Твори Бориса Комара я пам’ятаю ще з дитинства. Навіть пригадую зеленаву книжку його вибраних творів і той регіт, із яким я читав його «Диваків». Але цікавість до його прози не минає. От і цього року його історичну повість «Векша» перевидало видавництво «Грані-Т» у поважній серії «Українська дитяча класика».
І ось так склалося, що я сиджу на кухні київської квартири цього ще живого метра нашої літератури для дітей і ми розмовляємо про життя і літературу. А точніше, про те, наскільки наша література була поза реальним життям.
— Пане Борисе, чим вам згадується дитинство?
— У мене офіційно день народження 1928 року, але насправді я народився роком раніше. Рік поміняли, аби при німцях мене не взяли на роботу до Німеччини. Мати пішла в правління, комусь гуску понесла, і переписав там добрий чоловік мене на рік молодшим. То я так і лишився на цьому році народження.
Пам’ятаю голод 1932–33 років. Це мені вже було десь п’ять років. Люди мерли, їх возили і скидали в спільні ями на кладовищі. Пригадую, як біля нашого тину сиділа якась жіночка з дитинкою маленькою, голодні. Мати винесла, що було, погодувала їх. Оце найдавніше, що в моїй дитячій пам’яті залишилося. (Мовчить).
Сестра старша, із 1924 року народження, до школи ходила. А я так хотів до школи! То вона мені якось взялася показати, що таке школа. Завела до класу, учителька дозволила. А я вже знав якісь віршики і один розказав. Досі його пам’ятаю, але не знаю, хто написав.
Цуцик, цуцик, де ти був?
Ми гукали, ти не чув.
Цілий день десь прогуляв
І телят не відганяв.
А телята-ласуни
Попсували кавуни.
Ох і вуха я намну!
Скау, скау, скау!
Мене поставили у класі на стілець і я вголос його розповів. Усі сміялися. Тоді мені було, може, років 6—7. Оце пам’ятаю.
У ті страшні роки оббирали селян до зернинки. І квасолю, і мак забирали. Люди голодували. Страхіття пережили. Дуже бідно жили. Батько був добрий господар, але города небагато було. І мати господиня була гарна. То якось викрутилися й вижили. Батько закопав у землю картоплю, думали, що переховаємо. А навесні, коли морози закінчилися, відкопали ту яму, а вода її, видно, залила, і картопля погнила. Вже її їсти не можна було.
У школі в нас була стіннівка. І як почав складати вірші, то в тій стінній газеті у другому-третьому класі з’явилися мої перші проби пера. Згодом мене ще й редактором тої газети зробили. А після шостого класу почалася війна, прийшли німці.
— Чим війна вам згадується?
— Страшно було дивитися, як в оточення, у полон, у той «котьол», потрапили мільйони наших солдатів на Полтавщині, Київщині. Згадую, як гнали шляхом колони полонених. Нас же вчили, які червоноармійці мужні, відважні, доблесні. А тут один німець на мотоциклі чи на коні, а їх по чотири в ряд, і ні початку не видно цій колоні, ні кінця. Це мене вразило, коли на кілька тисяч полонених один охоронець, і вони йдуть, як худоба. Дехто тікав, коли проходили повз кукурудзу чи соняшники. На нього стрельнуть, але він вже десь побіг, сховався.
— Про що це свідчить?
— Дух був втрачений. Командири, може, повтікали, а бійці, як їх тоді називали, розгублені, спантеличені, не знали, що робити. Це було під осінь 1941 року. Німці навіть не знали, що з ними робити. Зігнали на цегельний завод і посадили в яму, де вибирали глину для цегли. Але спробуй навіть німцям, хоч які вони були фашисти, прогодуй таку масу народу. Тож їздили по селах і казали: везіть, що можете, аби прогодувати полонених. А батько тоді вже був завфермою, то він дав воза і туди наклали капусти, моркву, буряків.
Оце все ми, хлопчики, везли туди і скидали в огороджену колючим дротом яму. І це було страхіття дивитися, як ці наші бійці, яких ми вважали святими і незламними, один в одного виривали ці буряки та їли. А тим, хто повтікав, бо й таких було, і добирався на Схід, треба було військову форму поміняти на цивільну, щоби їх не зловили. І ми водили показували дорогу, куди йти далі. То в селян уже не було навіть дрантя їм дати, щоб обміняти на форму. Хоч це було й вигідно. А щоб німці їх не піймали, то розбирали реманент. Той косу візьме і йде з нею на плечі, той граблі, той вила. Наче на роботу йдуть.
