Творчий ріст: анальна стадія

Поділитися
Tweet on twitter
Олег Чорногуз. Гроші з неба. – Київ: Український письменник, 2010
Олег Чорногуз. Гроші з неба. – Київ: Український письменник, 2010

Це не той Олег Чорногуз, який написав «“Аристократа” з Вапнярки». І не той, який написав «Претендентів на папаху». І навіть не той, що створив цикл «Корисні поради». Це зовсім інший Олег Чорногуз.

Шанувальники Чорногузового таланту звикли до геометрично правильної (головно лінійної) побудови його романів, до точності формулювань і відточеності фраз, що виводить їх на рівень афористики. Вони звикли до сухуватої у своїй правильності мови його «Корисних порад». Одне слово, творчість О.Чорногуза для багатьох – це і контур строгий, і логіки залізна течія. Тому зіткнувшись із його романом «Гроші з неба», вони в один голос скажуть, що це не той Чорногуз, який написав повість «Між нами кажучи» й гумореску «У гості на чай».

З очевидними речами треба погоджуватись. На якомусь етапі своєї творчості автор «Вавилона на Гудзоні», кажучи рибальською термінологією, «дав свічку» й написав роман «Гроші з неба». Може, тому, що не хоче стати одним із печерних сатириків, які кам’яніють у своєму історичному пласті й для нинішнього читача пишуть так, як для читача своєї молодості. Звичайно, вони мають на це право, та й гумористичного журналу для пенсіонерів «Перець» іще ніхто не відміняв. Але О.Чорногуз вирішив стрибати в ногу з часом.

Сам автор визначив свій твір як роман-гротеск. Хоча нічого гротескового я в ньому не помітив. Певно, це тому, що розумінь гротеску є не менше, ніж розумінь іронії. У В.Кайзера – один гротеск, у В.Проппа – другий, в Ю.Манна – третій, у Го-Гай-Го (Гофмана – Гайне – Гоголя) – четвертий, п’ятий і шостий… Тому залишмо визначення жанрового різновиду на сатиричній совісті автора. Залишмо й не чекаймо від роману чогось аж надто незвичного й інфернального, що загалом і передбачає гротеск – смерть, яка сміється.

Недолюблюю критиків, які переказ замасковують під аналіз. Тобто ретельно переповідають фабулу твору й так і не вказують, у чому ж новаторство, а в чому стараторство автора. Цим вони вбивають двох кролів: по-перше, демонструють населенню, що прочитали-таки книжку до кінця, а по-друге, відбивають у населення бажання читати ту книжку. Тому обмежуся не змістовим, а стильовим боком роману «Гроші з неба». Весь роман – це монолог головного персонажа, адресований нам із вами. Це своєрідне мислення вголос із характерними затримками, обмовками, поправками й повторами, з підбиранням точнішого слова, зі смакуванням чи, радше, обсмоктуванням вислову. «Я його, як ніхто, розумію. Я розумію його, як ніхто. Бо зовсім недавно. Ну зовсім недавно. Зовсім недавно. А може, це було дуже давно. Я вже не пригадую, коли це трапилося. Уже не пригадую. Але я сам перебував у такій ситуації. Ну точнісінько у такій. Коли саме? Та яке це має значення. Давно чи недавно… Але перебував… Я сам бував у такій ситуації. І не раз». Спочатку всі ці повтори, парцеляти й епанафори дратують. Читаючи перші тридцять сторінок роману, постійно думаєш: навіщо так інтенсивно товкти воду в ступі? Це ж не молоко, масла не буде. Чому персонаж не може висловитися просто, навіщо він жує слова: «Ні, усі рибалки хижаки. Як вони можуть залишити… Не залишити – позбавити… Це, здається, краще слово. Позбавити життя живу істоту»?  І трохи нижче: «А може, я тоді сидів у човні. Здається, у човні. Так, у човні. Я в човні…» Невже не можна було витиснути з тексту, як із текстилю, цю воду й ущільнити роман до повісті, а то й оповідання? Але поступово цей потік свідомості затягує. Гіпнотизує, як шаманська тарабарщина. Майже заколисує. Без постійних повторів автор не досягнув би цього ефекту. Без них текст був би схожий на протокол. Той, хто не втратить терпцю після перших тридцяти сторінок, побачить, як із уривчастого плетива, з балачки оповідача вимальовується неймовірна історія людини, на яку несподівано звалилося кілька мішків із зеленими грішми. Звичайно, цей текст – на любителя. Але є ж збоченці, які захоплюються Прустом, читають Джойса в оригіналі й не бояться Вірджинії Вулф. Згодом оповідач пояснить терплячому читачеві, чому в нього з пам’яті «інколи випадали цілі фрази. Цілі вислови. Окремі слова». Він розкаже, чому постійно обмовлюється й не впевнений у значенні того чи того слова. І чому в нього дико болить голова.

