».

На обличчі його – одна поважність.

Хтось це сприйме як блюзнірство. Хтось – як клоунаду. Для мене – то діатриба. Був такий жанр в античній літературі, коли про серйозні речі говорилося з гумором. І, навпаки, коли про несерйозне мовилося надто поважно.

Круговерть поволі затихає. На книжкових полицях у кімнаті О. Ірванця надибую твори Януша Гловацького. Він якраз перекладає їх.

А дійсно, нам, українцям, Я.Гловацького бракує. І не тільки його.

Сашко Бойченко розпитує про Пултуськ, де я перебуваю на програмі «Еразмуса…». Навіщо воно тобі, хочу знати. Там, каже, десь похований мій дід, якого з Буковини забрали в Радянську армію, він загинув у боях під Пултуськом. Згадую: на околиці цього містечка є поховання радянських воїнів. Їх доглядають поляки.

Скільки наших людей поклало голову не на своїй землі і не за свою землю!

Але не треба пафосу. Тим більше в День Перемоги…