І коли я оце возив їжу на той цегельний завод, раптом мені гукають через дріт: «Хлопчику! Ти можеш листа передати? Недалеко село». І знаєте, хто це були? Два брати Майбороди — Платон і Георгій. І з ними, як потім я вже дізнався, був і композитор Жуковський. Вони потрапили в полон. Їх вели із Лубен до Хорола. А я тоді жив у Хорольському районі.
Це вже вони розповідали згодом, коли ми познайомилися і потоваришували. У Жуковського шлунок зіпсувався. То його ледве довели в Хорол під руки брати Майбороди.
Я листа взяв і передав. А тоді пошта працювала так, що носили листи від села до села. А там передавали в наступне село. Але лист дійшов і прийшли родичі Майбородів, принесли їм одяг, і німці їх відпустили. Бо їм ніде було дівати полонених. Тож хто був місцевий, того відпускали.
Жінки приходили, просили за своїх чоловіків чи дітей. Було й так, що приходили, казали, що це «мій син» чи «чоловік». Німці вірили поліції, бо нічого не знали. У нашому селі навіть взяли до хати одного мордвина, казали, що це – наш. І він жив до самого звільнення.
У нас звикли показувати, як німці вбивали, палили. У нас нічого такого не було. Мирно зайшли. Між нами кажучи, людям насточортів той колгосп та голодовка, і селяни навіть пораділи, що вже колгоспів не буде і землю дадуть. Бо радянська влада лише городики полишала.
Але німці зрозуміли, що колгоспи їм вигідніші. І не розпустили їх. Бо так легше забирати урожай. А зненавиділи люди німців, коли вони зібрали всіх євреїв у Хоролі. Багаті євреї виїхали на схід, а бідні – залишилися. Вивели там усіх у яр і розстріляли. Кілька сотень. Ось тоді побачили, що це — звірі. Хоча до євреїв ставлення було в нас не дуже позитивне. Але ж люди все-таки. Ото ж і зненавиділи німців після цього.
Коли прийшли наші війська, то почалося: «Ви всі — зрадники!». А куди ж людям було діватися? «Треба було тікати від німців». І почалися нові переслідування. Ось такі дитячі враження.
— Досить тривожні. А позитивних не було?
— Діти, як би не було важко, щасливі, бо живуть, граються. Батько любив читати. І мати. Перші мої книжки – Шевченко і Гоголь. Мати знала «Катерину» напам’ять. Був у нас удома великий том Гоголя. То мені страшно було дивитися ілюстрації до «Вія».
— А як ваша доля складалася?
— Коли наші війська прийшли, я поступив зі своїми товаришами у Кременчуцький залізничний технікум. Війна ще тривала, а звідти не брали на фронт. Але я трошки побув там і залишив, бо воно не моє. Мене тягнуло до літератури, до творчості. Повернувся до школи. Потім вступив до Харківського університету на українське відділення філфаку. Але я не знав, що в Харкові розмовляють російською мовою. Тому через рік перевівся до Київського університету.
— Яким ви були хлопчиком?
— Я не був розбишакою. У матір вдався, лагідний такий. Міг і заплакати, коли образили. Ця довірливість і досі у мені залишилася. Наївність, віра в людей, у добро.
— Розкажіть про ваших батьків.
— Батько Панас закінчив 4-класну дореволюційну школу. Під час громадянської війни його забрали до армії. Коли організовували солдатські комітети, батька вибрали депутатом у Білорусі і послали до Петербурга. І він чув виступи з балкона Леніна і Троцького. Розповідав, що Ленін гаркавив, погано говорив, а Троїцький — гарний «оратель», здорово виступав. І йому після того дали цілу скриню більшовицької літератури та послали додому агітувати. Батько привіз ту скриню, але нею мало хто цікавився.
— То він був активістом?
— Ні. Навіть був проти комуністів. Каже, чим вони взяли? Гаслом: «Земля – селянам, а фабрики – робітникам». І люди повірили. А в основному в армії були селюки у солдатських шинелях. І вони підтримали.
Ясна річ, батько боявся висловлюватися відкрито, але коли збиралися близькі, то говорив таке, за що могли й посадити. Коли колгоспи організовувати почали, батько на зборах виступив: «Ніде ми не дінемося. Хочемо чи не хочемо, а колгоспи будуть!» І його обрали селяни головою колгоспу. Але він недовго був. Кинув це все і вступив на ветеринарні курси. Став ветеринаром. Німців ненавидів, як і більшовиків. Бо бачив, що це за люди. Пройдисвіти взяли владу, пролізли в голови сільрад, райкоми. Це ті, кого в селі зневажали. Так батько пробув у селі і завфермою, і ветеринаром, і фельдшером.
