Невдячна справа – писати критику на критику чи втягуватись у дискусію, ані засади якої чітко не визначені, ані трибуна оприлюднення думок не вельми відповідна. Бо в перервах між репліками втрачається предмет суперечки, вислизує й губиться серед інших тем. Утім, оскільки „ЛітАкцент” завжди заохочує дискусії, то ризикну і я оприявнити певну дискусійну тему. При цьому доведеться порушити правило, згідно з яким я не мав би брати слово, коли йдеться про мою-таки книжку. Однак дуже сподіваюся, що читач вибачить сей гріх, якого я цілком свідомий. На свій захист можу повідомити тільки те, що не брався би за перо, коли б ішлося лише про критичну оцінку моєї праці. Спокушає ж інша перспектива: порушити проблему, яка сьогодні в багатьох смислах актуальна, та й у наступні роки, певно, не втратить гостроти.
Старі тіні: трохи ретроспекції
Проблема ця – біографії письменника та її стосунку до творчості. А в конкретному ракурсі спробуємо заземлити її до рівня жанрової модифіції, яку традиційно окреслюють як літературний портрет. Зізнаюся чесно, у книжці „І ката, і героя він любив…” визначення жанру — літпортрет — передбачає не менш провокативний підтекст, аніж сама назва. Як цей ефект спрацював – інша справа. Бо виглядає на те, що для старшого покоління читачів літпортрет – то схоластичний жанр радянського літературознавства, в якому найважливішим чинником було розставляння правильних ідеологічних акцентів щодо того або іншого класика. Згоден, саме таким він народився на наших теренах у 50-60-х роках ХХ століття. Десь у своїй бібліотеці ще зберігаю раритетні тепер літпортрети 1950-х – про Котляревського, Квітку-Основ’яненка чи Коцюбинського. У них наших письменників, виходців із „зубожілих панських родин”, характеризували як „виразників інтересів трудящого люду”, а коли дуже пощастить, то навіть підтягували їх до „революційно-демократичного світогляду”. За змістом ці праці були однозначно нудними, та й із зовнішнього погляду непоказними – скромного брошурного формату. Пізніше літературні портрети стали писати солідніше: автори дозволяли собі не тільки більший обсяг, а й вільніші коментарі до предмета свого наукового зацікавлення.
Свою лебедину пісню радянський літпортретний жанр відспівав, либонь, у вісімдесятих. Тоді його авторитет пов’язували із серією книг видавництва „Дніпро”. Скромний формат 60/90 компенсувався, проте, кількома істотними чинниками. По-перше, в серії виходили книги про авторів, яких раніше сприймали на марґінесі або й узагалі замовчували. Тому публікації „Дніпра” викликали немалий інтерес серед освіченої публіки. По-друге, діялося те ще перед тотальним обвалом соціалізму й державних видавництв. Тому-то літературні портрети видавалися цілком солідними, як на нинішній день, накладами – 4–5 тисяч примірників, а подекуди мали повторні наклади. По-третє, і це, може, найважливіше, дух часу проявився в літпортретах цілком виразно: не тільки у виборі раніше цензурованих постатей (Щоголев, Манжура, Зеров, Косинка etc.), але в авторстві, бо найвищий злет жанру власне пов’язаний з руйнуванням канону соцреалізму. Завдяки поступовому вивільненню критичного мислення з-під ідеологічного пресу з’явилися тоді на світ літературні портрети пера Миколи Ільницького, В’ячелава Брюховецького, Михайла Слабошпицького та ін. Так, це було свіже слово про українських письменників, непорівнянно свіже в зіставленні з підручниковою рутиною чи застарілими історіями літератури (яскравим прикладом такої невдалої історії був двотомовик Інституту літератури 1987–1988 рр., який застарів ще на етапі його підготовки до друку). Інтерес до літпортретів підсилювався ще й тим, що читачеві далеко не завжди були доступні твори письменників, про яких ішлося; відтак численні цитати сприймалися майже благоговійно. З іншого боку, слід визнати, що тамті видання були типовими продуктами свого часу, й вони зазнали старіння уже за кілька літ, бо відкривання „білих плям” у ті часи нагадувало нестримну повінь, і те, що ще вчора здавалося одкровенням, назавтра вже втрачало свою новизну під тиском інших фактів та прочитань.
