Два свіжі інформаційні приводи для розмови з науковцем та перекладачем зі США.

Під самкінець минулого року у Сполучених Штатах Америки побачило світ чергове число поважного часопису International Poetry Review (vol. XXXVI, Number 2, Fall 2010). Тема спеціального випуску – українська поезія. Підзаголовок антології – «Двадцять п’ять років української поезії (1985-2010). Нові голоси свободи, яку ще слід створити». Представлені твори поетів, які відійшли, і ті, що плідно працюють: Ігор Римарук, Назар Гончар, Аттила Могильний, а також Олег Лишега, Наталка Білоцерківець, Оксана Забужко, Василь Герасим’юк, Віктор Неборак, Іван Малкович, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Олесь Ільченко, Василь Махно, Кость Москалець, Людмила Таран, Марія Ревакович, Мар’яна Савка, Борис Щавурський, Богдана Матіяш, Ганна Осадко, Марія Титаренко, Ірина Шувалова.
Автор ідеї та перекладач багатьох творів цієї двомовної антології – професор Українських студій Пенсильванського державного університету Михайло Найдан. Він же – упорядник і перекладач англійською мовою ошатного тому  вибраних поезій Богдана Ігоря Антонича «The Essential Poetry of Bohdan Ihor Antonych.  Ecstasies  and Elegies», який з’явився також наприкінці 2010 року в США (Lewisburg Bucknell University Press).

–  Пане Михайле, спершу – бодай кілька слів про себе. Народилися в США. Батьки Ваші походять із Галичини. Коли і як прийшло відчуття і розуміння українського коріння? Чи не було це обтяжливим, драматичним  процесом?
–    Переважно цей процес цілком звичайний і не драматичний. Мої батьки були великими патріотами і мріяли про велику Україну ціле життя. Але ми досить далеко жили від інших українців, зосереджених у тих чи тих місцях. До української церкви доїздили на авто 45 хвилин щонеділі. Я ніколи не вчився в українській школі або в так званих суботніх школах українознавства; власне, за все життя прослухав тільки один курс української літератури – на літній програмі у Гарварді, де в той час, здається, 1978 року, читав курс про українську поезію періоду модернізму професор Омре Ронен із Одеси. На цьому надзвичайно цікавому курсі я захопився Тичиною, Рильським, Бажаном, Йогансеном, іншими нашими поетами. Свою курсову роботу про творчість Максима Рильського пізніше переробив на статтю, яку опублікував у часописі «Слово і час» в Україні. Власне, почав цікавитися літературою у 12-му класі середньої школи і навчаючись у The American University. Тоді ж і сам почав писати вірші. Слухав курси “creative writing” із видатним американським поетом Генрі Тейлором. Найбільше я був захоплений творчістю шістдесятників і почав перекладати їхні твори. Отож, перші мої опубліковані переклади з української – поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка. Треба зазначити, мою працю дуже підтримали різні науковці та письменники. Серед них – Василь Барка, Іван Фізер, Юрій Шевельов, Ася Гумецька та інші. Усім їм залишаюся вельми вдячним.
^[2]– На жаль, українці за походженням, інтегровані в американське суспільство, гуманітарії за фахом, не зуміли, як видається, достатньою мірою поширити інформацію про українську культуру в США. Ви  – один із небагатьох, хто перейнятий таким непростим завданням. Як це Вам вдається?
–    Є кілька осіб, які перекладають твори української літератури англійською мовою. Крім мене, це Вірляна Ткач, Ванда Фипс, Віталій Чернецький, Аскольд Мельничук, Дзвіня Орловська, Марко Андрічик, ще дехто. Ясна річ, цього замало. Maксим Тарнавський веде перекладацький семінар в університеті Торонто і також випускає альманах української літератури в Інтернеті щодва-три роки. Я завжди намагаюся підтримувати перекладачів з молодшої генерації і підключив кількох із моїх колишніх аспірантів до праці над останньої антологією. Це Ольга Титаренко, яка  готує докторат у Торонто і Лариса Боброва, яка в нашому університеті працює над докторською дисертацією із прикладної лінгвістики. Свого часу на сесії НТШ у Нью-Йорку я зазначив, що майбутні перекладачі української літератури будуть з України. В першу чергу й тому, що  декотрі студенти з України вже на досить високому рівні володіють англійською мовою. У другу чергу тому, що вони вдосконалюють знання англійської в аспірантурі на Заході, де навчаються і стажуються. Тоді мене критикували за таке моє передбачення, але тепер очевидно: це відповідає дійсності.

