Магічний ідеалізм Світової Зірниці
- 27 Лис 2010 17:27
- 675
- 1 коментар
серед еротичних графіті
читаємо призабуте ім’я грізного
Бога
на краю світу у вікно хати
в селі вночі стукає стара груша
(Юрій Вівташ, з вірша 1991 р., присвяченого Р. Лиші, дружині).
Поезія Раїси Лиші ще тільки прочиняє двері до свого читача. І хоча поетка формально належить до покоління сімдесятників, проте на довгий час її було вилучено з «дозволеного канону» ще з часів радянського режиму. Далі, після 1991 р., літературний процес набув хаотичних ознак.
Раїса Лиша видається людиною, яка живе у світі фантазії, казковості. В чомусь це зближує її образність зі стилем Ірини Жиленко. Проте на поетикальному рівні її вірші можуть бути порівняні (з певною долею умовності) з поезією Емми Андієвської, в якої маємо не те що каскадну метафоричність, а творення поетичної матерії через сюрреальні звукові відповідності. Образи тримаються разом за допомогою створеного спільного звукового тла, що має витворити в читацькій уяві особливу імаґінативну реальність.
Ілюстрацією сказаного є щойновидана поетична збірка Раїсі Лиші «Зірнула зірниця». До книжки увійшли вибрані вірші та недруковані поезії зі збірок «Скитська баба», «З води й повітря», «Вертепне» (70-80-і рр.), поеми й твори, написані у 80-90-і рр., й те найновіше, що писалося останнім часом. Уже самі назви виданих раніше збірок засвідчують, що перед нами поетка міфологічного ґатунку, до її поезії, якщо і вдаватися до теоретичних асоціацій, у кращому разі пасуватиме теорія Ґ. Башляра або міфокритика. Це поезія стихій, поезія природи, а природа, про що писав іще Ґете, різнобарвна, вона містить у собі і стихійний, анахронічний первень, і щось таке, що впорядковує цей світ.
не впізнала чогось
мені ти майже незнайомий
майже вічний
кружляючи
красивішав навколо
весь рослинно мальований
накружляв
воронову печаль
з долонь навіяв
таборами циганно
пікадорів буття
Томас Манн писав у «Докторі Фаустусі», що варварське постає антиподом до впорядкованого лише в одній системі координат, — у помислі античної людини. Але загалом простір хаосу входить у простір космосу (порядку) й навпаки. В поезії Р. Лиші розподіл на раціональне й ірраціональне неможливий, варто радше говорити про особливий різновид некласичної раціональності. Тим більше, що ця книжка прикрашена ілюстраціями самої авторки. Малюнки, які поряд із текстом створюють синестезійне сприйняття збірки, засвідчують умовність нашої реальності. Деякі з них нагадують величезні зображення тварин і птахів у перуанській Наска. Деякі мають елементи експресіоністської поетики; вони лише показують примарність реальності та природжену самотність людини. Бо поки що природа так і не змогла втілитися сповна, не змогла реалізувати себе в людині.
у очереті
протіка лисиця
ніщо
не заважа мені
над вишнями
летіти
в злототеплості легкій
і збутнє все
але чорний дядько
з мотуззям
каже що лисиць
всіх половить
росоніжки грому
пов’яже
Дозволю собі невеличкий біографічний пасаж, який, сподіваюся, допоможе краще уявити світогляд поетки та зиґзаґи історії її життя. Як пише правозахисник і дисидент Василь Овсієнко, ще під час навчання Раїса Лиша «писала поезії та есеї. Цікавилась мистецтвом, брала участь у студентських дискусіях, зокрема, про «абстракціонізм», через що її ледь не виключили з університету – “за аполітичність”. Фелліні, італійський неореалізм, польське кіно, Збіґнєв Цибульський, Екзюпері, Ван Гог, Шекспір, а з іншого боку фільми і постать Довженка, народні думи і пісні, петриківські мальовки, пластика скитських баб, “Атомні прелюди” М. Вінграновського стали тими потужними імпульсами в часі, що спонукали шукати власний шлях…
У 1968–1970 рр. працювала в обласній комсомольській газеті “Прапор юності” (сектор культури). На ту пору припало інтенсивне національне самоусвідомлення поетеси, «відкриття» України — як єдиної Вітчизни, невіддільної від власної долі і творчості. Писала, зокрема, на захист пам’яток історії та культури, про скидані як попало ікони з Троїцького собору в Новомосковську, про талановиті й свіжі вистави Театру юного глядача (українською мовою), створені режисером Григорієм Кононенком, що піднесли напругу українського культурного життя у місті і цим стривожили владу. Написане читали, хвалили, але здебільше не друкували.
