2007 року побачив світ 6-томник поезій Бориса Олійника, – проте якоїсь виразної реакції на нього з боку «публіки», по суті, не було. Чи то час наш такий розшарпаний, чи, може, розповсюджувався він геть уже «по-партизанськи», – хтозна. А жаль: поет давав читачам можливість поміркувати про пройдену ним творчу півстолітню (!) дорогу. Він і сам, укладаючи свої шість томів, ретельно підбивав попередні підсумки. Про це свідчив і сам добір творів, і їх добре продумане компонування. Укладено зібрання за тематично-жанровою ознакою. Окремо – філософська лірика, окремо – любовна, є два томи поем; кожен із томів має назву; вкінці кожного – післямова, написана кимось із Олійникових адораторів (Михайло Шевченко, Людмила Скирда, Іван Бокий, Михайло Кудрявцев…) Відчувається сувора щодо себе самого селекційна робота автора: у 6-томник потрапило справді найвартісніше. Борис Олійник хоч і любить декларувати: «стою на своїй землі», – проте СТОЇТЬ він … РУХАЮЧИСЬ! Це ж було б, принаймні, дивним, якби людина за півстоліття нічого в собі не змінювала, обстоюючи проголошені колись (раз і назавжди!) принципи…
Сподіваюся, «ЛітАкцент» ще матиме нагоду для розмови про Олійникову ДОРОГУ. А поки що – трохи лірики.
У моїй домашній бібліотеці за багато років назбиралося чимало Олійникових поетичних книг, проте найчастіше я повертаюся до його збірки 1968 року «Коло». Як свідчить відповідна нотатка на титулі, купував я її у квітні 1969-го, сорок один із половиною рік тому! Був я тоді дев’ятикласником Любашівської СШ №1 (Одещина), до місцевої книгарні заходив частенько, – але спробуй тепер угадай, чому з довгих полиць, заповнених поетичною продукцією, моя рука витягла саме цю збірочку…
Так почалося моє відкриття Олійника–поета. Вірші з «Кола» я перечитував багато разів, деякі («Ринг», «В снах безжурного дитинства…») і досі пам’ятаю слово в слово. Виходить, було щось у тих віршах таке, що зачіпало душу 14-річного школяра…
Думаю, що «Коло» – найкраща поетична книжка Бориса Олійника. Приваблював у ній передусім сам ліричний герой із виразними прикметами романтика-максималіста. Часом він нагадував Дон Кіхота, який дорожить принципами, моральними святощами і ладен обороняти їх без страху перед поразкою. Для нього надзвичайно важливо серед безликості зберегти обличчя – всупереч спокусам, лукавству, підлості. Збірка «Коло» – це поезія різких моральних альтернатив і контрастів, поєдинків за честь і всі ті світоглядні цінності, які для Олійникового героя є фундаментальними. У тій апології лицарства приваблювала не тільки ясність та безкомпромісність позиції, а й самоіронія ліричного героя, його здатність пригасити патетику усмішкою, просторіччям, гра з підтекстом, несподівані алюзії, що пробивалися крізь історичні асоціації…
У цій поезії вчувалася драматургія внутрішнього самобудування людини, затятого обстоювання нею самодостатності свого «Я», опору уніфікації. Тут ще майже немає тієї дидактики й того моралізування, які з’являться у Б.Олійника з часом. Утім, у його героєві вже проглядали ті риси, які потенційно могли обернутися моралізаторством (постійна внутрішня готовність до зривання масок, пильне вглядання в «роздвоєні» обличчя, розпізнавання лукавих і виведення їх на чисту воду, мало не чернече обстоювання свого храму від усіх, хто видається чужинцями…). Від надміру ригоризму Олійникову поезію рятували … усмішка, неперевершена полтавська «вайлуватість» і та ж таки самоіронія. А ще – ніжність багатьох віршів, глибина ліричного переживання («Мати сіяла сон під моїм під вікном», «В снах безжурного дитинства…», «В ті дивні дні, коли мої штани…») Виходив «фірмовий» олійниківський симбіоз, у якому все органічно поєднувалося – і моральний (та ідейний!) ригоризм, і хитрувате кепкування над собою, і лицарська безоглядність, і задушевна лірика, і народнопісенні інтонації…
Пишучи нещодавно публіцистичну статтю про сучасних «пацюків», які після інавгурації В.Януковича чимдуж помчали на владний корабель, я мимоволі пригадав один із афоризмів Бориса Олійника: «коб не було рабів, цікаво, чи з’явилися б тирани?» – і взяв ці слова за епіграф. Життєва філософія поета прочитується в них вельми виразно. І якби я не знав, що вірш, який завершується цим риторичним запитанням, вперше з’явився ще в збірці «Коло», – можна було б подумати, що це якась із поетових рефлексій, навіяних вже новітніми реаліями. Втім, ось той давній вірш у повному форматі:
О, як ми ревно клянемо тиранів,
А їм оте – як мертвому баклага:
Лежать собі, усохлі, мов тарані,
У полинялих мушлях саркофагів.
