«Пляж» на двох

Від редакції. Це — не полеміка. Просто дві рецензії, які в чомусь перегукуються, а в чомусь — доповнюють одна одну.

Юлія Джугастрянська. У пошуках справжнього

Ця книга стала дебютом 26-річного автора. Після неї Алекса Гарланда назвали голосом „покоління – Х”. Кількамільйонний тираж, переклад понад 30 мовами, однойменний фільм із Лео Ді Капріо у головній ролі. Восьмий номер у рейтингу „Книг, які надихають найдужче”, проведеному порталом OnePoll.com. До всього, ця книга заборонена до видачі у публічних бібліотеках Росії.

Але почнемо з початку. Жив собі Александер Медавар Гарланд, матуся його – Кароліна Гарланд – була відомим психіатром, а батечко – Нік Гарланд – відомим автором політичних коміксів і шаржів. Тож не дивно, що вирісши у такій творчій родині, свою першу мандрівку Алекс здійснив у 17 років до Індії. Відтоді, між іншим, навідується до середньоазійських країн щороку. У 1992 р. закінчив Манчестерський університет, отримавши ступінь із історії  мистецтв. Попервах намагався йти батьковим шляхом. Кажуть, малював незлецьки, але скоро знудився тією справою й перебивався фріланс-журналістикою й ілюстраторством. Аж доки у 1996 році побачив світ його перший роман, написаний на основі власного досвіду бекпекера.

Через рік ця книга очолила списки бестселерів. Навіть глянцевий британський „Вог” писав: „Пляж” – це книга, яку треба мати; її автор Алекс Гарланд – це чоловік, якого слід мати”. Так що одного дня хлопець прокинувся знаменитим. Хоча потім зізнавався в інтерв’ю, що просто якось роззирнувся довкола – всі вчорашні однокашники вже кар’єрними сходинками ген-ген повидиралися, треба й собі щось робити – отак і взявся писати. Відтоді видав ще три прозові книжки, написав кілька кіносценаріїв, а нині пише їх для BBC. Як і його герой, продовжує втішатися комп’ютерними іграми. Хіба що курить іще більше, ніж його герой.

Насправді «Пляж» – трохи більше, аніж розвага знічев’я. Звісно, ідея пошуку втраченого раю, а в ньому – себе-справжнього актуальна з часів першого тиражу Біблії. J Серед версій її реалізації найближчі у часі, а відтак найшвидше згадуються – «Володар мух» В. Голдінга, «Серце пітьми» Дж.Конрада та багато інших, аж до нав’язлого в зубах реаліті-шоу «Останній герой». Отже, молодий англієць Річард вирушає з Лондона до Таїланду. На знаменитій вулиці Каосан винаймає кімнатку в дешевому хостелі (між іншим, там тепер стоїть бутік-готель для бекпекерів «Бадді-лодж», в якому за немислимі для бекпекера 40$ на добу пропонують майже 4-зіркові умови проживання, включно з басейном на даху). У річардовому ж готелику навіть стін путніх не було. Завдяки «продусі» між кімнатами хлопець познайомився з дивакуватим сусідою на ім’я Даффі Дак, отримав від нього майже у спадок карту і вирушив на пошуки фантастичного пляжу, яким марив отой сусіда, перш ніж порізати собі вени з обкурки. Далі події розгортаються з калейдоскопічною швидкістю. Річард підбиває нових друзів – французьку парочку Етьєна й Франсуазу – рушати разом ще й дорогою залишає копію карти випадковим непоганим хлопчакам-американцям. Озброївшись знаннями, почерпнутими з пригодницьких фільмів, англо-французька трійця дістається-таки загадкового пляжу. Однак там уже мешкає комуна таких самих утікачів від галасливого світу, які щонайменше зацікавлені у розширенні своєї спільноти.

«Якщо про це місце дізнаються – сюди прийдуть, і настане кінець усьому», – так звучить пророцтво Апокаліпсису для мешканців пляжу. І в цьому їх думки цілковито збігаються з переконаннями… наркоділків, які на протилежній частині острова облаштували собі плантацію марихуани. А чому ні? Острів розташований на території національного морського заповідника, туристам туди, між іншим – зась. Але ж бекпекери – це не туристи. Коли ти вирушаєш із дому з самим наплічником, ідеш світ за очі назустріч пригодам, які розкриють у тобі тебе-справжнього – хіба читаєш законодавство? А коли й зась – то що? Чим небезпечніше, тим краще. Недарма ж соціолог із Манчестерського університету Тім Еденсор вважає, що «самостійна подорож стала чимсь на кшалт обряду ініціації для молодої людини на Заході».

