Довідка.
Василь Махно (1964) – поет, есеїст, перекладач
Видав сім поетичних збірок, найголовніші з яких: Книга пагорбів та годин” (Тернопіль, Лілея, 1996), “Лютневі елегії та інші вірші” (Львів, Каменяр, 1998), “Плавник риби” (Івано-Франківськ, Лілея-НВ, 2002), “38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше” (Київ, Критика, 2004), “Cornelia Street Café: нові та вибрані вірші 1991-2006” (Київ, Факт, 2007); книжку есеїв “Парк культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн” (Київ, Критика 2006) переклади з польських поетів Збіґнєва Герберта “Струна світла” (Тернопіль, Лілея 1996), Януша Шубера “Спійманий у сіть”(Київ, Критика, 2007); поетичну антологію “Дев’ятдесятники” ( Тернопіль, Лілея 1998), літературознавче дослідження “Художній світ Богдана Ігоря Антонича” (Тернопіль, Лілея 1999); дві п’єси“Coney Island” (2006), “Bitch/Beach Generation” (2007). Перекладає сучасну польську (Богдан Задура, Анджей Сосновський, Януш Шубер, Анна Фрайліх), американську (Джин Валентайн, Джон Ешбері), сербську (Васко Попа) поезію. Вірші та есе Махна перекладено п’ятнадцятьма мовами світу, зокрема польською, англійською, сербською, німецькою, вірменською, російською, румунською, словенською, малаямською, литовською, чеською, портуґальською, іспанською, ідиш та іврит. Окремими виданнями виходили вибрані вірші: у Польщі “Wędrowcy” (Poznań, 2003),“34 wierszy o Nowym Jorku i nie tylko” (Wrocław, 2005); Румунії “Fiecare obiect îşi are locul său” (Craiova, 2009); США „Thread and Other Selected New York Poems” (New York, 2009).
— Василю, еміґрація для письменника річ, мабуть, більш болісна, ніж для неписьменника, оскільки, свідомо прирікаючи себе на замкнуте мовне середовище, він залишається сам-на-сам зі своєю творчістю…
— Я не зовсім з Вами згоден у сенсі еміґрації та замкнутого мовного середовища, і спробую ці поняття якось витлумачити, хоча зовні, мабуть, це виглядає саме так.
Те, що якось спотворене сприймається в Україні (виїзд за кордон і замешкання там/тут протягом тривалого часу), є цілком звичним та природним, скажімо, для представників азійських чи африканських літератур, котрі волею особистих чи внаслідок політичних обставин, мешкають в Англії чи Франції, пишучи мовою своїх колонізаторів, і доволі незле почувають себе у тому мовному та географічному просторах. Для мене переїзд – це не еміґрація, тому що тепер, коли за секунди твій лист долітає до України, а книжки виходять в українських видавництвах, то очевидна річ, що саме поняття виїзду/переїзду набуває дещо іншого виміру. Інколи мене не полишає думка, що саме український простір є доволі замкнутим, навіть одновекторним, хоча ґлобалізація торнулася і його, і той, хто на “ти” з інтернетом, також живе — із відчуттям розширеної авдиторії і світового спілкування.
Справа в тому, що я не еміґрував з мови, а присутність іншої мови у просторі твоєї свідомості, не виключає взаємопроникнень, зіткнень, спротиву і, нарешті, відчуття якоїсь нової якости. З цього приводу мені згадується цікавий експеримент Ентоні Берджеса, котрий у романі “Механічний апельсин”, у свій ориґінальний англійський текст вкраплює російськомовні вислови й репліки, що уживаються разом з англійськими. Це вислід перебування письменника в Росії у 60-тих. І ця, здавалося б, зухвалість на рівні тексту приносить свій цілком несподіваний результат.
Якщо не міряти себе виключно українськими просторами, то легко можна дійти висновку, що й читач уже сьогодні ґлобальний, бо якщо ваші тексти перекладено, принаймні, англійською, то їх за бажання прочитає і американський фермер, і англійський боббі, і уґандійський вчитель, і взагалі більш-менш притомна молодь, котра вивчає англійську по всьому світові.