Двадцятий вік відважно і громово
Старих богів розвінчує на стінах.
Зате перед новими – по-новому,
Демократично … повза на колінах.
А сфінкси, як завжди, ховають тайни
У сардонічнім обрисі губів…
І взагалі: коб не було рабів,
Цікаво, чи з’явилися б тирани?
Це, між іншим, іронічна версія КОЛА, що про нього не раз думалося поетові. І він формулював оті парадокси цивілізаційного кола: прогрес, який тупцює на місці… старі боги з «новими» обличчями… «демократичні» тирани, що потребують нових рабів і ними ж зводяться на трон… Зізнаймося, що ці Олійникові парадокси другої половини 1960-х аж ніяк не втратили актуальності.
Втім, символіка КОЛА в нього має й інші смислові коннотації: поетові йшлося також про спадкоємність, про вічне повернення до того, що є основами життя. Серед його моральних святощів – мати і все, що пов’язане з материнством. В українській поезії ця тема одна з найсокровенніших, проте Борис Олійник із його пронизливим «культом» матері, здається, перевершив багатьох. Згодом він збере до одного тому вірші про матір і назве його так, як називався його давній поетичний цикл: «Сива ластівка». У збірці «Коло» цей сокровенний мотив найбільш виразно представляє поезія «Мати сіяла cон…»:
Мати сіяла сон під моїм під вікном,
А вродив соняшник.
І тепер: хоч буран, хоч бур’ян чи туман,
А мені – сонячно.
Мати сіяла льон під моїм під вікном,
А зійшло полотно.
І тепер: хоч яри, хоч вітри крізь бори,
А я йду все одно.
Мати сіяла сніг, щоб він м’яко – до ніг,
А вродило зілля.
І хоч січень січе, а мені за плечем
Журавлі журавлять.
Мати сіяла хміль, щоб дівчат звідусіль
Станом я знаджував,
А вони, як на сміх, проминали усі,
Все ж ода – зважилась.
Мати вибрала льон. І вино вже давно
Хмільно так хмелиться.
І з-під крил журавлиних мені під вікно
Листопад стелиться.
Тільки квітом своїм при моєму вікні
Не опав соняшник.
Я несу його в світ, щоб не тільки мені,
Щоб і вас – сонячно.
Мелодія тут виривається з оболонки слів, вірш мовби сам по собі співається. Чи ж дивно, що чимало Олійникових поетичних текстів стали піснями? І чи не найчастіше таке траплялося саме з віршами про матір…
Олійник-поет цілком органічно почувався в стихії притчі, казки, сюжетного вірша, проте не цурався він і поетичної публіцистики («не лякаюсь бронзи декларацій, барабани пафосу – вперед», – із полемічним викликом, майже «по-маяковськи» написав він в одному з ранніх віршів). Рішуча інтонація, з якою поет часом підключався до ідеологічних поєдинків (див. його вірші «Триптих пильності» та «Засторога») виказувала в ньому того Бориса Олійника, який згодом, через 20-30 років після «Кола», зарекомендує себе як «український православний комуніст» (за його ж дотепною самохарактеристикою). Не скажу, що «публіцистика» – найяскравіша грань його таланту, але важливо бачити, що вже в 1968 р. вона була помітною частиною поетичного «Я» Олійника.