Справді, знуджений забезпеченим і убезпеченим від усіх лих Старим світом, Річард повсякчас жадає пригод – гострих відчуттів, справжніх небезпек. У його розмові частенько проскакують слівця зі сленгу в’єтнамських вояків. У комуні хлопцеві врешті-решт дістається доречна місія – разом із Джедом «ходити у розвідку», щоб попереджати спільноту про наближення нових гостей. Джед принагідно цупить маріхуану «для потреб» спільноти. Але Річард тягає зілля у максимальних кількостях – йому напівсвідомо кортить напроситися на пригоди. Лишень коли пригоди зрештою знаходять мешканців лагуни, це виявляється не так уже й приємно. Хоча, безумовно, захопливе – як на читача, чию увагу книга тримає від першої до останньої сторінки.

Здається, у «Роксолані» П. Загребельний наполягав, що «тільки в злі ми щирі, а не в добрі». Якщо максимально наблизитися до природи, все природнє (себто при-роджене, те, що існує в глибині людського єства, надійно притлумлене спокоєм цивілізації) видереться на поверхню. Та чи готовий ти побачити себе-справжнього без прикрас? Усі сторони своєї сутності, без поділу на чорне-біле? Герой «Пляжу» просто не задумується над моральністю своїх учинків: коли треба прискорити смерть безнадійно хворого, щоб уможливити рятівну втечу друга (от затявся, що не поїде з острова, поки поранений не переставиться), Річард спокійно пришвидшує події. Так само спокійно, як, скажімо, ловить рибу, бо треба їсти. А що – первісний закон виживання – перемагає найсильніший. Пам’ятаєте шоу «Останній герой», де з гри найсильніших «викидали» першими після відверто слабких – як основних претендентів на мільйон? Багато сцен у книзі перегукуються з телевізійними діалогами. Тільки мешканці Гарландівського пляжу «граються по-справжньому». Вони свідомо обрали втечу від цивілізації й ладні уберегти свій утопічний майже-рай від сторонніх за будь-яку ціну. А що ж до психології лідерства у спільноті, особливо чоловічого, етичних моментів конкуренції, і просто вибудови повсякденних стосунків – тут відвертість зображення, ювелірна увага до деталей людської поведінки одного читача – налаштовують на роздуми, іншого – розважають, ще іншого – захоплюють спостережливістю. Когось надмірна відвертість, можливо, дратує. Але навряд чи будь-кого залишає байдужим.

Слід віддати належне авторові: він уникає найменшого моралізаторства й оцінювання вчинків своїх персонажів. Натомість із кінематографічною чіткістю розгортає перед читачем мальовничі тропічні краєвиди й неприкриті людські пристрасті. Недарма ж Алекс Гарланд зізнається, що в написанні книг знадобився різний особистий досвід – і мандрівничий, і малювання коміксів. У «Пляжі» немає розлогих філософських роздумів – тільки динамічні події у дусі кінематографічного «екшена», відшліфовані діалоги без жодного зайвого слова. І вони підштовхують читача до роздумів чи не ефективніше, аніж найпереконливіші афоризми й моралі. Тим-то ще красномовніше підсумкове враження Річарда, який із кількома друзями ледве вибрався живим із острова – «У мене багато шрамів». Його можна трактувати і як безглузду гордість від пережитої пригоди (Я-тепер-як-ветеран-В’єтнаму), з якої герой нічому так і не навчився, і як пересторогу (тепер цей досвід буде завжди зі мною, хоч і схотів би – не забудеш), і – чи не найгірше – як цілковиту байдужість, абсолютно холодну констатацію факту. І як просто данину жанру – гостросюжетний, напружений пригодницький роман мусив мати міцну кінцівку, приголомшливий акцент наостанок. Це вже для себе вирішить кожен читач.

Наразі кілька традиційних слів про переклад. Адже не кожен читач, який знає сюжет Голдінга, утримається від гримаси, прочитавши назву першого розділу: «Ой, бля ж!». В оригіналі – bitch. Українською – сука (в некінологічному значенні слова). Під час сцени, коли Даффі Дак розмовляє сам із собою і марить загадковим пляжем, в оригіналі це звучить як «’Bitch,’ said a voice. I opened my eyes.
‘Fucking bitch. We’re both as good as…’
The voice paused for a coughing fit.
‘Dead.’