Довгенько прожив.
— А мати?
— А мама — проста селянка, Євдокія Коломієць. Дуже зналася на травах. До неї ходили лікуватися. Вони збирала трави, сушила, робила зілля. Пригадую, що коли комусь в око шматок скла потрапив, то вона язиком витягувала. Але у 1944 році вона гусенят від ставка гнала, і її блискавка вбила. Я ще був у селі. Тут прийшов рибалка і каже: «Біжи, бо там матір блискавка вбила». Я кинув все і побіг додому. А її вже до хати занесли.
— А скільки вас у батьків було?
— Троє. Старша сестра Лідія стала медиком, вийшла заміж у Вологді. Уже покійна. А друга, — Людмила, живе в Конче-Заспі.
— А ви коли почали читати?
— До школи я вже читав. Мати навчила. Книжки купували дитячі, не шкодували. Багато читав. Весь час ганяли мене від книжки: іди гусей паси! І досі мене жінка лає, що читаю. (Сміється).
— У вас травмована рука…
— Німці розкидали всякі міновані речі. І двоюрідний брат знайшов запальничку. Й показує мені. Я в нього вихопив, кришечку зняв, і вона в мене вибухнула й відірвала три пальці. Тоді ж мені вчитися не можна було на залізничному як інваліду, то повернувся до школи. Ховав весь час руку, щоби дівчата не бачили.
— Коли ви усвідомили, що будете письменником?
— Літературою я почав серйозніше займатися в Харкові у літстудії. В основному, вірші писав. У Київському університеті літстудія була могутня. Ходили до нас і Сосюра, і Малишко… Писав вірші. А потім на прозу потягнуло. І почав писати для дітей. Згадував друзів, товаришів. Одна книжка, друга, третя…
А перше моє друковане оповідання вийшло про Закарпаття. Був такий альманах «Ранок» при видавництві «Молодь». І там перше друковане оповідання вийшло. Я коли побував у Закарпатті, то так мене ті гірські люди захопили – і своєю аурою, і одягом, і поведінкою. Східняки якісь хитріші, а ті – довірливі, добрі. Я просто закохався у той край і написав оповідання «Найперше полювання» про хлопчика з Карпат.
— Але ви за життя небагато написали…
— Згоден, не так багато. Двотомник вибраних творів видали, але не все до нього ввійшло. Ну що ж зробити, так писалося… А потім же ж служба!
Я був на п’ятому курсі університету, коли мене Валентин Бичко, який був головним редактором видавництва «Молодь» і шукав кадри, взяв до себе редактором. Але я вже отримав направлення на роботу учителем у Тернопільську область. «Я заберу тебе» — каже. А тоді Павло Тичина був міністром освіти. І Бичко повів мене до нього. Тичина написав листа в університет і мене відпустили.
Тож іще навчаючись на 5-му курсі, вже працював редактором у відділі дитячої літератури, редагував книжки Івана Сенченка, Юрія Збанацького. Мову я добре знав. А потім пішов завідуючим відділом літератури і мистецтва молодіжного журналу «Зміна». Працював там разом з Олексієм Коломійцем, драматургом.
Тоді важко було… Нічого було друкувати. Навіть ми їздили по областях. І перше оповідання Загребельного надрукував я. Поїхав у Дніпропетровськ шукати матеріали, а він там працював в обласній газеті «Дніпровська правда». Я з ним познайомився. Загребельний показав оповідання, а він тоді писав російською. Я те оповідання й переклав, але ми не вказали у журналі, що це переклад. Перша його книжка була у співавторстві з Юрієм Пономаренком «Каховські оповідання». Її теж переклали українською мовою.
А потім він подружив із Михайлом Чабанівським, письменником, заввідділом прози у «Вітчизні». І той його взяв туди працювати.
— А ви який свій твір вважаєте головним?
— Є в мене повість «Диваки». Це про хлопчиків, моїх колишніх однолітків. Перекладена російською, естонською, казахською, болгарською, чеською, польською…. Користувалася успіхом.
— А як виник задум історичної повісті «Векша»?