–    Наскільки знаю, Ви перекладаєте не лише з української мови, але й і з російської та румунської.
–    Переважно співпрацюю зі Славою Ястремським, якщо перекладаю з російської. Ми з ним – добра команда. Слава працює у сусідньому університеті  і ми знаємося з часів, коли перекладали дві книжки поезії та есеїстики Ольги Сєдакової, книжки поезії Марини Цветаєвої, прози Ігоря Клеха (саме його «українські» твори: Клех сам зі Львова). Нині готуємо  в перекладі збірку класичних російських поетів, книжку «африканських» творів Ніколая Гумільова, та ще дещо. З румунської переклав кілька віршів Лілани Урсу. Запросив її до нашого університету через програму Фулбрайта, коли був завідувачем кафедри славістики. Вона – зірка сучасної румунської медитативної лірики і чудова людина.

–    Хто для Вас особисто є авторитетом, якщо мати на увазі переклади творів української літератури англійською?
–    На мою думку, саме читач перекладів англійською мовою – найбільший авторитет, тобто людина, яка не знає оригінальної мови. Здебільшого фахівці та літературознавці, які пишуть рецензії, статті й дисертації, намагаються передусім знайти помилки і недоліки в перекладах, аби тільки довести свій рівень компетенції. Замість критикувати і шпортатися в подробицях, часто неперекладних нюансах,  варто  оцінювати переклад загалом  – тобто, як твір сприймається в іншій мові.

–     У Вашому доробку – двомовна антологія української поезії ХХ століття «100 років юності» (у співавторстві), а також окремі видання творів Павла Тичини, Ліни Костенко та Максима Рильського у Ваших перекладах, збірка Віктора Неборака «Літаюча голова». Ви також перекладали прозу, зокрема роман Юрія Андруховича «Перверзія». Переклад прози і поезії вимагає принципово різних підходів. Що на це скажете?
–    Поезія вимагає більшої концентрації зусиль. Треба надзвичайно перейнятися текстом, його звуковою організацією, грою слів тощо. Я часто майже напам’ять вивчаю поетичні твори, які перекладаю, щоб музика оригіналу звучала в моїй голові. Дуже допомагає, коли чую вірші у виконанні самого поета: тоді краще вловлюю інтонації твору. Поезія, навіть верлібр, збудована на ритмах, римах, метафорах, інших поетичних прийомах. І, хоча кожен вірш має свою логіку,  образну й синтаксичну, у перекладі неможливо відтворити все достеменно. Треба вибрати оптимально з того, що можна передати. У Юрка Андруховича буває і проза дуже поетична, тоді в перекладача виникають певні проблеми з цим. Для прози найважливіше – відтворити стиль автора, різноманітність, багатство мови, особливості реплік героїв.