Щоб передати гру слів росіяни цнотливо змінили одну літеру: «Бляж, – послышался голос. Я открыл глаза. – Чертов бляж. Обоим нам… Голос прервался, его владелец закашлялся. – …конец».  Авторка українського перекладу Олеся Сандига пішла далі назустріч оригіналу, занурюючи читача в атмосферу запахів і звуків тайського хостелу: – Ой, бля ж…- сказав голос. Я розплющив очі. – Ой, бля ж!..Та нам обом, вважай…Він запнувся, закашлявшись. – …кришка». Оте нав’язле ще з американських бойовиків «Fucking bitch» елегантно розчинилося в загальному емоційному тонусі уривка. Якщо російський варіант написання одразу дає підказку й інтелігентно скеровує читача до гри слів, то вітчизняний варіант грає на боці сюжетної інтриги. Окремий момент – русизми, які для редакторів є чимсь на зразок іншої вишуканої гри. З ряду синонімів обираємо той, який найближчий до російського відповідника. Наприклад, із наведеного уривку: «запнувся» вживається і в значенні «загорнувся в одежину», і – «замовк на мить у розмові». Водночас є чіткий синонім «затнувся» – саме зі значенням «примовк». Але російською – «запнулся», тож і маємо, що маємо. За ким виграш у кожній цій грі – вирішує знову ж таки читач, якому цього разу знову не вийде залишитися байдужим.

Замість P.S. Поколінням Х називають людей, які народилися між 1964 і 1982 роками. Першою термін вжила британка Д.Деверсон, яка провела дослідження серед підлітків, котрі «знають секс до шлюбу, не вірять у Бога, не люблять королеву і не поважають батьків». Пізніше Д. Коупленд відштовхувався написав роман «Покоління Х», і подарував культурі новий термін «двадцяти-з-лишком-річні». Вони вірять лише у власні сили. Вони виросли на комп’ютерних іграх. Майже половина з них знають, що таке розлучення батьків. Вони дуже дорослі й напрочуд наївні водночас. Трохи розчаровані у суспільному ладі й традиційних цінностях, вони інтуїтивно шукають кращий світ, справжній… Вони ще нікого вам не нагадують?

Олександр Михед. Шрами на піску, або Кожному свій В’єтнам

Що дужче затягують рутина та повсякденні клопоти, то швидше  зникають згадки про літо і скороминучу відпустку. Перемежовуючи тяглість осені і безкінечність зими, флешбеками виринають спекотні миттєвості. Часом схопити і зафіксувати якісь моменти не здатен навіть фотооб’єктив. Тоді доводиться звертатися до паперу і пробувати відтворити вічне літо своєї пам’яті у вигляді певного сюжету. Часто такі книги стають справжньою подією, яка резонує ще багато років потому, зберігаючи особливе тепло спогадів.

Подібна історія сталася і з дебютною книгою Алекса Гарланда – «Пляж», що вже вийшла 1996 року і мала великий успіх. Та, як це буває у сьогоднішньому світі, реальна слава приходить до письменника і робить його книгу частиною масової культури лише після екранізації. Гарланду поталанило – через кілька років з’явився однойменний фільм «Пляж». Режисером виступив Денні Бойл, котрий на той час уже прогримів справді культовою кіноверсією жорсткого «Транспойтінга» Ірвіна Велша. Головну роль виконав Леонардо ДіКапріо, який тільки починав свій славний і важкий шлях ламання стереотипу солодкавого романтичного юнака, що, здавалося, назавжди закріпився за ним після світового успіху «Титаніка».

Нині Гарланд – автор трьох романів, відомий кіносценарист (кілька гостросюжетних сценаріїв написані спеціально для Д. Бойла), кінопродюсер та сценарист комп’ютерних ігор. Чим би не займався нині Гарланд, все одно ефект від його першої книги важко повторити. Дебютна книга стала не тільки перепусткою  у широкий мистецький світ, але саме в ній були закладені всі складові творчого стилю письменника, які нині тільки увиразнюються.

Як зазначають майже всі джерела (і анотація до українського видання не виняток), роман «Пляж» «написаний на власному досвіді бекпекера». Проте ніхто не дає пояснення, хто такі бекпекери. І українське видання знову таки не виняток. Бекпекер – назва мандрівника, котрий подорожує мінімумом витрат, використовуючи всі можливі найдешевші засоби транспорту, зупиняється у найдешевших нічліжках, часто у місцевого населення, аби відчути максимальне занурення у тубільну дійсність. Але головний його атрибут – наплічник (“backpack”), в якому міститься все мандрівне життя бекпекера.

