Місто книг

Якби спробувати визначити європейську «столицю книги», то це звання мав би великі шанси отримати Ляйпціг. Розташувавшись на перехресті важливих торгових шляхів, місто сформувалося як осередок торгівлі. Торгівля так чи інакше була пов’язана зі зв’язком та комунікаціями. Не дивно, що в Ляйпцігу рано почало розвиватися книгодрукування. У 1481 р. тут було надруковано першу книгу. І місто швидко стало центром друкарства.

Нагадаю основні моменти його друкарської історії. Ще в 1662 р. тут почала виходити перша в світі щоденна газета. У 1765 р. в місті заснували перше німецьке товариство торгівців книгами, яке почало проводити книжкові ярмарки (думаю, всі чули про Ляйпцігську книжкову виставку-ярмарку), а в 1825 р. було засновано німецький Біржовий союз книготоргівлі. У 1826 р. фірма «Брокгауз» розпочала в Ляйпцігу промислове книгодрукування, а в 1867 р. лейпцігський видавець Антон Філіп Реклам здійснив своєрідну революцію у видавничій та книготорговій сферах: почав випускати книги кишенькового формату, що стали доступні кожному.

Місто було не лише осередком німецького книгодрукування, а й слов’янського. Адже перебувало на теренах, де в давнину проживало слов’янське (серболужицьке) населення. Та й початкова назва міста – Липськ, Липське. До речі, зараз у Ляйпцігському університеті є відділення серболужицької філології. Та й загалом Ляйпціг — не так далеко від польських і чеських земель.

Мали ляйпцігські книговидавці також зв’язки з Росією та Україною. Тут у 1859 р. побачила світ збірка «Новые стихи Пушкина и Шевченки» із забороненими в Росії поезіями цих двох великих поетів Слов’янщини. Щодо Шевченківських поетичних творів, то туди ввійшли «Кавказ», «Холодний Яр», «Розрита могила», «За думою дума роєм вилітає…», «І мертвим, і живим…». Також тут уперше було опубліковано «Заповіт». Книжку видав І.Головін – російський політичний емігрант, заочно засуджений у Росії за видання книжок антимонархічного змісту. Вважається, що тексти Т.Шевченка йому передав П.Куліш, на кошти якого, очевидно, й було видано цю збірку. Незважаючи на те, що книга вийшла з численними помилками й спотвореннями, вона отримала значне поширення, зокрема, в Західній Україні.

Де книги – там і бібліотеки. Ще в 1828 р. в Ляйпцігу заснували першу публічну бібліотеку. Тепер у місті працює одна з найбільших німецьких книгозбірень – Дойчен Бюхерай. У її приміщенні також розташовано Німецький музей книги та шрифтів. Окрім того, в Ляйпцігу є Майстерні й Музей поліграфічного мистецтва. А ще в місті функціонує одна з найкращих і найбільших університетських бібліотек Німеччини Альбертіна, у якій уміло поєднані дух старовини з найновішими технологіями. Тут же відбуваються різноманітні цікаві акції й виставки. Коли я побував у Альбертіні, там демонстрували давні єгипетські рукописи.

Варті уваги й книжкові магазини Ляйпціга. Опишу одну з книгарень під назвою «Лєманнс», розташовану неподалік Ляйпцігського університету. До неї полюбляють вчащати студенти. І не обов’язково, щоб щось купувати. Заходять погортати книги, почитати їх і… попити кави. У «Лєманнсі» кава дуже дешева і смачна. Згаданий книжковий магазин розташовується на трьох поверхах.

На першому переважно розміщена художня література – вибір на будь-який смак. Дуже багато історичної белетристики – переважно про німецьке Середньовіччя. Найбільше, здається, детективної літератури. Чимало пропонується книг-біографій. Звісно, представлена й класична література – переважно німецька. Серед зарубіжної класики домінує англійська; є також французька, американська і навіть трапляється російська – Л.Толстой, М.Булгаков. Наявне чтиво для любителів фентезі… І навіть відділ поезії. Виявляється, в Німеччині не лише пишуть вірші, а й намагаються продавати поетичні збірки. Та це ще не все. Біля книжок фентезі притулився чималий стосик еротичної літератури (так би мовити, для натуралів) і – о, жах! – література для геїв та лесбіянок. Нема, видать, на тих видавців деяких наших критиків.