Нагадаю також жарт (а чи жарт) Богдана Рубчака, що Шевченко – це перший еміґраційний український поет, – і не важко здогадатися чому.
Для мене особисто писання – це змагання з часом, а вечори поезії, які відбуваються у Нью-Йорку і в яких беру участь, свідчать, що твоя мова хоча й обмежує сприйняття твору, зате переклад його розширює. Право будь-кого вибирати, що йому більше пасує.
— Якось Олександр Вільчинський зазначив, що поети залишають Тернопіль. Це пов’язано із загальною занепадницькою атмосферою міста?
— У мене навіть є вірш «Повернення». У тому вірші-диптиху я спробував повернутися у свої 80-90-ті, у першій частині – реалії та персони, мої відчуття часу, які назагал досить предметні і конкретні, у другій – чергова інтерпретація біблійної притчі про блудного сина. В обидвох варіантах я не знаходжу у поверненні виходу, повернення провокує розчаруваннями. Місто змінилося, багатьох моїх кентів уже нема, кав’ярні перейменували, а деякі геть зникли, – і це також проникливе відчуття часу, його всесильної руйнації та втрати. Але тема поезії та міста, їх взаємолюбов і взаємоненависть, може виводити нас на інші рівні взаємодій слова з просторами, одним із яких, без сумніву, є місто.
Але, у випадку Тернополя, ця взаємодія й справді досить складна. Після «Західного вітру» у Тернополі утворилася якась чорна діра, котра не заповнюється ось уже з добрий десяток років. Це зовсім не означає, що спроб у цьому напрямку немає. Принаймні, культурна присутність молоді відчутна, і у кав’ярні «Коза» молодіжні літературні тусовки виявляють себе. Не знаю: чи то місто кинуло поетів, чи поети кинули його, але ця боротьба поезії з містом ще триватиме, бо вона постійна, бо місто також є словом і поети можуть з ним зробити все що завгодно. Є художники, але немає виставок, є театр, але немає вистав, є місто, але немає середовища.
Моя майже дописана есея про Тернопіль «Врубай свою музику гучніше, якщо можеш», можливо, буде моєю відповіддю, хоча б частковою, на ці питання. Цей текст не тільки про музику, хоча музика як метафора часу, у ньому важливий компонент. Я мандрую Тернополем почасти реальному, почасти автобіографічному, почасти сюрреальному, щоби розповісти про 80-ті та 90-ті. У тому моєму Тернополі поезія займає вагоме місце.
— Хто входив до Вашого найближчого культурного середовища в Тернополі у 90-тих?
— Протягом останніх років я двічі поспіль приїжджав до Тернополя: першого разу після фестивалів у Німеччині та Румунії, вдруге – після Львівського форуму,
З віддалі часу – мені все більше пригадуються вулички довоєнного міста, ця вціліла архітектура, слава Богу, не дала містові згубити свій код, хоч код той переінакшено.
Ну, звичайно, що Борис Щавурський, Віталій Гайда та Гордій Безкоровайний; були такі місяці, коли ми майже щодень зустрічалися, найчастіше збиралися в «Музі», ну, читали там, пиячили, сперечалися, ображалися один на одного. Нашими салонами були кав’ярні, забігайлівки, майстерні художників. Мабуть, за ілюстрацію того часу можна взяти мій вірш «Західний вітер».
Десь із середини 90-тих я зблизився із Дмитром Стецьком, Петром Морозом, Григорієм Лоїком, Володимиром Чорнобаєм, Борисом Рудим – художниками, у чиїх майстернях я проциндрив немало часу, інколи ховаючись від світу, інколи впиваючись розмовами про мистецтво, інколи просто роздивляючись їхні полотна та скультури. Художницькі майстерні, по суті, ставали альтернативними просторами мистецького життя у Тернополі.