Анотація твердить, що «Гроші з неба» – це «твір про спокушання людської душі в умовах тотального наступу «жовтого диявола» на одвічні моральні цінності». Тобто роман нібито про гроші та душі. Але якщо із грошима все ясно (надмір дармових купюр часом докорінно змінює людину, точніше – оприявлює доти приховані її риси), то з душами тут не все зрозуміло. Гроші начебто з неба, а спокушає ними такий собі Мефістофель у брилі, полотняних штанях і лайноступах (читай – босоніжках). До всього цей загадковий Він може ще й перекидатися на великого чорного пса із розумними очима, з яких котяться великі розумні сльози. Цим, до речі, й вичерпується те, що автор уважає гротеском. Ніяких особливих метаморфоз чи занапащень душ у романі не відбувається. Власне, думка проводиться така: великі гроші не роблять людину щасливою (швидше, навпаки) і не все в цьому світі купується. Ця думка, цей вічний мотив – як києво-святошинський біляш. І знаєш, що в ньому – котик або собачка, та все одно їси. І не тому, що ти голодний, а тому, що він – гарячий. Тобто привабливо поданий. Майже як роман «Гроші з неба».

Стрибаючи в ногу з часом, О.Чорногуз закономірно наскочив на анально-етичну тематику. Тому в його свіженькому біляші (чи то пак – романі) більше уваги приділено дупам, ніж душам. Уже на тридцятій сторінці казково багатий персонаж прозріває: «Так от, мені раптом сяйнула така думка. «Свінула» – погано. Мабуть, відвідала мене така думка. А може – прийшла. Хай буде – прийшла. Одне слово, завітала, що оті всі мої купюри – і голубі, і зелені, і різнокольорові – це ті ж самі туалетні рулони, тільки з портретами вождів».

Щедро наділений рулонами з неба, оповідач зустрічається з банкіром Кудриком. Кудрика звати Роман і він (оце, мабуть, логопедичний гротеск) не вимовляє звуку «л», ставлячи замість нього «р». Отож за паспортом банкір – Роман Кудлик, і чому свого серливого персонажа автор наділив ім’ям відомого львівського письменника, запитуйте не в рецензента. У банкіра є своя анальна особливість: у військовому училищі його шлунок «не витримував перлової каші і гороху». Отож ці страви «постійно залишали свої відбитки» на його кальсонах. Начальник навчальної частини училища, «глибоко переживаючи за престиж майбутніх офіцерів республіки перед іншим світом», порадив курсантові Кудрику вставляти собі між нижніх півкуль серветки. Аби, мовляв, тримати своє гузно в чистоті, як дуло автомата. Комплекс закаляного спіднього переріс у Кудрика в комплекс пахучої серветки, яка в найнедоречніший момент може випасти з холоші штанів. А коли він купив собі диплом «доктора естетичних наук» (гротескний ступінь, чи не так?), у нього з’явився ще й комплекс чистоплюйства. Завжди напудрений і духмяний, він «ніколи не назве Щось своїм словом». Тобто не матюкнеться по-простонародному й не опуститься до вульгаризму, віддаючи перевагу евфемізмам. Можна було подумати, що Кудрик «ніколи не ходить до туалету… Не сідає на унітаз і взагалі не знає, що таке у світі лайно… Цікаво, чи він нюхав лайно?» Отож червоною ниткою крізь увесь роман протягнута ідея: викрасти Кудрика й дати йому «натурально понюхати кавалок натурального лайна». Сценарій цього «фільму» обростає деталями: викрадений Кудрик у ролі короля цілує личка прекрасних фрейлін, із них падають маски, а під масками виявляються… як би висловився сам банкір-естет? Антифасади.

На всі лади обсмоктуючи вустами свого персонажа анальну тематику, О.Чорногуз не минає нагоди «за асоціацією» розповісти про одного студента, який «дуже часто ходив по великому. Але тільки під бузину. Йому навіть дали таке прізвище [читай – прізвисько. – О.С.]: Бузина. Він дуже любив туалети під бузиною». Коротше, цей метикуватий студент «вислідив одного зі своїх приятелів. Бузина після того свого приятеля зайшов у туалет і мало не знепритомнів від радощів… Його попередник… Попередник по туалету… Витер сідницю обличчям “живішого від усіх живих”». Із цим закаляним примірником «Правди» Бузина «помчав одразу у партком»… Про подальшу долю кмітливого студента читайте не в рецензії, а в романі.