1976 року відбулася зустріч з Іваном Сокульським і Юрієм Вівташем, що започаткувала утворення тісного дисидентського гурту поетів».
Раїша Лиша — митець, який ніколи не може пізнати Істину в її остаточному виявленні, бо інакше зникне імпульс до і від мистецтва. Вона — завжди в дорозі, у пошуку; вона наче полохається доторку до чогось досконалого. Бо досконалість — це таки зупинка, а митець ніколи не може спинити свого лету. Коли фантазія іржавіє, тоді митець перетворюється на функціонера від мистецтва. Здивувати себе і світ — ось максима поета:
очеретові очі летять
щебет глоду
вмочається в місяць
по людині –
щелепи машин
а ступня – тороплена
над кострубатою
прірвою
Поезія Раїси Лиші — це поезія високої естетичної культури, потужної метафоричності. Метафори в ній поєднують не реальність із казкою, а казку з другим, вищим рівнем казковості. В такому разі поетичний світ видається чудернацьким, але єдиним законом цього світу є уява, а не логіка. Саме сила уяви в захаращеному світі повсякденності зближує речі між собою і знаходить відповідності. Звук — найменша, а водночас, і найважливіша одиниця в цій поезії. Разом із тим значну увагу приділено образам, які мають анімалістичну, флористичну природу.
рослина дивиться
у очі вітру
і хоче летіти
дерева порозв’язували небо
діти тримаються
за пісок
поцілований тобою хрест
у руці
кочівники по садах
і отарах
нерозгаданий колір
нічної фіялки
на котові
око очеретянки
як місяць
пасуться багаті мандрики
окуниця гойдає
равлики вибухів
ніхто не знає
початку
Це образи, які приходять у поезію зі стихії фольклору, забезпечуючи емоційне наповнення поезії, створюючи ефект чогось народнопісенного, що існує в родовій пам’яті народу вже досить довго.
Поезії Раїси Лиші мають особливу структуру: здається, що майже кожний вірш складається з двох смислових блоків: один із них — каяття, другий — прощення, або ж простір Добра і простір Зла; простір людського втручання у світ природи й апокаліптична відповідь як результат техногенної катастрофи, що її спричинює людина.
кінці дзвенять
як коні
кинуті в провалля
на дні
горить око молитви
Часом перша частина вірша постає як зображення чогось реального, пов’язаного з нашим життям безпосередньо, а вже друга емансипується від життєвої конкретики, гра уяви розпочинається у площині фантазування. І ця здатність до фантазії, до створення дивовижних поєднань не є насправді вигадкою, химерністю розуму. Це фантазування засвідчує лише ті природні закони, які поки що не може охопити класична раціональність. Це закони, які традиційна наука називає містикою, магічним реалізмом (у стилі Гарсіа Маркеса або Борхеса), містицизмом або й магічним ідеалізмом (якщо пригадати романтика Новаліса). Так, Ар’є Вудка, письменник і політв’язень (Ізраїль) зауважує: «В цій поезії-ворожінні немає кордонів між стародавнім полем та модерним містом, між людиною, рослиною чи твариною, між цим та іншим світом, між життям і смертю.
В її нібито цілком фантастичних картинах я не можу не впізнати чарівний світ свого дитинства, бо походжу з тих самих степів. Людина не може цього позбутися ніколи, як би далеко вона не сягнула у будь-яких вимірах».