Роман Алекса Гарланда – це монолог хлопця-бекпекера на ймення Ричард, котрий приїздить у Таїланд. Від одного дивака-самогубця він отримує в подарунок мапу прихованого острова, де знаходиться Пляж, який оповитий культовим туманом таємничості і різноманітних легенд. Ричард із новими друзями вирушає на пошуки острова і знаходить Пляж – місце, що могло би бути земним раєм, де розташована маленька комуна, яка всіма можливими засобами намагається зберегти секретність цього місця, втраченого для цивілізації.

Елементарний переказ фабули «Пляжу» може переконати читача, що маємо справу з літнім сюрпризом від видавців, котрі подарували вітчизняним читачам ідеальне пляжне чтиво. Але не все так просто. Звичайно, що розвиток сюжету і постійне наростання напруги важливі, проте для Гарланда набагато більше важить організація повістування за допомогою цілої системи лейтмотивів. Тож на фоні драматичних подій – нерозділене кохання, розкол у таборі, смерть друзів, загроза розкриття секрету Пляжу і окупація раю небажаними туристами-прибульцями – розгортається не менш значуща драма, драма цілого покоління.

У своїй дебютній книзі Гарланду вдалося схопити відчуття нової постгероїчної епохи, вказати на прикметні особливості свого покоління. Його герої втрачають свої власні ймення і називаються іменами мультяшних персонажів – Даффі Дак, Багз (Бані) і т.д. Їхня фанатична втеча від дійсності, релігійна віра у ідеальність життя на Пляжі, стають культом і нагадують історію Пітера Пена, що не хотів виростати, не бажав входити у дорослий світ дорослих проблем.

Вічне безтурботне літо на Пляжі видається ідеальною метафорою для демонстрації буквального здитиніння, «мізерізації» суспільства і культури, зацикленої на прагненні вічної юності і гедонізму.

Гарланд зображує покоління, що виросло на фільмах про В’єтнам і на гральних приставках. Ричард сприймає довколишню дійсність як погано зняте кіно, називає предмети і реалії словечками, що їх він чув із фільмів; кров і смерть не лякають його, бо він уже сотні разів бачив це все у кіно. В його сприйнятті смертельно небезпечні наркоторговці, чиї плантації проростають і на острові, лиш умовні пастки комп’ютерної гри, яку він сам для себе вигадує і прокручує у запаленій свідомості. У фільмі «Пляж» Денні Бойл використав вдалий прийом, аби показати віртуальність та іграшковість реальності – у певний момент, наче в комп’ютерній грі, на екрані з’являються позначки життів, що залишились, а герой, як намальована маріонетка, починає рухатись, весело підстрибуючи. І сама реальність обростає пікселями та текстурами комп’ютерної дійсності.

На думку Гарланда, у кожного покоління своя війна, свій В’єтнам. Чи Афганістан. Діти ветеранів В’єтнаму вигадають для себе свою власну небезпеку, свою смертельну битву. Така природа людини. Можливо, віртуальна війна не така героїчна, проте вона здатна вдовольнити основний інстинкт людини – пошук проблем на свою голову.

«Пляж» Алекса Гарланда постає новітнім варіантом антиутопічного «Повелителя мух» Голдінга, проте молодий письменник розставляє нові акценти, пристосовуючи вічні істини до немічної епохи без героїв. Часто критики додають до цього ще й згадку про не менш класичний витвір сучасної культури – кінострічку «Апокаліпсис сьогодні» Копполи, настроєм якої пронизується вся книга і за моделями якої змальовуються природа й «декорації» повсякденного життя на острові.

Того ж 1996 року світ побачила ще одна дуже важлива для сучасної популярної культури книга – «Бійцівський клуб» Палагнюка, яка також зафіксувала бажання вивільнення особистості, прагнення підриву стовпів офіс-культури. Головний персонаж «Бійцівського клубу», пересічний гвинтик офісної машинерії, поступово втрачаючи глузд, хоче стати кимось іншим, не собою, тим, хто здатен повстати і бути сильним героєм.

«Пляж» Алекса Гарланда артикулює ті ж ідеї, витворюючи картину епохи, позбавленої сильних особистостей, вимальовуючи тьмяними фарбами портрети молодих людей свого покоління. І малюнки ці нагадують сліди на піску. Або шрами. Як казав Ричард, звичайний хлопчина-бекпекер, герой Пляжу: «Я граю у відеоігри. Трохи покурюю траву. У мене тепер скляний погляд, як у ветеранів В’єтнаму – «погляд на тисячу ярдів». І в мене багато шрамів.

Мені подобається, як це звучить.
У мене багато шрамів».