Не знаю, чи то випадково, чи то за задумом видавців, але розміщення творів Артема Сокола та Миколи Хвильового саме в такій послідовності: спершу роман А. Сокола, а потім (як додаток) незавершений роман М. Хвильового, набирає певного значення.

Хоча роман А. Сокола і подається як продовження роману М. Хвильового, таким його вважати не можна. У романі М. Хвильового зображено кінець (розчарування) соціальної революції (НЕП) та національної (українізація), в романі ж А. Сокола йдеться про зародження, саме зародження, а не “розквіт” руху шістдесятників, який, як ми знаємо, завершився репресіями, “закручуванням гайок” із боку влади. Тому роман А. Сокола накладається на саму революцію та українізацію, а роман М. Хвильового накладається на кінець (крах?) шістдесятництва і, що парадоксально, кінець його (шістдесятництва) міститься не в репресіях, арештах, вигнаннях із ВИШів, спецпсихлікарнях, виправних таборах, а в нашій незалежності, реалізованій на початку 90-х років не тими, хто брав участь у русі шістдесятників, а тими, хто здійснював репресії щодо представників того руху. Результат – ось вона, сьогоднішня Україна.

Публікації, дивним чином, можуть помінятися місцями, що викличе появу нового змісту: роман А. Сокола – шістдесятники, роман М. Хвильового – сучасна Україна, у “Вальдшнепах” – кінець і розчарування, у “Аглаї” – шістдесятники, початок, весна, (“відлига”).

Сам роман М. Хвильового через свою незавершеність є символом незавершеності побудови України, такої, якою вона уявлялася її безпосереднім учасникам і творцям (а не теоретикам та ідеологам із-зовні), зокрема й М. Хвильовому.

Але знову: книжку можна читати і з кінця, тобто спершу роман М. Хвильового, а потім роман А. Сокола.

Сюжет (тепер уже двох романів) не лінійний, роман не може завершитися гепіендом (Україною з українським змістом), він так і кружлятиме безкінечно, творячи замкнене коло (безвиході?). І це – наш, український міфологічний, циклічний час? Це – наш – український міф? Час спинився на радянській позначці.

Роман, не зважаючи на те, що в ньому діють персонажі із тими ж іменами, що і в романі М. Хвильового, не є продовженням цього твору, а його палімпсестом: як Дж. Джойса роман “Уліс” накладає на “Одіссею” Гомера, чи як П. Куліш оповідання “Орися” накладає на шосту пісню із “Одіссеї”, що, натомість, накладається на частину української казки.

Здається, це перший роман про рух шістдесятників.

Сучасний автор має змогу більш поглибленого знання (видобутого із глибин гебістських сховів) про той рух, що його нині називають “шістдесятництво”, але йому не вдасться передати неповторної атмосфери того часу, бо музика не вербалізується.

Різними шляхами долучалися ( чи й творили) до цього руху різні його учасники. Тоді саме відбувся ХХ з’їзд компартії, ніби суто внутрішньопартійна справа, але знайшлися люди, які прийняли на віру його рішення. Розширили критику (дозволену, бо проголошену на тому з’їзді) Сталіна до критики (критичного ставлення, не завжди артикульованого) всього радянського суспільства: голодомор, колгоспи, безпаспортні колгоспники, всенародне зубожіння тощо.

Ні для кого не є секретом, що відкидання Сталіна, засудження “культу особи” було здійснене для того, щоб із ще більшим завзяттям поклонятися Лєніну, другому чоботу із людиноневисницької комуністичної пари. Апофеозом такого славлення Лєніна можна вважати вірші деяких шістдесятників, у яких цей вбивця мільйонів українців поставав як уособлення з життєдайним повітрям (“дихаю Лєніним”).

У романі А. Сокола показано перехід, так би мовити, від теорії до практики, від загальних розмов про “відродження нації” до виготовлення та поширення листівок із геть невинним змістом. Насправді ж, найчастіше спротив полягав не в діях, а в бездіяльності, в неучасті (що означало для студента не піти на святкову жовтневу демонстрацію, знають тільки ті, хто жив у той час!), це був мовчазний спротив, але, як виявилося, такий же дієвий, як і спротив акційний. На акції наважувалися одиниці (“малесенька щопта” – за В. Стусом), але мовчазний спротив був, звичайно, набагато масовіший. Таку громадянську позицію сформулював О. Солженіцин (“жить не по лжи”).

Гучні слова, як «Україна», «незалежність», «колоніальне становище» у середовищі шістдесятників не артикулювалися, принаймні вголос про це не говорилося, за цим вокабулярієм розпізнавалися неофіти руху та підіслані стукачі й провокатори.

Коли, на думку московських партійних ідеологів, Суслова зокрема, українським націоналізмом вважалася українська мова в Україні та творчість Т. Шевченка (за П. Шелестом), то спротивом цій системі були найменші, наймікронніші вияви незгоди, неучасті, промовчування там, де вимагалося говорити брехню, або висловлення якоїсь правди. Проте й найменша правда була руйнівною для тієї системи.

Які листівки, хто б їх наважився виготовити, найголовніше — для кого, хто б їх читав та й узагалі, як би їх сприйняв? Та й у чому полягала доцільність тих листівок, адже значно більше інформації можна було отримати із численних вільних радіостанцій.

