Вечір на острові Баратарія

Поділитися
Tweet on twitter

Справжній мандрівний рицар пересувається, маючи тільки загальний вектор руху, але без жодного чіткого маршруту. Саме так їхали ми з моїм другом професором Хорхе Латорре. Провівши  тиждень в обговоренні донкіхотського міфу та переглядаючи фільми на донкіхотську тематику, увечері  ми поверталися додому і, звісно, проскочили вихід на швидкісну дорогу Сарагоса – Памплона. Мій супутник вигукнув: «Добрий знак, що так сталося! Ми перебуваємо якраз поблизу острову Баратарія, де губернатором був Санчо Панса! Або тепер, або ніколи!» Так ми опинилися у місцевості, на яку рідко ступає нога українського літератора (навіть такого всюдисущого, як Дмитро Дроздовський!), – у володіннях герцогів Вільяермоса, які колись так жорсткого познущалися з Ламачського ідальго та його вірного джури.

Шлях до острова Баратарія пролягає крізь містечко Педрола, де можна побачити палац герцогів Вільяермоса. Як доводять історики літератури, це були ті самі герцоги, про яких пише Сервантес у «Дон Кіхоті». Крім того, є свідчення, що й сам письменник бував у їхньому палаці. У внутрішньому дворику тут міг бути славетний дерев’яний кінь Клавіленьо, на якому із зав’язаними очима літали Дон Кіхот і Санчо Панса. «Ми, іспанці, ще не вміємо заробляти гроші на туризмі, – іронічно зазначив професор Латорре. – Американці вже давно б установили макет Клавіленьо і брали б з охочих по долару за одну ходку! На зароблені гроші вони відреставрували б палац і відновили місто, а ми все чекаємо, що це зробить держава!» Містечко справді не справляє враження процвітаючого, хоча скрізь відчувається подих історії — щоправда, приправлений запахом гною, яким удобрюють поля, що простяглися навколо.

Палац герцогів Вільяермоса
Палац герцогів Вільяермоса

Селище Алькала де Ебро, розташоване поблизу Педроли, було колись частиною володінь герцогів Вільяермоса, які вирішили саме тут розташувати Баратарію. Її губернатором став Санчо Панса. Архаїчне слово «ínsula», вжите Сервантесом для означення Баратарії, має  два значення: 1) острів, 2) казкове (вигадане) місце. Автор-оповідач у романі пояснює, що острів було названо Баратарія (Barataria), тому, що неподалік було розташоване містечко Баратаріо (Baratario) або тому, що губернаторство дісталося Санчо Пансі задешево (в оригіналі «por el barato con que se le había dado el gobierno»). Слівце «el barato» є таким самим підступним, як і «ínsula», оскільки має ще одне застаріле значення – «шахрайство», «обдурювання». В українському перекладі зберегти ці приховані смисли не вдалося навіть М.Лукашу. Він перетворює Баратарію на Гармадармію: «може, й справді так було містечкові на ім’я, а може, тому, що урядування над ним далося дарма». Як бачимо, зник другий відтінок слова – розіграш, у який Санчо втягують герцоги.

Отже, Баратарія може бути і островом, і просто легендарною територією. Більшість літературознавців схиляється до думки, що Баратарією було названо саме селище Алькала де Ебро, хоча маленьких островів на річці більш ніж достатньо. Деякі науковці також вказують, що Сервантес розташовує Баратарію в цьому селищі, тому що своєю назвою воно нагадує його рідне місто (знову гра слів: Алькала де Енарес – Алькала де Ебро). Про причетність цього населеного пункту до світу великого письменника вказують вулиці імені Дульсінеї Тобоської і самого Мігеля де Сервантеса, на якій розташований бар «Алекс».

Вулиця Сервантеса і бар «Алекс»
Вулиця Сервантеса і бар «Алекс»

Санчо прибуває до Баратарії з усім почтом. Ось як описує цю сцену автор-оповідач:  назустріч йому «вийшли мужі громадські, задзвонено у всі дзвони, всі люди вітали його з радістю й повели з великою помпою до собору – віддати дяку Богові». В оригіналі йдеться не про собор, а про церкву. В іспанській культурі ці поняття чітко розрізняються: «catedral» – це місце, де служить єпископ, «iglesia» – храм, де править месу звичайний священик. Церкву, до якої іде Санчо, можна побачити й нині. Її прикрашає одна романтична деталь – дах, на якому лелеки побудували свої гнізда. В Алькала де Ебро зберігаються також рештки палацу, в якому зупинявся Санчо Панса.

