«Дермань! Знаєте Ви, що таке Дермань?… Ні, Ви не знаєте, що таке Дермань. Це дуже простора і дуже барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями вправо і вліво. Вже здалеку цілими натовпами пруться зо всіх сторін краєвиди, і горе Вам, чоловіче, коли Ви не митець, не поет або, принаймні, звичайний фотоаматор. Зупиніться, знімайте капелюх і старанно вітайте цю царицю волинських сіл», — так писав про своє рідне й уславлене в історії село Дермань український Гомер ХХ століття Улас Самчук.
А й справді, це невеличке село подарувало Україні визначних майстрів художнього слова. Отже, яка вона — Дермань літературна?..
Чи таки: Дермань літературний? Уже перше речення не дає однозначної відповіді, оскільки від початку і впродовж століть назва цього села мала чоловічий рід (вперше засвідчена 1322 року: тоді 8 грудня князь Любарт Гедимінович подарував Луцькій соборній церкві Іоана Богослова маєтності кількох сіл, серед яких згадано Будераж, Півче та Дермань). За радянських часів топонім «Дермань» (який має давню й досі непрозору етимологію) було ліквідовано, й село отримало ім’я за назвою річки Устя, яку, проте, в народі називають Дерманкою (село Устенське — з 1946 року). Вже майже з часів української Незалежності можна говорити про чергове відродження села з його історичною назвою — 1988 року рішенням Президії Верховної Ради УРСР селу повертається історична назва. Правда, відтепер Дермань, відповідно до нових рекомендацій фахових мовознавців, повинен мати жіночий рід.
Дермань — поселення досить древнє. На сході села за мостом неподалік річки є Батиєва криниця, де начебто сам хан Батий брав для себе і свого коня цілющу воду. В іншому місці Дерманя розташована Турецька долина. Тут у бою загинуло багато татар. Міжвисотну долину окраїни села називають Скит, бо тут у “скиті” (безлюдній місцевості) жили ченці-самітники. На жаль, за радянських часів село так і не стало ласим шматком для археологів, оскільки, на відміну від південних українських земель, тут не було ані скіфів, ані сарматів, а також їхніх коштовних скарбів. Тому й досі багато історичних сторінок Дерманя лишаються оповитими туманом — у незалежній Україні немає фінансування для проведення археологічних робіт. А Дермань багато міг (тобто могла) б розповісти і про часи Хмельниччини, і про змагання УПА.
Перебуваючи в цьому селі, неодноразово помічав, що його мешканці, зокрема, люди вже немолоді, все одно називають Дермань у чоловічому роді. Можливо, для цього є свої підстави: це село-поліс завжди було таким собі «воїном», українським звитяжцем, який не вдалося підкорити й за червоної радянської чуми. Коли Борис Тен у своєму вірші писав — «Ми горді тим, що ми — русини», — то замість слова «русини» можна було б цілком слушно написати «дерманці».
Своя у кожного є доля,
У муках роджена судьба —
Благословенна вільна воля
Чи шлях презренного раба.
І кожен варт своєї долі —
Чи то людина, чи народ:
В одного плазування кволі,
А в іншого — орлиний льот.
(Борис Тен, «Ми горді тим, що ми — русини»).
Парторги думали, що, змінивши назву, можна змінити й суть. Але історія цього регіону настільки потужна, що радянський проект зазнав краху. Дерманці не корилися силам НКВД, вони були такою собі Спартою в середині радянської України. Зрештою, коли на українські землі прийшли німецькі завойовники, то дерманці радо їх зустрічали, сподіваючись на покращення життя. Та ці сподівання були марні.
Про аналогію зі Спартою я подумав, коли почув від дерманця Федора Єфімчука, звичайного, на перший погляд, учителя історії Дерманської гімназії, що сьогодні на дерманському джерелі хтось зі Львова вирішив зробити бізнес. Проте сільська рада не дозволила, щоб хтось із метою власного збагачення встановлював «грошодобувну» техніку на землі, яка дихає історією. Старовини рушити не можна, зокрема в нас, де якщо вже до чогось доторкаються, то обов’язково все повалять. Історичні скарби минувшини значно коштовніші за кілька тисяч до сільського бюджету тепер. Зрештою, а що скажуть прийдешні нащадки: що їхні батьки й діди дозволили задля збагачення впускати на свої землі скоробагатьків? Дермань — це така собі Мала Польща зі своїм Малим Сеймом. Люди тут сильні, врослі з корінням у землю. Історичну пам’ять у цьому селі відчуваєш якось по-особливому, не як порожній заяложений вислів, а як щось живе, матеріалізоване, безпосередньо представлене в твоєму часі.