Газета “Тернопіль вечірній”, редактором якої на той час був Олександр Вільчинський, прозаїк і журналіст, котрий часто друкував наші вірші, інтерв’ю, інформацію про наші виступи, пародії і навіть плітки про нас. На початку 90-тих він віддав цілий розворот суботнього видання для “Західного вітру”, в якому ми виступили єдиним, як тепер модно казати, літературним фронтом.
Я хотів би згадати й недавно померлого радіожурналіста і дитячого поета Ярослава Бензу, котрий знайшов мене 24-річного і зумів переконати своє начальство, щоби зі мною зробили 40-хвилинну радіопередачу (інтерв’ю та читання віршів). Пригадую, що, коли я читав вірші, то у студії зібралася майже половина працівників радіо, котрі стояли і слухали.
Цей час, кінець 80-тих і початок 90-тих, був часом змін і переломів, змінювалися ми, змінювалося місто, змінювалася література та її читачі.
— З якими постатями в літературі Ви могли би себе асоціювати у сенсі схожості творчого та життєвого шляхів?
— Цієї зими, а вона у Нью-Йорку була з постійними снігопадами, я у бродвеївській крамничці купив на передрізвяному розпродажі кілька фільмів і, повертаючись на свій острів на поромі, а потім – глибокими снігами додому, був переповнений радістю перегляду нових фільмів. З-поміж них, як виявилося, був фільм «Перед приходом ночі» про кубинського письменника Рейнальдо Аренаса. Епізод, який мені справді був цікавий – це приїзд Аренаса з комуністичної Куби до Нью-Йорка. Чим зустрів його Нью-Йорк? Снігом, густим снігопадом. Ці сніги реальні і сніги кінематографічні якось дивно збіглися для мене у часі та просторі.
Отож інколи мені цікаві ті письменники, котрі мешкали з примусу чи доброї волі у Нью-Йорку, їхні відчуття, переживання, розчарування і тексти. У цьому ряду не обійтися без Федеріко Гарсія Лорки, Ісаака Башевіса Зінгера, Нью-Йоркської Групи, Йосипа Бродського, Януша Ґловацького, тобто тих, хто приїхав до Нью-Йорка, а не народився у ньому, але я себе з ними не ототожнюю, я ототожнюю мій Нью-Йорк з їхнім, мій досвід з їхнім.
— А над чим працюєте?
— Я вже згадував про есеїстику, пов’язану із Тернополем, але цей простір не обмежується виключно цим містом, п’ять великих за обсягом есеїв будуть присвячені Чорткову, Кривому Рогові, Тернополю, Кракову та Нью-Йорку. До того ж, до цієї книжки увійдуть інші есеї, котрі вже друкувалися в українській та зарубіжній періодиці.
Також кілька років пишеться нова книжка віршів, у якій будуть і верлібри, і римовані вірші, це така моя спроба примирити віршовані форми. Але не це в ній має бути головне: це вірші про простори, про метафічничні та реальні, звичайно, що якесь місце у ній по праву належатиме Нью-Йорку, але будуть і Берлін, Бомбей, Сигіт Марамороський, Львів, Тернопіль.. Це вірші про проминання часу.
— Ви були укладачем антології «Дев’ятдесятники» (1998). Як можете оцінити здобутки покоління теперішніх сорокарічних письменників?
— Я не слідкую за поколінням, я читаю декого із покоління, а які здобутки — то справа літературознавства. У мене склалося враження, що з тих 29 поетів, котрих я включив свого часу до цього проєкту, залишилося, ну… п’ять-шість. Це нормально
— А як читацька публіка за кордоном реагує на книжкові новинки українських авторів?
— Якщо йдетеся про США, то книжкових новинок українських авторів не так уже й багато, більше, мабуть, публікацій у періодиці. А на те, що виходить друком, на мій погляд, реакція цілком пристойна.
— І наостанок побажання читачам від Василя Махна.
— Мандруйте і ви побачите світ.
Розмовляла Наталя Пасічник