–    Окрім перекладацтва, чимало зусиль віддаєте упорядкуванню антологій. Нині, наскільки орієнтуюся, Ви працюєте над збіркою новел сучасних українських жінок-авторів. Чому вирізнили саме письменниць?
–    Давно люблю жінок! З великою усмішкою це кажу! Без них (моєї мами особливо) мене не було б на світі… Отож, упорядковую і перекладаю жінок-авторів, бо  в наш час з’явилося чимало талановитих письменниць, а також – немало є серед старшої генерації. Раніше було менше жінок-прозаїків через застереження патріархального суспільства, навіть у радянські часи. А сучасне українське суспільство, хоча трохи відстає в інших сферах щодо представництва жінок, бодай трохи розвивається в цьому сенсі саме в культурі. Майже кожен університет в Америці та Європі має кафедру жіночих і гендерних студій. А скільки в Україні подібних кафедр? Десь читав, що сімдесят відсотків нових американських письменників нині – жінки. Подібне явище, очевидно, наздожене й Україну. Раніше серед видатних жінок ми мали тільки Марка Вовчка, Ольгу Кобилянську та Лесю Українку: називаю імена найвідоміші. А тепер кільканадцять талановитих жінок-прозаїків. Я особисто вже переклав дещо з Марії Матіос, Галини Пагутяк, Ірен Роздобудько і Тані Малярчук. Інші перекладачі працюють над творами інших письменниць для антології, я редагуватиму. Проза сучасних українських жінок надзвичайно цікава, написана на високому рівні. Мої переклади творів Малярчук вже вийшли у літературному журналі “Hayden’s Ferry Review”  та інтернетній збірці “European Literature Days” в Австрії, незабаром одне оповідання з’явиться в літературному часописі “Stand” (Велика Британія). Також маю на думці зробити збірку жінок-поетес у недалекому майбутньому. Гадаю, ця ідея дуже на часі, і буде дуже прихильно зустрінута.

–    Пане Михайле, Ви й сам пишете поезії, пісні, прозу (роман «Сім знаків Лева»), статті, малюєте. Як вибудовуєте свій час?
–    Роблю те, що мені подобається робити. Тому завжди маю час на все. Навіть на відпочинок! Пісні та малюнки – розвага для мене і майже як відпочинок: зміна праці. Однак коли йде якесь видання, то працюю інтенсивно, як-от було з виходом української антології для “International Poetry Review”. Тому що я маю звання заслуженого професора україністики імені родини Воскобійників у моєму університеті, викладаю тільки три курси на рік. Наша літня відпустка також довша, ніж у звичайного українського викладача, який має обов’язків по самі вуха.  Ми закінчуємо академічний рік у кінці квітня і можемо спокійно відпочивати. Отоді й беруся інтенсивно до своїх перекладів.

–     Ви двічі перебували на програмі Фулбрайта в Україні. Чи задоволені? Наскільки результативним були творчі відрядження до України?
–    Програма Фулбрайта просто чудова. Вона дала мені можливість глибоко увійти в українську культуру та українське середовище. Вражень маю так багато, що бракує слів! І скільки добрих друзів, знайомих, зустрічей і подорожей! Бути в Україні на довший час – велике натхнення для мене. Особливо приємно працювати зі здібними українськими студентами, які, на мою думку, краще навчаються, ніж наші американські.

–    Чи триває Ваше відкриття «батьківщини предків», чи не розчаровані в теперішньому України?
–    Стільки позитивного бачив раніше в Україні з кожним роком після 91-го року! А теперішній уряд – це крок, швидше скачок назад, до совєтчини. Переробляють Україну на свій лад – на малоросійську колонію. Не шанують ані української історії, ані культури, ані мови. Панує корупція більше, ніж це було раніше. Зникають здобутки демократії. Мені просто сумно бачити, що діється… Та сподіваюся, що український народ остаточно прокинеться.

Розмовляла Людмила  Таран

Довідкa: Михайло М. Найдан (Michael M. Naydan). Професор славістики в пенсільванському державному університеті (відділ слов’янських та східноєвропейських мов). Народився 1952 року в Нью-Джерсі. Закінчив Американський університет (1975). Докторську дисертацію захистив у Колумбійському університеті (1984). Редактор наукового часопису Slavic and East European Journal (у 1993-99 рр.). Автор багатьох антологійних збірників та книжок вибраного класиків і сучасних авторів, зокрема англомовних перекладів поезії Ліни Костенко, Марини Цвєтаєвої, раннього Павла Тичини, Юрія Винничука, Віктора Неборака, Юрія Андруховича та ін. За переклади віршів Аттили Могильного удостоєний перекладацької премії ім. Юджина Кейдена. Заслужений професор україністики ім. родини Воскобійників. Тричі одержував премії від Американської асоціації українських студій за найкращий переклад року. Живе і працює в США.