В міру того, як у людях слабне потяг до споглядання, в них росте здатність до дії (Плотін «Енеади»).
Так склалося, що ці дві книжки потрапили мені до рук одночасно. «Вино самотності» Ірен Немировськи та «Століття Якова» Володимира Лиса. На перший погляд різні, але багато в чому подібні. Якщо, закінчивши роман Немировськи, я запитав себе – в чому, власне, полягав секрет успіху цієї письменниці? – то, взявшись за новий твір «коронованого» Лиса, дещо зрозумів.
Роман «Вино самотності» вийшов 1935 року – Франція вже встигла оговтатися від жахіть Першої світової, а зловісний привид гітлерівської Німеччини ще не затуляв білого світу, Радянський Союз досі лишався «Росією, колишньою імперією», але вже встиг перетворитися на казковий край, реалії якого невтомно постачали ідеї для похмурих коміксів-утопій, Україну й інші народи, поневолені державою-страховиськом, яка ніби вийшла з книжки про мандрівника-Мюнхгаузена, або ж із оповідей про фантастичні подорожі Сірано де Бержерака, заклопотані ринковими принадами європейці воліли не згадувати. Але ж воно було! Лежало десь на денці, прикрий наплинок історичних незручностей, і час од часу про нього нагадували письменники.
А що таке книжка? А книжка – то така паперова штука, яку гортають на самоті, зручно вмостившись на м’якій канапі у теплій кімнаті, ввімкнувши торшер, у всіляких вигодах на позир аж ніяк не тоталітарного капіталістичного режиму. І читай собі про що хочеш. Навіть про незручности. Ні – в першу чергу про незручности. Саме на незручностях звели «парнаси особистого успіху» (у читачів) чимало видатних авторів: Джейн Остен, Фьодор Достоєвскій, Оскар Вайлд, Джек Лондон, Лєв Толстой і ще десятки визнаних і знаних. Отже, емігрантка Немировськи була далеко не перша.
Атож, вона була емігрантка! І це додавало її прозі особливого присмаку. Знедолені представники колишньої еліти колишньої імперії викликали породжене острахом співчуття у французьких аристократів – глибоко консервативних, монархічних (діти: хлопчики навчались у єзуїтів, дівчатка – у черниць; власність: заводи і фабрики належали герцогам і баронам, які щасливо породичалися з колишніми каторжанами і спекулянтами, а згодом вдало їх асимілювали-перетравили; захоплення: євгеніка – наймодніша наука; тенденції: євреї як найбагатший етнос у постдрейфусарівській державі). Чи розуміли вони, що чергову війну не відвернути? Чи відчували шкірою морозний протяг зі Сходу? Книга Ірен Немировськи не дає відповіді на ці запитання. Історія для авторки – лише тло, ніби вишитий руками майстрині строкатий килим, яким боязко ступає головна героїня роману – Елен Кароль.
(Варто зауважити, що саме таке ставлення до історії є основною спільною рисою романів Немировськи і Володимира Лиса і водночас секретом успіху обох. Тут хочеться згадати слова Оксани Забужко з передмови до «Століття Якова»: «… То сцена, на якій розігрується споконвічна драма боротьби людини зі світом за власну душу».
Саме так – сцена. Майстерно обладнана і ретельно продумана. У творах самої Забужко – зокрема, в останньому за часом романі, – історія посідає важливіше місце, інколи чорною хмарою нависаючи над власне сюжетом, і тінь тієї чорної хмари, буває, взагалі затуляє живих людей. У Володимира Лиса не так, у нього на першому місці психологія головних героїв, історія ж лише знаряддя, і епізоди з героїчним учинком Зосі, з вербовкою у лави німецького війська, з хитрощами селян щодо совєтів – допоміжні. Причому, допомагають вони – так само, як і в Немировськи – не лише характери розкрити, а й книжку продати…)
Долі емігрантів часто-густо складалися настільки вибагливо, що сам їх виклад міг би народити кілька захопливих мелодраматичних романів. Приміром, знайомлячись у Бельгії з письменницею Франсуазою Лаланд, я не міг і подумати, що перша ж хвилина розмови заведе нас до… Одеси! Виявилося, першого чоловіка пані Лаланд звали Іваном Ващенком, і перші поетичні збірки свої вона видавала під псевдо «Франсуаза Ващенко»! На початку ХХ ст. родина Ващенків, заможних одеських баронів, у приміщенні колишнього палацу яких нині міститься лікарня, залишила «перлину біля моря» і помандрувала до Марокко. А там – ще дивніші пригоди і збіги. Українці знайомляться з сім’єю антверпенських негоціантів. У Ващенків – титул і два красені-сини, у бельгійців – гроші і дві красуні-доньки. Домовилися швидко… Так українська родина Ващенків увійшла до вузького кола вишуканої фламандської аристократії. Чим не сюжет для роману?