Нова поетична збірка Р. Лиші розпочинається з мозаїки думок літературознавців і письменників, які пропонують ключ для читання цієї загадкової поезії й сукупно допомагають сформувати інтелектуальну рефлексію навколо цієї книжки. Так, Богдан Бойчук дуже точно підмічає: «Метафори природи в Раїси Лиші вишукані й дивинні, але завжди прямо комунікативні. Наприклад: «у очереті протіка лисиця» навіває в уяві образ води, як лисиці, або лисицю, яка плинно протікає (втікає) в очерет; картина «небо в густому як ліс очереті сховалося і тихенько заснуло» відтворює тишу і злагоду природи; подібно сприймальні й такі метафори, як «хата на зелених бузинових ногах звисає з місяця», чи «вишневий сад сховався у глечик», «ніч збира молоко / але припнуто місяця / і зоря побіліла».
Це Україна, де «суворі скити варять у казанах рештки часу», де Шевченко «пасе небесних овець». Ця минула Україна становить основну частину країни чудес Раїси Лиші. Вона нерозлучно поєднана зі світом природи, й зображена такими ж дивними метафорами, як і природа. Бачила теж поетеса Україну «соловками засоловлену» та з «іграшками концтаборів», але вона відсувала її на окраїни свого поетичного світу, як щось чуже його природі».
На думку Євгена Сверстюка, Р. Лиша у своїй поезії «заглядає в таємницю буття і бачить там часом таке, чого ще ніхто не бачив «у золотому віконці» між небом і землею.
Важко висловитись сучасніше про екзистенціяльне відчуження в світі знебулих цінностей, аніж у такому образі:
страшно
що світ
почує моє дихання
і підстежить
де я
Разюче точні образи, якийсь ірреальний реалізм Раїси Лиші світяться ясновидінням. В густій метафоричності, в якій нині плавають деякі поети, кричить сувора правда часу».
Можливо, не варто було ставити на самий початок збірки інтелектуальні інспірації/спекуляції, оскільки поезія, що сягає фольклорного первня, не потребує теоретичних інкрустацій у ролі пролегомени. Поезія промовляє до розуму серця, а не навпаки. Проте якщо вже спробувати проаналізувати сказане на початку збірки різними людьми в Україні материковій та в діаспорі, то всі вони сходяться на особливій природі метафори у творчості Р. Лиші. В неї немає чіткого розподілу між метафорами зображального (зорового, просторового) мистецтва та поетичного (часового). Це спроба синтезу різних мистецьких прийомів у художній свідомості з метою витворення моделі якісно нового письма.
Природа унікальна саме тому, що вона «природна»: видима — і водночас занурена в таїну свого існування. А поезія неповторна тоді, коли вона «переназиває» світ, не втрачаючи глибинного зв’язку з фібрами цього світу. Відомі нам мікро- і макрофеномени постають у досі не знаному світлі, творячи нову реальність, що діалогує з нами, з внутрішнім виміром нашого існування. В історії цивілізації «натура» і «культура» протиставлені одне одному. Але саме людина є контрапунктом цього протистояння. Саме такою мені видається незбагненна, живописна, сюрреалістична (а по суті, фольклористична) поезія Р. Лиші в нововиданій книжці «Зірнула зірниця». Як засвідчує така поезія, між світом природи і людини існує таємничий, майже інтимний зв’язок, проте чи здатні ми його схопити, бодай у момент читання поезії, абстрагованої від соціальних вимірів? Поезія Раїси Лиші – чи не єдиний спосіб сказати: «Хвилино, спинись!». Бо світ цієї зірниці — це світ фантазії й добра. А хіба має добро прагматичний вимір? Тільки магічний ідеалізм…
ідуть дерева
світячи ноги в піску
і карколомно
віщують мені обличчя
піщина човном везе
на весілля
зелену хвоїну
і невідомо
куди відліта
засвітилена музика
затуливши лице водою