Як би там не було, жанр літературного портрета має свою історію. Нагадую це для молодших читачів, які могли знайти літпортрети вже тільки на бібліотечних полицях, а не в книгарнях. Що спричинилося до клінічної смерті жанру? І настільки ця смерть була природною? Думається, вона була все-таки передчасна, спровокована обставинами. Адже взмруж ока розлізлася вся офіційна культура, а її рештки погрузли в руїнах соціалістичного ладу чи, власне кажучи, безладдя. Вмить накрилися державні видавництва, як-от „Дніпро”, „Молодь”, „Український письменник”, поставлені на межі банкрутства. Тобто, радикальна зміна епох ураз списала все, що творилося в офіційному дискурсі, на брухт, хоча наступними роками українська суспільна думка поступово пробувала реабілітувати частину тієї культури офіціозу, а нинішня влада взагалі її ґлорифікує, як бачимо. Так от, у загальній руїні й безпросвітній кризі загинув і жанр літературного портрету, такого собі „нарису життя і творчості”, який свого часу справив непогану службу для українського читача-інтеліґента та творчої молоді.
Спокуса реанімації жанру?
Очевидна річ, пишу ці рядки не для того, аби вдаватися у трени за втраченим жанром. У 1990-х роках українське літературознавство шукало вже інші способи монографічного представлення письменника, і цілком слушно. Проте відмовившись від літературного портрета, воно не запропонувало подібного нормативного формату, який можна було б розпізнавати як своєрідний бренд. Адже видавнича серія з чітко витриманими критеріями, що впорядковують і зрівноважують різні критичні тексти, значно краще сприймається читачем, ніж розрізнені видання. Це аксіоматичне. Що ж витіснило літпортрети в 90-х? Спершу це були сірі брошурки на газетному папері, якими заробляли на хліб українські видавництва в період кризи. Потім літературознавча продукція посоліднішала, з’явилися в ній і серії, що привертали увагу читача. Як-от, „Текст+контекст” від видавництва „Факт”: цікавий і вартий уваги проект, який, щоправда, не можна розглядати як повноцінний замінник літпортретного жанру, бо в умовах браку джерел він задумувався як своєрідний фаст-фуд для студентів-філологів та аспірантів перехідного часу. Не кажу вже про численні дисертаційні монографії: вони зазвичай і не призначені для ширшого читача, і доволі специфічні (щоб не сказати: нудні), до того ж, видаються символічними тиражами.
І тут нарешті доходимо до суті справи. Коли одна з книжок 2010 року була в підзаголовку названа літературним портретом, то це зовсім не означало, ніби її автор дістав із шафи добре занафталінений жанр і його реанімував. І автор, і видавництво зійшлися на тому, що необхідно задавати якийсь новий формат критичного осмислення письменника. До речі, видавництво „Академія” вже має в цьому певний досвід, оскільки веде іншу відому серію – „Автографи часу”, у межах якої недавно вийшли книги про Кобилянську, Стефаника, Франка. Хоча – завданням „Автографів” є публікація белетризованих біографій письменників. А от щойно започаткована серія „Життя і слово” має слугувати виробленню нової монографічної стратегії, що поєднала б (у принципі непоєднувані начала!) дискурси біографії та творчості класиків нашої літератури. Настільки вдалим був перший млинець цієї серії – моя книжка про Михайла Коцюбинського – судити, звісно, не мені. Однак шкода, що критики зазвичай не помічають потреби в поверненні до життя певного синтезуючого жанру, що дозволив би представити письменника в різних його іпостясях. Бо про це, власне, йдеться.
Теоретичний відступ
У розмові про жанр, умовно названий літературним портретом (за принципом, що саме така назва є розпізнаваного читачем і задає певний горизонт його очікувань), варто наголосити на кількох теоретичних акцентах. По-перше, мається на увазі монографічне осмислення постатей класичного рівня, себто письменників, які вже надійно вписані в канон історії української літератури. А це й зобов’язує до стриманості інтерпретації (до поміркованості та розважливого академізму), й водночас слугує за своєрідний виклик, бо дослідник має уникнути механічного повторення написаного до нього, чимось збагатити той канонічний образ, який уже закріплений у свідомості читача.