Є на першому поверсі стенд найбільш рейтингових книжок від журналу «Шпігель». І тут же поруч – літературні календарі. Фантазії видавцям цих календарів не позичати. Наприклад, є літературний календар Й.В. Гете (це зрозуміло). Є літературний календар подорожей (із відповідними цитатами письменників). Але є навіть літературний котячий календар… Взагалі в німецькій літературі кіт – не останній персонаж. Мені навіть траплялася «котяча реклама» біля книжкових магазинів.

На другому поверсі — дитяча література (очі просто розбігаються!), а також різноманітні подарункові видання. Третій відведено під наукову літературу, яка теж вражає своїм різноманіттям.

На кожному поверсі є продавці-консультанти, які сидять біля комп’ютерів і миттєво в електронній базі знаходять потрібну вам книгу. Я поцікавився, а які є переклади з української літератури. Чесно кажучи, не густо. То й не дивина. Адже хіба наші державні мужі займаються пропагандою й поширенням української культури за кордоном, як це, наприклад, роблять німці? Тому взагалі дивно, що є хоч щось наше. І те щось з’являється завдячуючи окремим українським авторам, які працюють за кордоном. Дехто згадує їх і злим, і не тихим словом. Але реалії такі: саме завдяки їм українська культура, зокрема, література, хоч якось представлена вземлях чужинецьких. Так, можна говорити, що це «не зовсім українська література», що її автори так чи інакше змушені орієнтуватися на західного читача і догоджати його смакам. Але ж наші державні інституції, так само, як і заможні українські (?) олігархи, по суті, нічого не робили й, схоже, не збираються робити, аби українська літературна автентика перекладалася й розповсюджувалася за кордоном.

Які ціни на книжки в Німеччині? Якщо перевести їх по курсу євро, то видадуться вони для українця трохи зависокими. Дешева книга коштує до 10 євро. Наприклад, така собі німецька «книга книг» «Критика чистого розуму» Е.Канта вартує дев’ять з гачком євро, майже 100 гривень. «Нормальна» книга може коштувати 20–30 євро. Щось солідніше – близько 50-ти. Однак якщо ми порівняємо ці ціни з доходами німців, то виявиться, що книга тут є річчю цілком доступною. Так, студент може отримувати стипендію близько 500 євро, відносно нормальною зарплатою вважається зарплата 2–3 тисячі євро, а університетський професор має десь 5 тисяч євро. То чого б не потратити пару десятків, а то й сотень євриків на книги!

Ще одне спостереження. Пропоновані в книгарнях книги, як правило, досить об’ємні – сторінок по 300–500. Малооб’ємні видання трапляються рідко. Це також про дещо свідчить – і про поліграфічні можливості німецьких видавництв, і про заможність читачів, які купують товсті книги, і про їхню готовність читати об’ємні тексти. У нас же навіть розкручені видавництва воліють орієнтуватися на малоформатні (загалом дешеві) видання. Відповідно, й автори орієнтуються на необ’ємні тексти.

Та книга – старий засіб масової комунікації. А Ляйпціг завжди намагався йти в ногу з часом, удосконалюючи і книгу, і газетну справу. Нині це місто сучасних засобів масової інформації. У Ляйпцігу працюють сотні мас-медійних підприємств – видавництв, друкарень, рекламних агенцій, радіо, телебачення тощо. Найкрупнішим комунікаційним підприємством у місті є громадське радіо й телебачення Саксонії, Тюрінгії та Саксонії-Ангальт. Розташоване воно у великій    багатоповерхівці, що має форму розкритої книги.

Також у Ляйпцігу здійснюється підготовка висококваліфікованих спеціалістів у галузі сучасних мас-медіа. Зокрема, цим займається Вища школа техніки, науки й культури (ГТВК). Мені показали медіа-центр, недавно побудований у цій вищій школі. На його будівництво й обладнання витратили 60 мільйонів євро – цифра просто фантастична для наших університетів. Можна й не казати, що в цьому медіа-центрі найновіше обладнання: це і друкарня, і теле- та кіностудія. Студенти ГТВК виготовляють друковану продукцію, готують телепередачі, знімають кінофільми. У коридорах медіа-центру стоять телевізори, демонструючи зняті студентами телепередачі. До речі, дуже якісні.