Церква з лелеками на даху
Церква з лелеками на даху

Пам’ятник персонажеві спростовує наші уявлення про те, яким ми звикли бачити Санчо Пансу-губернатора. Під впливом радянської історії літератури, особливо кінофільму Г.Козинцева, герой Сервантеса є візуальною метафорою ленінської «кухарки, яка може керувати державою». Нам усім розповідали, як недосвідчений джура дає розумні поради і розв’язує складні питання за допомогою лише свого селянського здорового глузду.  Натомість Санчо Панса, створений уявою автора пам’ятника Карлоса Переса де Альбеніса, постає важкодумом, переобтяженим господарськими проблемами, які несподівано впали на нього з неба. У коментарі до роману читаємо: «Будучи власником містечка, герцог зосереджує у своїх руках всю громадську  владу, відповідає за охорону правопорядку, а також відстежує виконання інших адміністративних функцій; незважаючи на вигаданий титул губернатора, Санчо точніше було б називати мером містечка».

Пам’ятник Санчо Пансі
Пам’ятник Санчо Пансі

Пам’ятник Санчо Пансові–меру є водночас пам’ятником усім мерам міст, особливо українських, які ламають голову над тим, як залатати дірки у місцевому бюджеті й отримати гроші для ремонту доріг, водогону та каналізації. На таку інтерпретацію образу Санча Панси наштовхує сама нинішня реальність Алькала де Ебро, що оточує пам’ятник. Це «малі задрипанки», які своїм виглядом нагадують наші рідні селища й містечка. На сьогодні славетна Баратарія – це шматочок землі загальною площею майже 10 квадратних кілометрів, жителі якої заробляють собі на життя, вирощуючи пшеницю, люцерну та овочі, а також вирощуючи худобу. Відтоді, як Сервантес відвідав це містечко, минуло понад 400 років, але тоді, у далекі часи іспанської Золотої доби, його мешканці могли жити матеріально краще, ніж тепер. Автор-оповідач вказує, що у містечку проживало тисяча осіб, тоді як нині кількість населення скоротилася до 300. Занепалі старовинні будинки, поряд з якими з’являються примітивні новобудови, порослі травою і закидані будівельним сміттям береги Ебро, – все вказує на добре знайому нам усім картину: на брак коштів на облаштування гідного життя. Очевидно, під час святкування чотирьохсотої річниці від дня виходу першого тому (2005 р.) уряди Іспанії та Арагону виділили якісь гроші, але їх вистачило хіба що на посадку гаю. Сам пам’ятник спочатку стояв на березі Ебро і почав просідати, внаслідок чого його було перенесено в інше місце. Ось сидить Санчо-губернатор (а точніше мер) і чекає, коли настане нова кругла дата, щоб дістати фінансування і довершити розпочаті проекти. А чекати ще років шість, оскільки тільки на 2016 рік припадає нова чотирьохсота річниця – від дня смерті Сервантеса. Бідний Санчо! Це і є та винагорода, яку обіцяв тобі Дон Кіхот за твої поневіряння?

Сонце зовсім сідало і треба було їхати. Ми гнали по трасі, і раптом перед нами виросли грізні видіння – кілька рядів сучасних вітряків, які розмахували своїми крилами. Прогрітий сонцем відкритий простір Арагону, свист вітру, тривожні промені сонця, що сідало за обрій, силуети автомобілів, що на високій швидкості пролітали повз нас, – все це створювало атмосферу справжньої донкіхотської пригоди. Сьогоднішні вітряки набагато більше нагадують велетнів, ніж їхні старовинні попередники!

Вітряки і донкіхоти
Вітряки і донкіхоти

P.S. Здіснити відеоекскурсію на острів Баратарія і прослухати чудовий романс можна тут.

Автор фотографій – Хорхе Латорре, доктор, професор, департамент аудіовізуальних мистецтв, Університет Наварри, Памплона, Іспанія