— Я цікавився давньою історією, вивчав Візантію. І виник у мене в голові сюжет. Тоді вже були романи Скляренка про київських князів. Коли я написав «Векшу», то дав почитати Павлові Загребельному. А він тоді писав на сучасну тематику – про металургів. Я кажу: «Павле, от що треба писати. От що зараз читається! Скляренко написав два романи, то їх не можна купить. Розхапали все». Йому ця думка десь, видно, відклалася.
І дивлюся згодом — у нього на столі збираються книжки про Київську Русь. «Де це ти дістав? – питаю. — Невже збираєшся писати?»
«Напишу!» — каже. Ото він «Диво» тоді написав – свій найвідоміший твір.
— А чому ваш «Векша» такий короткий?
— Я думав написати і другу частину. Але не вийшло. Векша сам родом із Житомирщини, із Коростеня. І я задумав написати про повстання древлян і про те, як вони вбили князя Ігоря. І за моїм задумом саме Векша очолює це повстання. Потім, як відомо, княгиня Ольга помстилася і спалила Іскоростень.
— Шкода, що не написали…
— Не вмію, мабуть, великі твори писати. У мене вони всі короткі – повістинки, оповідання. На романіста я не змахую.
— А швидко пишете?
— Ні, довгенько. Завжди від руки писав. По вихідних, вечорами. В Ірпінь їздив у Будинок творчості. До року міг працювати над повістю. Це все служба видавнича загризла, яка не давала часу прикластися до своєї творчості.
— Не шкодуєте, що написали небагато?
— Лаю себе за це! Недавно й Мушкетик мені каже: «Борю, в тебе ж стільки сюжетів було!». Але й життя моє не вельми складалося. Жінка — інвалід першої групи, на милицях ходить, син — важкохворий, зять помер. Та й мене тепер хилитає, в голові крутиться. Тож не можу ходити далеко. Одне слово, старість – не радість…
Розмовляв Олександр Гаврош
Довідка «ЛітАкценту». Борис Комар — український письменник і перекладач. Народився на Полтавщині. Працював у редакціях журналів «Ранок», «Дніпро», «Зміна», у видавництвах «Молодь», «Дніпро», «Радянський письменник». Лауреат Республіканської літературної премії імені Лесі Українки. Був відповідальним секретарем Спілки письменників по роботі з молодими авторами. Товаришував із П.Загребельним.
Борис Комар – автор повістей і оповідань для дітей: «Босонога ватага» (1958), «Векша» (1960), «Ключі» (1962), «В листопадову ніч» (1963), «Як Горобець переміг Наталочку» (1964), «Весела дорога» (1966), «Поворотний круг» (1969), «Уперте теля» (1970), «Диваки» (1974), «Бджолиний мед» (1976), фантастична повість та ін. Мандрівний вулкан» (1980) та ін.
Олександр Гаврош народився 26 березня 1971 року в Ужгороді. Закінчив факультет журналістики Львівського Національного університету імені Франка. Працює в закарпатських та всеукраїнських ЗМІ. Член Асоціації українських письменників. Переможець «Коронації слова» 2007 року (ІІ місце) та лауреат 2008 року за п’єси «Ромео і Жасмин» і «В Парижі красне літо…». Автор поетичних збірок «Фалічні знаки» («Дніпро», 2004), «Тіло лучниці» («Піраміда», 2006), «Коньяк з дощем»(«Факт», 2009); публіцистичних книжок «Моя р-р-революція» («Карпатська вежа», 2005), «Закарпатське століття: ХХ інтерв’ю», («Мистецька лінія», 2006) «Владика Мілан: «Свобода – це можливість обирати добро» («Карпатська вежа», 2009); «Точка перетину» («Грані-Т», 2009); дитячих повістей «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» («Видавництво Старого Лева», 2007), «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» («Видавництво Старого Лева», 2008). Остання стала лауреатом Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2008» як краще видання для школярів середнього та старшого віку. Упорядник гумористичних альманахів «Карпатський словоблуд» та «Карпатський блудослов». Упорядник публіцистичних дайджестів: «Украдена перемога: хроніка найбрутальніших виборів», «Мукачівська епопея», «Закарпаття: 15 справ УСБУ», «Михайло Заяць -- наша людина в кіно». Також твори друкувалися в часописах «Сучасність», «Київська Русь», «Ї», «Дніпро», антології «Біла книга кохання», альманахах «Джинсове покоління», «Корзо». Окремі твори перекладені білоруською, словацькою, польською, сербською мовами. Засновник і співголова журналістського клубу «НеТаємна вечеря». Автор багатьох творчих проектів. Лауреат журналістської премії імені Йосипа Терелі (2010 рік). Захоплення – література, історія, культура.