До свого сценарію з Романом Кудриком романний скоробагатько (він то Василій, то Василько, то Баз, то Георг) уплітає також нині покійну упорядницю ненормативних словників Лесю Ставицьку. «Жінки також, трапляється, бувають геніями. Трапляється, якщо наполегливо і ретельно ходять по чоловічих туалетах. […] Цей спідничний геній у нашому геніальному фільмі має стати антиподом пану Кудрику. Він має показати доктору естетики, що доктор філології сприймає світ без Кудрикового романтизму і обожнювання жінок». Решту сценарію читайте в першоджерелі.

Гадаєте, анальна тематика в романі О.Чорногуза на цьому вичерпується? Гадали, та не вгадали. «Я ще не закінчив розповідь про ту касирку із супармаркету… Жовту, хворобливу, але дуже гарну на обличчі. Вона все скаржилася на геморой… Скаржилася не мені, а своїй подружці». А ось і порада подружки, в якої теж колись був геморой (це вже зі сфери медичного гротеску): «Візьмеш спеціальний розчин… Я тобі назву скажу увечері по телефону, і почистиш собі зад… Як тільки його почистиш… візьми столового буряка… Червоного… Виріж з нього щось подібне до чоловічого члена… Бажано з головкою, щоб він не випав. […] Краще, аби в тебе був партнер, і любив… Ну, ти сама розумієш куди… […] Лікарі кажуть, що це дуже розганяє кров і геморой через три-чотири дні регулярного масажу як рукою знімає»…

Не хочу здатися туалетною дрозофілою, яку цікавлять лише всі види екскрементів, але гроші й душі в романі скромно товчуться на задньому плані, тільки зрідка подаючи голос у цьому анально-інструментальному ансамблі. Часом здається, що оті «гроші з неба» привалили персонажеві лише заради того, щоб він мав змогу вмочити філологів та псевдоестетів рильцями в лаєнце. А заразом і всіх читачів…

Утім, досвідчені читачі знають: своє гівно ні пахне, ні смердить. А чуже… Ну, навіть за такими маститими мастодонтами сатири, як Олег Чорногуз, треба вичищати. Тобто добре вичитувати текст. Може, не кожна коректорська пташка долетить до середини цього роману, але ж найляповіші ляпи треба було б ліквідувати. На початку твору один із персонажів за лічені хвилини згодовує собаці біля супермаркету… паляницю хліба. Взагалі-то собака їсть хліб тільки коли дуже голодний. Але щоб пес ум’яв цілу паляницю!.. Може, це кінологічний гротеск? А як вам отаке: «церковна капличка»; «облиште, будь ласка, нас самих»; «і до моєї свідомості повернулася пам’ять»; «заперечливо закивав головою»; «не задавав запитань»? Спишемо на ушкоджений мозок головного фігуранта роману? А з нуликами на купюрах не склалося ні в нього, ні в банкіра Кудрика, ні в охоронця Макса, ані в О.Чорногуза. Кудрик розповідає про клієнта, який збирався покласти в його банк спершу 300, а тоді ще 200 доларів. Наш казковий скоробагатько каже: «Додайте до тих цифр слово «тисячу». […] Якщо ваша поведінка мені припаде до душі, то я до кожної суми можу додати [читай – дописати. – О.С.] по нулю». А на сусідній сторінці охоронець Макс свого скоробагатого шефа запитує: «Ви й справді хочете покласти спочатку тридцять мільйонів доларів?..» Намалюйте всі названі цифри з усіма нуликами на першому-ліпшому клапті паперу. Скільки у вас вийшло? У мене – три мільйони, й аж ніяк не тридцять…

Афористичні зблиски, якими завше відзначалася проза О.Чорногуза, є і в цьому романі. «–Культура може почекати, – процитував я міністра культури»; «Високий урядовець. Вище урядового стільця»; «Той, хто погрожує, – не вбиває. Вбиває той, хто не погрожує»; «У багатих не крадуть. У багатих відбирають»… Але цих зблисків напрочуд мало.

Від своїх найвідоміших і найпотужніших романів Олег Чорногуз, намагаючись не випасти з літературного мейнстріму, відскочив далеко. От тільки чи варто було вічний мотив спокушання багатством щедро розводити органічним добривом? Адже заявлена в анотації «чітко визначена гуманістична авторська позиція» в ньому й тоне. І через збитий приціл автора сатиричний заряд потрапляє навіть не в «молоко», а в… іншу субстанцію.

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.