Доля Ірен Немировськи – не менш химерна. Київська єврейка, яка через Росію, Фінляндію, Швецію потрапила до Франції, отримала освіту в Сорбонні, вийшла заміж за паризького єврея, писала про євреїв, а жила здебільшого в Країні Басків – ще одній досі пульсуючій рані Європи. Немировськи могла собі дозволити писати щороку по роману – і писала, і її книжки були популярні. Писані на актуальні теми – створена під час війни і видана посмертно «Французька сюїта» з безжальною правдивістю описувала печальні перипетії окупації – вони мали стабільного читача.
Але не про історію йшлося авторці. Принаймні, не у «Вині самотності». Цей роман вважається найбільш автобіографічним твором Немировськи. Справді, Елен Кароль – донька багатого київського єврея – мандрує до Франції тим самим маршрутом, яким свого часу дісталася Парижа й сама Немировськи. Родина головної героїні – суцільна катастрофа. Батько Борис Кароль – невиправний гравець, який буквально мешкає в казино; мати Белла Софронова-Кароль – самозакохана хтива самиця, яка, старіючи, звинувачує в своєму нещасливому житті всіх довкола, у першу чергу єдину доньку. Елен нікому не потрібна. Хіба француженці-бонні. Але й вона обтяжує дівчину. Зрештою, прикра смерть мадемуазель Рози, хоч і змальована авторкою як трагедія, явно вивільняє темний бік душі головної героїні – помстливість, яка, зрештою, зруйнує світи матері і її коханця. Доросла Елен стає надзвичайно подібною до своєї безсердечної матусі.
«Вино самотності» – це «роман виховання» навпаки. Саме так, як у епіграфі – споглядання, яким живе Елен-дівчинка, потроху згасає, натомість дієвість, діловитість, важливі риси батьків, потроху переважають мрійливість і виходять на перший план. Головну героїню виховує саме життя, але не так, як це мало б бути в ідеальному літературному світі, в утопії, якою, по суті, є кожний роман. Замість винести корисний досвід і зробити правильні висновки з прикрощів своєї долі, вона перетворюється на егоїстичну, нещадну істоту, якій байдуже до власної матері, до закоханого в неї чоловіка (Макса Софронова), власне, до родини Каролів як такої. Помирає батько. В палаці, поруч із Єлисейськими полями. Помирає банкрутом. Мати і її новий коханець-вірменин відчайдушно мотлошать будинок у пошуках хоч якихось грошей або цінних паперів. Нічого. Можна собі уявити страшну подальшу долю немолодої жінки, яка звикла купувати собі комфорт і коханців… Тим часом донька прагматично вирішує ушитися. Помираючи, батько, колишній мільярдер, віддав їй останнє, що мав – п’ять тисяч франків. З цим вона й іде, прихопивши ще котика на прізвисько (ніби запозичене з феєрії Метерлінка) Тінтабель. Красива природа, відповідні погодні явища, сприятливі для щастя втікачки стихії – завіса.
Важко уявити більш іронічний текст. Жодного співчуття до героїв. Золоті зуби Макса, жорстокий опис старіння Белли і гравецької лихоманки Бориса, принизливий образ мадемуазель Рози, зневажливий портрет (хаотично-химерний, мов на полотнах Шагала) тогочасної аристократії… Деніз Епштейн – донька письменниці – у передмові до українського перекладу називає свою матір «серйозною». Серйозна? Скоріше реалістка. Немилосердна реалістка.
Читаєш роман – і хочеш гепі-енду. Не через надмірну любов до трафаретних мелодрам а-ля Байрак, ні, радше через співчуття до безталанної родини Каролів. Викликати подібне спочуття – уже дар. Але протримати в напрузі до самого кінця і, зрештою, – ні, не розчарувати, а змусити вигукнути «От шельма! Так надурити!» – дар іще більший. Але й не менший талант – не розчарувати, подарувати читачеві очікуване. Тут майстер – Володимир Лис. Його текст – напрочуд комфортний. У ньому почуваєшся тепло й упевнено, як удома. І впевнено передусім – за долю головного героя. Адже йому має виповнитися сто років. Отже, не загинув, не зламався, вижив. Це вигідне переконання веде лабіринтами роману до самого кінця. І, зрештою, не розчаровує. Дуже кінематографічний – ні, навіть скоріше телевізійно-серіальний – прийом. І тисячу разів права Оксана Забужко: «Який би за цим романом можна зняти фільм!»
Який із усього цього можна зробити висновок? Лаконічно: на полицях українських книгарень стало більше на два майстерно написані тексти.
Письменник, перекладач, автор і ведучий радіожурналу «Книжковий спалах» на Першому каналі українського радіо