І розумієш, чому саме на цій землі народилися два її найславетніші велети — Улас Самчук та Борис Тен (себто Микола Васильович Хомичевський, про якого на «ЛітаАкценті» я кілька років тому опублікував невелику розвідку). Як весь час повторював пан Єфімчук, роблячи оглядову екскурсію дерманською місцевістю, ці митці — два крила Дерманя (все ж таки, перепрошуючи в апологетів правопису як єдиного мовного закону, дозволимо собі вживання цього топоніма в чоловічому роді, як це було протягом століть). Один розповів на весь світ про Україну і, зокрема, про Дермань. Другий зробив усе, щоб Україна мала змогу доторкнутися до скарбів світового письменства. Улас Самчук лишив по собі національний епос (передовсім «Волинь»), а Борис Тен повністю переклав українською «Іліаду» та «Одіссею», а також численні твори античного грецького й еллінського періодів та європейського Ренесансу.
Нині в Дермані у приміщенні Дерманської гімназії існують два музеї — Уласа Самчука та Бориса Тена. Одним із тих, хто опікується цими храмами історії, є вчитель історії цієї гімназії Федір Олегович Єфімчук, який справляє враження не шкільного історика, а «одержимого» енциклопедиста, який живе в океані дат, цікавих історій, про які не прочитаєш ані у джерелах, ані в академічних виданнях історії літератури. Село Дермань багате на важливі події, історичні будівлі, видатних вихованців. Дерманський монастир фігурує в переговорах 1649 року Богдана Хмельницького з поляками. При відступі від Берестечка 1651 року тут стояло козацьке військо на чолі з Іваном Богуном.
Крім Самчука й Хомичевського, з Дерманя вийшли й такі письменники вже нашого часу, як Микола Гнатюк, Улас Довбенко, Володимир Дрозюк, Володимир Марцинковський, Микола Максись, Антін Кучерук, Іван Турчин, Микола Ужвин (добрий приятель Бориса Тена). Саме тут народився відомий воїн УПА Іван Лис. Якщо поринути в часи значно віддаленіші від нас, то в Дермані за часів славетного Василя Федоровича (Красного) було побудовано замок-фортецю, кам’яну церкву. Перша датована згадка про Дерманський монастир зазначена в дарчому написі князя Костянтина Івановича Острозького у книзі «Поученій», яку було даровано монастирю 1499 року.
У ХVІ столітті монастир стає одним із центрів духовно-освітнього життя України. 1575 року князь Костянтин Острозький запрошує управителем для Дерманського монастиря відомого першодрукаря Івана Федорова (Федоровича). Саме в Дермані розпочинається підготовка до друку Острозької Біблії. Зрештою, на той час Іван Федорович заборгував у Львові велику суму, тож мав «тікати» від кредиторів на Волинь, щоб надалі спокійно займатися своєю справою. Дермань на невеликий час став для нього оазою духовного життя. Саме тут на чолі з Кипріяном монахи переклали з грецької мови збірку афоризмів «Пчола» та «Бесіди Іоана Златоуста», що були взірцем для підготовки проповідей для церковних служінь. 1602 року Патріарх Олександрійський Мелентій благословив фундацію К. Острозького на заснування обителі. Й того ж 1602 року князь Костянтин Костянтинович Острозький, розуміючи історичну та культурну велич Дерманського монастиря, надає йому особливих привілеїв, засновує тут духовну школу та друкарню (у Києві на той час подібних шкіл із власною друкарнею не було, що зазначає й М. Грушевський).
Проте незаперечним фактом є те, що саме в Дермані працюють видатні члени Острозького гуртка — викладачі Академії та працівники друкарні — Кирило Лукаріс, Іов Борецький, Даміан Наливайко, Ісакій Борискович, дидаскал духовної школи Іов Княгиницький. У монастирській друкарні з’являлися полемічні твори, духовні книги, зокрема — одна зі знаних «Октоїх» (що є таким собі «календарним планом» для священиків, проповідників). І Франко, і Костомаров відзначали, що в Дерманському монастирі в різний час перебували Іван Вишенський та Лже-Дмитрій І (Гришка Отрєп’єв).
У 1627–33 роках архімандритом монастиря стає видатний полеміст, письменник і громадський діяч Мелетій Смотрицький, який мав би бути похований на території Дерманського монастиря. Але й досі достеменно ніхто не може вказати на точне місце його поховання: там, куди виводили наявні історичні вказівники, нічого не знайдено. Принаймні, рештки ідентифікувати неможливо. Але пам’ятну дошку, яка вказує на те, що архімандритом монастиря був Мелетій Смотрицький, не так давно спіткали пригоди. Ігуменя монастиря, який відійшов до Московського патріархату, звеліла зняти цю дошку. В якийсь момент дошка зникла. З часом монахи принесли її в Дерманську гімназію, мовляв, таким був Божий знак, щоб дошка там і зберігалася, не доймаючи монахів іншого патріархату. Дошку таки передали на збереження до музею Дерманської гімназії. Але скандал навколо Мелетія Смотрицького сягнув апогею, коли навіть із трибуни Верховної Ради депутати розповіли про таке нечуване неподобство (а чи сьогодні такі борці за історію України лишилися в стінах ВР?). Не обійшлося без втручання влади й, зокрема, Василя Червонія, який зробив чимало для збереження історичних пам’яток на Рівненщині, коли очолював облдержадміністрацію (за що — себто за любов до України та її культури — й став ворогом для Московського патріархату). В такий «силовий» спосіб дошку вдалося повернути до свого «законного» монастиря, попри нелюбов до Мелетія Смотрицького з боку Московської церкви.