По-друге, слід вирішити принципову суперечність, яка виникає з огляду на необхідність поєднати аспекти біографії та творчості. Як відомо, постмодерні підходи взагалі ставлять під сумнів або трактують скептично такий зв’язок. До того ж, можливі різні його варіації – від важливості біографічного дискурсу стосовно творчого до заперечення першого, навмисного його замовчування або містифікування. Самі умови жанру змушують дослідника шукати й знаходити компроміс у цій непростій дихотомії.
По-третє, йдеться про творення своєрідного сюжету, який проявив би еволюційний розвиток таланту. Знову-таки, можемо сперечатися щодо сутності еволюції. Однак для всієї історіографічної науки наших часів (принаймні для історій ХХ століття) засновковою вважається Дільтаєва (Wilhelm Dilthey) теорія історії як низки фаз розвитку, що перебувають між собою у причинно-наслідкових відносинах; звідси й поняття історії духу (Geistesgeschichte), яким оперували зазвичай літературні історіографи. Що б там не казали, саме цей принцип, хай і в окроєному, оцензурованому вигляді, покладено в основі радянського літпортрета, в якому постать письменника простежували за етапами його розвитку. Саму з огляду на ідею розвитку набувають смислу різноманітні контексти, що їх залучають дослідники, намагаючись коментувати творчість письменника, знаходити ті або інші точки зіштовхування його індивідуального таланту з духом доби та запитами читачів. Тобто, навіть бунтарі проти Дільтаєвої теорії її все-таки застосовують, хай і зі зворотним ефектом. Обмежуся тут у констатації проблеми. До речі, більш докладний її аналіз можна знайти в перекладеній у нас теоретичній праці американця Девіда Перкінса (Чи можлива історія літератури? – К., 2005. – С. 111–113).
Право на „божевілля”
А тепер від загального перейдемо до конкретного. Євген Баран у недавній рецензії, яку подавав „ЛітАкцент”, мене загалом хвалить (дай, Боже, йому здоров’я!). Щоправда, шановний критик, починаючи во здравіє, закінчує якось заупокійно, констатуючи, що праці бракує «літературознавчого „божевілля”», яке би перетворило літературний портрет не в один із, а запропонувало нові правила літературознавчої гри”. А так – нудно, академічно, „і нема на те ради”, резюмує автор рецензії. Звісно, коли закладати критерій інтриги („дослідник не запропонував інтриги”) стосовно подібної праці, то вона, справді, розчарує. Однак я й не декларував, що завданням є пошук якої-небудь „малинки” чи пак, „літературознавчого „божевілля”. Для цього прецінь існують інші жанри й форми, а Євген Баран може цілком задовольнити свій смак, читаючи колегу й приятеля Степана Процюка (його психоаналітичний роман про Стефаника вийшов цьогоріч у тій-таки „Академії”). Ба більше, як автор я свідомо уникав того, що мало би справити вибухово-скандальний ефект. Скажімо, мотив листування з Аплаксіною, який виглядає на дуже виграшну „малинку”, був прокоментований у книжці дуже стримано й стисло. З іншого боку, лишаю опонентам право на інтерпретацію й подаю у своїй праці примітки для зацікавленого читача: якщо йому до вподоби феміністичні філіпіки Соломії Павличко, нехай насолоджується. Мені ж ішлося про інше.
Однак повернемося до критеріїв. Вище вже сказано, що окреслення жанру як літпортрета було своєрідним експериментом, пробою читача на пам’ять і розпізнавання. Тоді як шановний Євген Баран бере цю дефініцію за чисту монету і розглядає книжку крізь призму „правильного” визначення літпортрету Юрієм Бурляєм із 1985 року: як „жанр статично-академічний з елементами шкільного популяризаторства”. І, як годиться міркувати, закидає мені орієнтацію на давно вже неактуальну форму, котра в наші часи й у наших умовах безнадійно застаріла, адже нинішній читач, розбещений скандальними PR-кампаніями, прагне й письменника пізнавати не через творчість чи світогляд, а через альковні пригоди або алкогольні пристрасті. Нібито й так, та ба… Критикові вільно вимагати од дослідника „божевілля”, тільки ж і авторові вільно не впадати в обсесію, не лестити загальній гламурній кон’юнтурі, а лишатися собою. Не всім же дорога в „бузинне” літературознавство! Та й момент відповідальності тут важливий: мова ж про класиків, хай як би ми не іронізували щодоо їхньої „іконостасності”.