До збірки «Коло» увійшла й поема «Дорога», одна з кращих Олійникових поем. Невдовзі вона потрапила в немилість тих, хто населяв український Білий дім на колишній вулиці Орджонікідзе (тепер – Банковій). Очевидно, в Олійникових притчах, із яких складалася «Дорога», вловили якусь «єресь»; його філософські «розправи» про добро і зло могли видатися надто абстрактними, такими, що відбігають від ідеологічного стандарту. А потім ще оці Олійникові «зальоти» в біблійність, ці ризиковані зближення епох і героїв, цей реквієм Василю Симоненкові, ім’я якого – настане час – швиденько почнуть звільняти від «сакральності» (у шеститомнику, де передруковувалася поема «Дорога», Б.Олійник вважав за потрібне під «симоненківською» частиною поеми проставити дату: 31.08.1965. – хронологія тут і справді важлива: хрущовська «відлига» закінчилася, почалися брежнєвські «заморозки»)…
«Дорога» спочатку була надрукована в журналі «Дніпро», де тоді працював Борис Олійник, і, як свідчать ті, хто знає обставини тієї пори з першоджерел, поета навіть звільнили з посади, що він її займав у редакції. Щоправда, спричинилася до цього не тільки поема, а й повість Романа Іваничука «Спека», в антигероєві якої начебто упізнав себе якийсь високопоставлений партійний чин.
Мова Олійникових притч, легенд і балад також насторожувала: в ній вбачалися недозволенні алюзії на радянську реальність. Очевидно, найбільше підозр викликала «Легенда про Владику і Слугу», в якій поет явно натякав на українські реалії 1960-х. Читачі збірки «Коло» легко розгадували авторське маскування:
Владика інколи любив пожартувати.
Якось під чарку на вечірці райській
Він об’явив: одзавтра всі пости
Найвищі роздаватимуться тим,
Хто з грецької перейде на арабську.
Сказав – та й призабув. А на похмілля
З переляку схопився за нагай,
Коли до нього по-арабськи вміло
Заговорив улесливо Слуга.
Перехід на «мову міжнаціонального спілкування» партія і справді заохочувала: настав час, коли КПУ практично відмовилася від української мови, ставши генератором русифікації (а чи не те саме тепер намагається робити омолоджений «вождь» Петро Симоненко?). Добровільне «обрусіння» давало додаткові шанси для кар’єрного зростання. Такі, як Олійників Слуга, безпомильно відчували це шостим чуттям…
Саркастична картина, змальована поетом, сигналізувала про те, що компартійні порядки вельми нагадують ханські звичаї; що, за законами КОЛА, все повертається на круги своя…
Ну як таке могла простити система?!
Втім, прокрутивши поета між жорнами, потримавши його в неласці, вона згодом спробує використати його в ролі… секретаря парткому Спілки письменників. Кажуть, що, ставши спілчанським «комісаром», Борис Олійник багато кого з літераторів порятував від більших чи менших халеп. Охоче цьому вірю, бо навіть від Олійникових недругів не чув чогось протилежного…
Збірка «Коло» відкривалася віршем, у якому поет зазирав у майбутній час, коли з’являються «новітні Тичини», які збунтуються проти «штампів охриплих», і неминуче – вже вкотре! – постане питання про «батьків» і «дітей», про «нове» й «старе». «А ми вже архівом… А ми вже архівами Станемо», – зітхав поет, мовби забігаючи в перспективу 2000-х. Зітхав, щоправда, по-олійниківськи хитрувато, оскільки вже тоді вірив у закон КОЛА: всяке новаторство має на щось опиратися. І ніщо не минає без сліду – найзухвалішим «новітнім Тичинам» не обійтися без плечей попередників…
Ну й чим погана, скажете, така віра?
Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.