1890 року в Дермані силами громади зводиться будинок для народного училища та вчителів, яке відвідував Улас Самчук. 20 лютого 1905 року в цьому селі він народився у заможній хліборобській родині. Хата Самчука, в якій він народився, не збереглась. Щоправда, руйнації вона зазнала ще за життя самого Уласа, в його дитинстві. Коли він був малим, батьки зруйнували попередню хату і збудували нову, кращу. Проте сьогодні на тому місці, де була перша хата, стоїть «пам’ятний знак», а поряд — хата, в якій, на диво, й досі живуть прямі нащадки Самчука — Марія Іванівна Самчук, внучата племінниця Уласа Олексійовича. До речі, саме її дід є прототипом Гната в «Марії» Самчука. Можна натрапити й на старезну грушу, також описану в Самчукових творах. Тепер на ній приладнано кільце для баскетбольної гри.
А в романі самого У. Самчука «Волинь» натрапляємо на опис славетного Дерманського монастиря: «Володько любить саму вечірню відправу і взагалі монастир. Стара будова, старезні, погризені часом мури, висока дзвіниця з широкою залізною брамою, широчезні смереки, якими бозна відколи висаджені монастирські алеї — все це наводить на Володька особливий якийсь, відмінний від щоденного настрій. Він любить, коли вже западе сонце, бути на монастирському подвір’ї і слухати, як шумлять над головою смереки, обвішані довгими шишками. Ш-ш-ш-ш!.. Ш-ш-ш-ш! Шумлять вони безконечно і завше, навіть при цілковитій тиші безвітря».
У другому кінці села — хата Миколи Васильовича Хомичевського, саме поряд із будинком, де було розміщено народне училище. Тепер у ньому вряди-годи мешкають дерманські вчителі, які не мають власного помешкання. Хата Бориса Тена — інакша, ніж хата збіднілих Самчуків. Живуть у ній уже не прямі родичі, проте зберігається особливий шарм цієї будівлі — вона майстерно відреставрована, доглянута; це хата не хліборобів, а, радше, інтелігенції. Як відомо, Борис Тен (а тоді ще — Микола Хомичевський) народився в сім’ї священика. До речі, на території монастиря поховано діда Бориса Тена — Дормидонта (батька його матері).
Дерманських пагір прадідній родині
І заповітній Скавиній горі,
Що славу їй співали кобзарі,
Синівський мій уклін складаю нині.
І давній цій вклоняюся твердині,
Що стереже перекази старі…
(З «Дерманських сонетів» Бориса Тена).
Майже на однаковій відстані від обох хат розташовано Дерманську гімназію, в якій є два дерманські крила — Музеї Самчука й Бориса Тена. Якщо хтось думає — ну що там може бути цікавого у шкільному музеї! — той дуже помиляється. В експозиції, присвяченій Самчуку, на різних стендах рік за роком представлено всю біографію письменника, всі його життєві хвилі (важка фізична праця у Празі, перше нещасливе кохання з Марією Зоц, історія кохання до Тетяни Прахової-Чорної, мандрування Україною та світами). Хіба що пропущено й досі один із найзагадковіших періодів у творчості Уласа Самчука — з 1944 до 1948 рр., коли він перебував у Німеччині в колі МУРу. Натомість канадійський період представлено досить вичерпно. До музею передано деякі особисті речі Самчука: його окуляри, тростину, ручку. Є також чудова фотографічна експозиція — деякі з фотографій досить рідкісні й ніде досі не були опубліковані (зокрема, ті, що стосуються перебування Самчука на Рівненщині, його дитячих років). Щодо музею Бориса Тена, то він значно менший (і молодший) за музей свого літературного побратима. Проте й тут зібрано цікаві світлини, що розповідають про родину Хомичевських, про трагічну історію сина Василя, про ув’язнення і повернення додому (за допомогою Максима Рильського), зібрано перекладні видання, які з’явилися завдяки Борису Тену.
Таким чином, Дермань — один із потужних острівців української культури. Не буде перебільшенням сказати, що Дермань — літературна столиця Рівненщини. Зважаючи на великий внесок села у розвиток української культури, письменники Рівненщини 2001 року започатковували тут щорічне традиційне літературно-мистецьке свято — «Дерманський світильник», яке щороку збирає численних гостей з усієї України.
Перекладач, літературний критик, головний редактор журналу світової літератури «Всесвіт», співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ. Професійні інтереси: компаративістика, англійська література доби Ренесансу і, звичайно, улюблений автор — William Shakespeare.
