^[1]Дочитав найновіший текст від Анджея Стасюка – «Таксім». Термін «текст» я вжив тому, що до твору важко причепити якийсь чіткий та однозначний жанровий ярлик – це і не роман (бо важко зв’язати текст канатами центрального сюжету), і не збірка есе (бо екзистенційні роздуми все ж мають нехарактерну динаміку та фабулу). Однак жанрова неприналежність – це аж ніяк не завада, щоб текст знайшов свою авдиторію.

До цього я прочитав «Вісім», «Через ріку», «Мури Геброну», «Дорогою на Бабадаґ». Всі тексти вражали, перш за все, гострим зором автора і майже диктофонною здатністю відтворювати голоси досить різношерсного таки центрально-європейського соціуму. Стасюк промовляв від імені варшавського панка, малопольського селянина, низового кримінальника, стропківського рома – і все звучало живо, правдиво і реалістично. Перед очима відразу поставав весь контекст, усе стерео атмосфери.

«Таксім» для мене – це книжка про безглуздість контрастів. Багато мешканців Західної України добре знають героїв «Таксіму». Вони – їхні сусіди, родичі та друзі, що сідають у свої двадцятирічні «Дукато» і привозять недоношену Європу у вигляді користованого одягу і побутової техніки, яку їм вдалося виміняти на контрабандний український тютюн, алкоголь, та біженців з Азії.

Ця, здавалося б, буденна картина під пером Стасюка стала прозорою та об’ємною. Герої знають кожну ґрунтову стежку у Карпатах, знають, чого потребують румуни, словаки, поляки, роми, українці. Знають і бачать, наскільки кордон робить людей смішними: північнословацькі селянки кидаються на китайське блискуче дрантя або постчаушесківські румуни з руками забирають совєтські вушанки…  Проїхавши всього пару-сот кілометрів, ці своєрідні харони Стасюка переправляють наймертвіші з речей з одного центральноєвропейського чистилища в інше, міняючи срібняки лей, корун, гривень, форінтів і злотих. Вони все бачили і все знають.

У кульмінації тексту герої за своїм напівмертвим «Дукато» опиняються на площі Таксім у Стамбулі. Вони мусять зустріти там приятеля, але не мають де припаркуватися і годину кружляють довкола площі. Мені важко придумати кращу візуалізацію Центральної Європи: двадцятирічний «Фіат Дукато», двоє виснажених торговців, турецька площа і брак місця…

Нам страшенно бракує такої літератури. Сподіваюся, «Таксім» знайде свого українського перекладача.