Покинуті речі мстяться. Іноді страшно. І часто не тому, хто їх викинув зі свого життя. Знаний перекладач Андрій Содомора став черговою жертвою мертвих або майже мертвих речей.

Колись мені, маленькому, здавалося, що по-справжньому вдивлятися в речі можуть лише діти. Що дорослі їх розучилися розуміти і звикли не помічати, хоча незрідка саме вони стають рабами речей. І так мені видавалось, аж поки я потрапив у лабета однієї викладачки зарубіжної літератури. Та викладачка, розповідаючи про творчість Гоголя, мимохідь зронила, що в його творах ми постійно наштовхуємось на «странные вещи предметов». Почувши таке, я аж прокинувся. І зразу ж занотував цю круто подану думку. Як бачите, згодилася мені ця думка аж тепер.

Вочевидь, Андрій Содомора ступив уже на ту межу, коли його серця торкнулось Вергілієве: «Є-таки сльози речей, і що смертне – торкається серця». Мотив минущості і тлінності в новій книжці письменника – наскрізний. Перші кілька новел просякнуті ностальгійним відчуттям плинності й незворотності часу. «Таки не ввійти нам удруге в цю ж річку», – повторює за древніми автор. Бо ж «не той тепер Миргород, Хорол-річка не та», як милозвучно сказав інший автор. І тільки «пам’ять серця, тендітна нитка, що в’яже нас із вічністю, намагається повернути безповоротне – перелітну мить з її настроєм, барвами, звуками». Барви, звуки та настрої й зібрано під обкладинку з назвою «Сльози речей». Збираючи солоні краплини, автор подає їх у вигляді «новел, образків, медитацій», хоча новел як таких у книжці нема. Є новелістичний настрій, атмосфера, є притаманне новелі згущення фарб і очуднення (оті «странные вещи предметов»), але досягається все те за допомогою гри світла й тіні. Це якщо не приставати на думку, що внутрішні стани, передані через предмети зовнішнього світу (образи), також становлять сутність новели.

Загублена жіноча рукавичка на снігу, гортана вітром книжка, тінь усохлої акації, мертва сова на горищі, камінь у міському сквері, покинута й занедбана садиба… Все це виразники туги за прожитим і втраченим, глібівської журби й намагання схопити вічність за хвостик. От тільки хвостик у неї – як у ящірки… Чи – як у вітру. Найкраще спробу схопити вічність показано у «Вітряку». Химерника Ладзя з іграшковим вітрячком уже немає, а вітер – віє, як і завше. Як сотні років тому і як сотні років по тому.

Чорне, біле й сіре – така кольористика цього збірника. Книжку, до речі, щедро проілюстровано монохромними світлинами, які через свою чорно-білість не стали менш художніми. Для автора «саме відсутність кольору дає відчуття реальної присутності в минулому, що стає нашим «тут і тепер»; колір одразу б те відчуття розвіяв – була б пожива для зору, але – не для душі». Крім того, «не лише ніч, а й минуле забирає в речей їхні кольори», тому в образках і медитаціях А.Содомори бачимо головно тьмяне освітлення (півтемрява кімнати, присмерк) і старі, вибляклі речі (закоцані на ніц, як висловився б один мій вусопикий знайомий із полонини). Цю книжку можна було б назвати «Тіні речей», оскільки саме «тінь» – ключове її слово. Щоб узяти на облік усі присмерки, сутінки й тіні, які блукають текстами автора, треба переписати половину книжки. Світло – а надто ж штучне – авторові не вельми до вподоби. Може, тому, що в такому освітленні зникає його улюблений тіньовий бік речей. «В куті, коло ліжка, просто на долівці, – купа якихось речей, старий одяг. Більше нікого й нічого. Навіть тіней і відтінків: нічим не прикрита, гола жарівка заливала пустельну кімнату разючим, геть не затишним світлом…» («Кімната без тіней»). «Тут, за грубезними мурами, при дощовій погоді, залягали густі сутінки, тож у приміщенні Давніх Актів, з розпорошеним у ньому, теж сірим, запахом давнини, що ним просякли пергаментні та паперові документи, увесь день, розганяючи по кутах невиразні тіні минулого, у канделябрі, що звисав із ґотичного склепіння, горіла яскрава “сотка”» («Мовою дощу»).

Варто бачити, з якою скрупульозністю, з яким терпінням А.Содомора намагається піймати й точно передати на папері сумними рядами перехідні, майже невловні стани: плин часу, щілини й прогалини в ньому; межу, «коли ще не піднята театральна завіса й лише пригашені, а не погашені світла, коли до лагідної, що у глядацькій залі, півсутіні достосовується такий же приглушений, півголосом, гомін…»; момент, коли «в саду з миті на мить, іще голі, забрунькуються дерева…»; мить, «коли далека зірка ось-ось мала торкнутися верхнього контуру кам’яниці»; зрештою, стан умираючої речі: «Сіре – то барва тремкого попелу, що на межі: між чимось – і нічим. Бо ще він не є нічим, але й чимось уже не є…»

Речі в книжці А.Содомори не плачуть так промовисто, як, наприклад, у японському жахастику «Лялькар», хоча ляльки тут теж є. В Содомори тужить, дивлячись на тлінні речі й усвідомлюючи також свою тлінність, людина, чия душа «и в ночь идёт, и плачет, уходя». Пам’ять – це різновид емоційної залежності, найсильнішої з-між залежностей. Речі (ляльки, фотографії, дерева, камені чи сходи) – постійні збудники наших спогадів, подразнювачі пам’яті. Той, хто оточує себе речами-спогадами, хто зупиняється і пильно в них вдивляється, як те робить Андрій Содомора, – постійно ризикує, балансуючи на примарній межі між реальністю й замежів’ям, між ностальгією і депресією, виходу з якої вже не буде. Сто років тому таку депресію ще називали чорною меланхолією.

В автора філософсько-медитативної книжки «Сльози речей» меланхолія радше сіра. І це не кпин, адже сам він вигукує: «Скільки-то кривдних слів адресовано сірості (хоч без неї й веселки б не було)!..» Цю книжку, яку дехто схильний розглядати як філософський путівник Львова, найкраще відчує читач, перед яким теж уже стало питання: «Що ж далі, сірий чоловіче?» І до якого «та сама сірість, що горне до себе все довкола» промовляє «мовою дощу».