Гасло “геть від Москви” М. Хвильового було відоме, але розумілося якраз протилежно до того змісту, що вкладав у нього сам М. Хвильовий: відразу розумілося відсторонення політичне, а не духовне (орієнтація на “психологічну Європу”). Але чи не започаткувалося шістдесятництво, в поезії зокрема, з її мотивами деякого вільнодумства та кволого критичного ставлення до дійсності (а дійсність була ж одна – радянська, соціалістична!), від поезії російських шістдесятників? Чи взагалі – вільнодумство від ХХ з’їзду? Чи, згодом, дисидентський правозахисний рух від аналогічного (але базового) російсько-московського руху? Та й сама критика грунтувалася не на повному запереченні, з метою замінити іншою, тієї реальності, а лише задля її поліпшення, як повернення до “лєнінських норм життя”.

Герой роману А. Сокола п’є за смерть обивателя. Не треба було в 1960-ті роки бути аж таким інакодумцем, щоб уголос (а не напівпотай, як у романі) засуджувати міщанство, тобто людей тих років, які й далі жили “голі й босі”, бо така войовнича критика була дозволеною, посмішки міщан побивав “хлопавкою для мух” не один тодішній поет.

Звичайно, це був “замкнутий і пронизаний параноєю всезагального шпигування світ” (Ростислав Семків), той світ шістдесятництва.

Декому із героїв роману А. Сокола вдалося побувати в Парижі. Дещо неправдоподібна ситуація, бо виїжджати можна було, навіть не до так званих капіталістичних країн, а й до країн соцтабору тільки ретельно відібраним та перевіреним людям (читай, стукачам). Найлегше у ті часи було з’їздити до Болгарії, яку  в Рад. Союзі вважали (чомусь?) шістнадцятою республікою. Але – до Парижа!

І ось ці люди, шістдесятники, герої роману А. Сокола, парадоксальним чином потрапляють у ситуацію, в якій перебувають герої  роману “Вальдшнепи”.

Мало хто із “шістдесятників” розповідає про ті 1960-ті. А могли, упевнений, багато розповісти. Чи й досі їхні душі (і язики) замкнені у сейфах КГБ? І тільки перед самісінькою кончиною дехто з них телефонує, щось говорить своїм кволим, м’яким, як ластик, голосом, ніби хоче витерти те, що понаписували для досьє своїх знайомих, зокрема й для мого.

Що ж це за ситуація? Україна багряна – ось результат творення нинішньої України нашими “багрянчиками”, колишніми (не всіма, звичайно) шістдесятниками.

Соціальні (соціалістичні) здобутки попередніх (радянських) років було скасовано в першу чергу. Лишилося, безболісно перейшло у незалежну Україну тільки убозтво більшої частини населення.

Українізація, чи повнота (природна!) національного буття (мова, культура, історія) й досі притлумлюється, можливо, зі ще більшим заповзяттям, ніж у радянські часи. Або тепер це відбувається відвертіше, нахабніше, ніж в облудні радянські часи.

Українці надто глибоко інфіковані бацилою споживацтва, нею заражені всі – від академіка до волоцюги. У суспільстві панує не осуд, а захоплення тими, кому вдалося будь-яким способом (часто шахрайським) збагатитися. Щоб виховати ворогів (байдужих!) до України, не треба й 25-го кадру на телебаченні.

Розчарування, аналогічного до розчарування героїв роману “Вальдшнепи” та й самого автора М. Хвильового, для якого воно завершилося самогубством (“пусканням кулі в лоб”) не спостерігається і, очевидно, його й не буде, тому й самогубств (реальних чи символічних) “мамулуватих” українців не буде, бо та бацила іще довго триматиме їх на білому світі, на цій богом проклятій землі.

Не зрозуміла містифікація авторства “продовження” роману М. Хвильового. Деякі деталі твору видають в авторові представника діаспори: поліцейські замість наших рідних міліціонерів, купелеве бікіні замість просто купальника.

Деякі анахронізми видають сучасного автора (а не автора 60-х років): фіолетова ручка, очевидно, кулькова ручка, яка з’явилася пізніше того часу, про який ведеться мова в романі, “класно” — слово із сучасного молодіжного сленгу.

Але обоє авторів припускаються спільних помилок, перетасовуючи події різних часів, хронологічна послідовність порушена, зловісний вислів “сім і п’ять”, який актуалізувався аж після 1972 року.

Тож деякі реалії видають час написання роману А. Сокола – це не 1960-ті, а дещо пізніший час, можливо, навіть наші дні. Або це художній засіб такий, бо ж роман – не документальний твір. Чимало неправдоподібних ситуацій, висловлювань, що походять, очевидно, від незнання (особистої неприсутності зокрема й русі), яке, знову ж таки, обумовлене або діаспорним походженням автора, або представником якогось пізнішого покоління.

Або неправдоподібність як символ неправдивого, викривленого стану речей і в далеких 1930-х, і в дещо ближчих 1960-х.

Символізм роману А. Сокола (вбивство “жінки в чорному”, що уособлює минуле, 13 травня, день самогубства М. Хвильового) тепер накладається і на свого попередника – роман “Вальдшнепи”.

Докладний аналіз роману А. Сокола іще попереду. Він є доброю нагодою поговорити багато про що. І про те, що стосується 20-х, 30-х років ХХ століття, і про те, що стосується шістдесятників та й про наш час, до якого ми дожили та в який божою волею потрапили.