Справа не в тому, аби видавати себе за святошу чи зумисно приховувати інформацію, яка могла би чи то скомпрометувати письменника, чи, навпаки, піднести його в очах публіки. Колись про це гостро писав Пушкін, роздумуючи, які низькі інстинтки публіки, коли вона прагне „розвінчувати” поета, дорівнюючи його до своєї власної ницості. Як на мене, неадекватний сам підхід критики до подібного дослідницького жанру. Бо його функцією є нестак інтрига (зрештою, також важливий чинник, згода!), як цілісний образ класика в його сучасному прочитанні. І це при тому, що саме Коцюбинському не таланило на подібні інтерпретації, а давніші соцреалістичні догми й донині тяжіють над його творчою спадщиною (зазирніть хоча б у музеї письменника!).
Між академізмом і оригінальністю
Шановний критик закидає, що „Поліщук традиційний у структуруванні своєї книги”. Тож зіставимо факти. Досить узяти для порівняння перший-ліпший літпортрет радянської доби (такі рамці виставляє мені сам критик) – і побачимо, що будувався він зазвичай за принципом хронологічним, тобто розділи відповідали певним етапам життя і творчості письменника – від народження до смерті. Книжка „І ката, і героя він любив…” пропонує читачеві п’ять розділів, із яких лише два відповідають такій традиційній структурі („ІІ. Книга життя” та „ІІІ. Книга краси”), тобто й близько не становлять половини об’єму тексту. Натомість інші три розділи аж зовсім не традиційні. Бо в розділі „Із рецептивної історії” уперше подається нарис понадстолітнього сприймання творів Коцюбинського (чим не інтригуюча тема для зацікавленого читача?) – від прижиттєвих дискусій із модерністами та народниками до соцреалістичних кліше та феміністських шаржів. Третій розділ представляє естетику видатного новеліста, котра в такому розрізі (без котурнових намагань зробити з нього марксиста й „революційного демократа”) також досліджується вперше. А вже останній розділ праці – зіставлення Коцюбинського, Шніцлера та Гамсуна – й зовсім випадає з формули канонічного літпортрету. Де ви бачили, щоб у старі радянські часи українських письменників порівнювали – ой лишенько! не з Горьким, Дєм’яном Бєдним чи Маяковським (з відповідною ієрархією підпорядкованості) – а з самими нобелівськими лавреатами? А тут це є і, смію гадати, претендує на чергову „інтригу”. Звісно, не для масового читача, що чигає на пікантні подробиці приватної біографії майстра: такому читачеві ліпше задовольняти свій інтерес в інших книгах.
То чи не варто в цьому зв’язку переглянути критерії „традиційного” літпортрета? Не буду розводитися про те, що пройшло повз увагу критика, який не завважив у книжці новизни. Може, варто було читати монографію по-іншому, з іншою настановою? Дуже коротко. По-перше, у праці висунуто тезу про символізм пізнього Коцюбинського (нехай дискусійну, але ж – запрошую до дискусії!). Узагалі еволюцію письменника представлено у трьох послідовно перейдених фазах: натуралізм, імпресіонізм, символізм. По-друге, автор застосував і обґрунтував нову періодизацію творчості новеліста (звісно, у книжці про це спеціально не заявлено, але для фахівців, гадаю, зрозуміло). По-третє, згадана вище компаративістська студія – не новизна? По-четверте, рецептивна історія? І так далі.
Та справа не в окремих аргументах на користь ориґінальності моєї книжки. Цікаво було би почути думку критиків стосовно того, наскільки вони вписуються (чи не вписуються) у формулу стислої й комплексної праці про письменника-класика. Наскільки прийнятним є такий тон оповіді про класика й подібна структура книжки, що претендує на „літпортретну” його характеристику. Певний, що жанр такої праці цілком на часі, однак вироблення його ще триває. Себто, з одного боку, варто пригадати собі ті якості літпортрета, які можна було би успадкувати від старих часів, однак, з іншого, змінити його характер, оновлюючи, реформуючи й адаптуючи до сьогоденних вимог.