Розвиток торгівлі, а також комунікаційних засобів творили й творять у Ляйпцігу сприятливу атмосферу для культурного життя. Місто здавна приваблювало до себе митців. Принаймні багато знакових фігур німецької культури, в т.ч. літератури, так чи інакше пов’язані з Ляйпцігом.

У 1765–1768 рр. у Ляйпцігському університеті навчався Йоган Вольфган фон Гете. За кілька кроків від університету був такий собі винний підвальчик Ауербахскеллєр, у якому молодий Гете часто бував. І, схоже, митця надихала його атмосфера. Одна з відомих сцен знаменитого «Фауста» відбувається саме в Ауербахскеллєрі. Звідси ніби вилетіли Фауст і Мефістофель, осідлавши винну бочку.

Зараз Ауербахскеллєр помітно відрізняється від того винного підвальчика, який відвідував знаменитий письменник. Це величезний ресторанний комплекс на 700 місць. Щоправда, тут присутній Гетівський дух. Ввійшовши туди, відразу помічаєш «опудальця» Фауста й Мефістофеля на бочці. Є тут також Гете-штубе (кімната Гете) й Мефісто-бар У Ауербахскеллєрі навіть ставили рок-оперу «Фауст».

Майже в той самий час, коли Й.В.Гете гриз граніт науки у Ляйпцігському університеті, там же у 1766-1771 рр. навчався Алєксандр Ніколаєвич Радіщєв. Могли ці майбутні письменники перестріватися в університетських коридорах, лекційних аудиторіях чи навіть у Ауербахскеллєрі (чим не сюжет?). І Гете, і Радіщев згодом стали чиновниками, «бавлячись» у вільний від адміністративної роботи час у літературу. Проте якщо для першого такі «забавки» не мали поганих наслідків, а навпаки, прославили його, то для другого завершилися трагічно. Нагадаю: повернувшись у Росію, А.Н.Радіщев написав твір «Подорож із Петербурга в Москву», де в усій красі представив російську дійсність. Зрозуміти його можна. Надивився чоловік на порядки в Німеччині, порівняв із «немытою Россией» – і захотілося кричати. (В принципі, відтоді ситуація мало змінилася). Ось і докричався, заробивши за твір смертну кару (це ніби в якості гонорару).

Окрім згаданих Й.В. Гете й А.Н.Радіщева, в Ляйпцігському університеті навчався Готгольд Ефраїм Лессінг (1729-1832) – відомий німецький поет, філософ та літературний критик. У Ляйпцігу жив Йоганн Христоф Готтшед (1700-1766) – письменник і педагог, який разом із актрисою Фредерікою Кароліною Нойбер (1697-1760) спробував реформувати драматичне мистецтво, відійшовши від пишноти бароко. До речі, в Ляйпцігу цінували й цінують театральне мистецтво. Нині в місті велика кількість театрів, розрахований на різноманітну публіку.

У Ляйпцігу бував один із найвизначніших німецький письменників-романтиків Фрідріх Шіллер. Зберігається будинок-музей письменника, у якому він жив у 1785 р. і написав знамениту «Оду до радості», покладену на музику Людвігом ван Бетховеном. Тут же, в цьому будинку, Ф.Шіллер починав писати драму «Дон Карлос».

Недалеко, буквально за кілька кроків від Ауербахскеллєра, розташований Кофебаум (Будинок кави). Цю кав’ярню, засновану ще в 1718 р., відвідало чимало знаменитостей – Й.В.Гете, Г.Е.Лессінг, Ф.Ліст, Р.Вагнер та інші. Однак кав’ярня стала відомою передусім завдяки композитору Роберту Шуману (1810–1856), який регулярно впродовж семи років зустрічався тут із композиторами й поетами. Нині Кофебаум – не лише кав’ярня, у якій можна замовити каву й різні солодощі до неї, а також музей із відповідними експозиціями, у яких розповідається кавова історія закладу.

У Німеччині досить органічно поєднуються ресторани, магазини й культурні інституцій. Робиться це не лише задля примітивної комерції. Хоча й комерція теж присутня. При такому поєднанні «високого» й «низького» культурні зразки (хай навіть у дещо кічуватій формі) спускаються до повсякденного, побутового рівня. Але коли людина на «низькому» рівні зустрічається з «високим», вона, зрештою, може ним і зацікавитися. На жаль, в Україні цього не маємо (чи майже не маємо). Як на мене, дарма.