„Символічна автобіографія”
Інший критик в оцінці книжки виявився більш толерантним і принаймні не накидає їй невластивих критеріїв оцінки. Це Костянтин Родик, який у „Буквоїді” також висловлює свої застереження кумулятивного характеру. Він згадав авторові праці про Коцюбинського, що той не згадав про оцінки Валерія Шевчука, про мецената Євгена Чикаленка тощо. Однак благодушно визнає: „… Годі ставити на карб авторові рецензованої книжки те, що він і не планував робити. Для Я. Поліщука факти реальної біографії письменника важать насамперед тоді, коли потверджують результати його власної методики”. Далі критик слушно завважує, що, аналізуючи твори Коцюбинського, я тим самим вивершую його „символічну автобіографію” (бо так і заявлено в книжці). Подальший пасаж не наводитиму, щоб не впасти в самомилування. Тішуся, одначе, що критик цим разом поцінував сам підхід, знайдений і по-своєму реалізований у цій книжці. Коли вже не можна ніяк „примирити” біографію і творчість під однією обкладинкою, щоб один чинник не тяжів над іншим, то, може, спробувати їх якось по-новому поєднати? Такий підхід, як на мене, в певному сенсі нетрадиційний, хоча загалом він не порушує академічної традиції прочитання класиків, а намагається її верифікувати й забагатити. Одне слово, коли вже маєш вибирати між Сциллою біографії й Харибдою творчості, то варто все-таки звільнитися від категоричності вибору та знайти осяжний компроміс.
Можна було б додати тут ширший контекст. У світі нині бум на різного роду біографічну літературу – від документально-інтелектуальних біографій до квазібіографій чи художніх імітацій біографічного жанру. Немало є і спроб літературознавчих інтерпретацій, у яких біографічний матеріал править за основу та осмислюється в нетрадиційному світлі. Але залишимо той контекст для іншої розмови, щоб не надто розсіювати увагу читача. Повернімося до суті справи, тобто до риторичного дискурсу, межі якого було окреслено на початку цієї статті. Чи можливим є сьогодні щось подібне на літературний портрет? Коли дослідник береться стисло, чітко й переконливо охарактеризувати сильветку свого персонажа, не впадаючи ані в кучерявості „барокового” (чи хай: постмодерного) стилю, ані в надміру суб’єктивні (за принципом: хай гірше, аби інше!) інтерпретації та домисли. Мається на увазі праця, в якій перетинаються біографічні й творчі елементи, однак не у стандартній кондиції „життя і творчості”, коли ці прямі не перетинаються у просторі або увіч зливаються в одну лінію (на взір „життя як творчості”). Важливо, щоб кожен чинник зберігав свою автономію щодо суб’єкта, хоча, як знати, біографічне начало може бути дуже по-різному представлене у творчості.
Дискусійне
Таким чином, дякуючи уклінно своїм критикам, ставлю на панель (тобто, до дискусії: в нашому контексті чомусь це слово сприймають надто однозначно) проблеми загального порядку:
1. Право на життя жанру дослідницького нарису про окрему літературну постать, який можна було би вважати вдалою, оновленою версією традиційного літературного портрета.
2. Структура такої праці, її базові й факультативні елементи: про що і як слід писати, якщо завданням є образ когось із літературних класиків?
3. Можливість поєднання біографічного та творчого дискурсів в одній книжці (поза банальним розділенням їх прикордонними стовпами окремих розділів), його якість та співвідношення сторін.
І насамкінець ще одна дрібка самокаяття. Нехай будуть мені даровані зухвальство полемічного виступу проти критики та спокуса автокоментарів, що мали місце у цій статті. Просто на власному (лабораторному, зрештою) прикладі легше говорити про речі загального порядку. Ішлося не так про захист своєї рації, як про окреслення ширшого кола – проблем і критеріїв, у колі яких маємо сприймати сьогодні літературну історіографію.
Літературознавець, культуролог, краєзнавець. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, де захистив кандидатську дисертацію «Філософська поезія Лесі Українки». Докторську дисертацію захистив в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Тема праці - «Феномен міфу та міфологічний горизонт українського модернізму». Працював на кафедрі україністики Яґеллонського університету у Кракові (Польща), викладав у Національному університеті «Острозька академія». Автор понад 400 наукових та науково-популярних публікацій, окремих книг з історії літератури й літературознавства.
