Дерева, отруєні сіллю, зрубані в час цвітіння,замордовані тварини, загублені й покинуті діти – усі вони йдуть просто на небо, у те місце, що називають Раєм. Тому що в земному світі їх місце у них забрала людська жорстокість і несправедливість.
Безкінечний дощ падає з неба вдень і вночі, й сонце з’являється так рідко, що діти його вже не малюють. В один із таких днів, у темному будинку, де почався ремонт, що триватиме, мабуть, до кінця світу, дивлячись на відкриті рани стін, після яких залишаться рубці, я згадала одну історію зі свого дитинства. Якось мама принесла книжку, що називалась «Українська дитяча література». То був посібник для вчителів, де нудний для дитини текст перебивали уривки художніх творів українських письменників дрібним шрифтом. Там ми з сестрами знайшли оповідання про те, як після громадянської війни вихованці дитячого будинку ховають під ліжком безпритульного хлопчика. І врешті директриса дозволяє залишити його. Ця історія була так написана, що аж мороз по шкірі йшов. Кожне слово дихало, кожне слово називало речі своїми іменами, а фрази брали серце в облогу й стискали його так, що аж сльози закипали на очах. І ніжно відпускали.
Степан Васильченко. «Приблуда»:
«Сіпають за поли, за руки:
– Та ви ж подивіться, який він марний, ось яке на йому шмаття! Гляньте!
Повертали хлопця на всі боки, демонстрували його лахміття.
Заплющила очі, одвернула голову:
– Не чую нічого й не бачу! Проте пильне її око щось загляділо. Зразу: – Ану, стій! – Мовчки, поривчасто вхопила, розгорнула на хлопцеві шмаття, що його соромливо і старанно не давав він розгортати.
Під дрантям не було сорочки. Світились реберця. Схудле марне тіло було порване, подряпане, скривавлене – живого не було на йому місця.
Крутнулась, як вихор помчала в свою кімнату, грюкнула дверима, аж по всіх вікнах злісно брязнули биті шибки.
Стало тихо…
Десь іздалека мерехтить, догораючи камін. Коло дверей завідуючої гурт. Один щільно припав щокою до дверей, зазирає в щілинку. Всі дух затаїли – ждуть. Швидко одвів од дверей голову, очі блищать, радісний. Стиха:
– Не журися, Мишко, – діло, здається, буде: реве!
Всі нишком:
– Реве?
– Так реве, так реве, аж захлинається! Аж ніс їй почервонів! Витре хусточкою та й знову!»
Через багато років я вчителювала в маленькому поліському селі й купила у райцентрі збірку оповідань Васильченка, видану для дітей. Там був і «Приблуда». Я не наважилась прочитати це оповідання своїм учням. Мені здавалось, що не втримаюсь і заплачу перед ними, чи просто голос тремтітиме. Я так само сприймала «Приблуду», як і колись, тільки ще глибше. Я теж почувала себе приблудою в цьому світі й збиралась жити так до кінця життя, ховаючись у темних кутках і беручи час від часу щось із милосердної руки, яка тягнулась до мене згори.
Ті діти, яких я вчила усього рік, розбрелись по світі, отримавши свою порцію чорнобильського опромінення, достатню, щоб якось жити, і недостатню, щоб одразу померти.
«На хуторі»
Перечитуючи це оповідання, уявляю собі свою ученицю Катю, тиху й терплячу. Після Чорнобиля в неї померла мати, і вона переїжджала з місця на місце. Чоловік, з яким вона зустрічалась кілька років, не захотів з нею одружуватись: боявся наслідків радіації.
У оповіданні Степана Васильченка люди слухають вночі, як співає дівчина-наймичка, привезена здаля.
« В яру залунав новий ниючий і пекучий спів. Дівча співало про себе, що їй горе на світі. Вона сирота, а люди недобрі, і нема до кого їй прихилитися; скаржилася комусь, що не зазнала вона на світі розкошів, що марно проходять літа її по наймах у важкій роботі…
А люди на хуторі все слухають і згадують усе інших своїх співців.
І були вони, всі ті таланти рідного люду, ті найулюбленіші діти свого смутного краю, як і цеє вбоге й забите дівча, – люди з найбідніших бідні, з найтемніших темні, були наймитами у чужих людей і пасинками в долі».
«Чайка»
З часом у світі стає все більше жорстокості. Було в матері троє синів і одна дочка. «Один село проти пана поставив – сидить у Києві, другий не пішов цареві служити – посадили в Катеринославі, а третій, той Андрійко безталанний, все дошукувався правди, дали йому правди такої, що тепер лежить в Лубнах у лікарні, помирає. А пишуть про цеє не самі вони, пише дочка Маруся та, пишучи, разом і свою долю проклинає: «Краще втопитись, чим піти бідній за багатого».
Читаючи Васильченка, раз у раз помічаєш, як він злітає на крилах народної пісні, щоб його образи піднялись до рівня символів. Це нова, зараз би сказали, європейська якість письма, на жаль не помічена дослідниками, а якщо й помічена, то не донесена до тих, кому потрібно. І до нашого часу, що так важливо. Лише шрам від вірша Льоні Кисельова: «Я постою у края бездны, и вдруг пойму, сломясь в тоске, что все на свете только песня на украинском языке».
Ні проклять, ні звинувачень, ні сарказму. Як жив, так і писав. Тихий лагідний голос Степана Васильченка, який згас тоді, коли на вулицях Києва сірими грудками сиділи опухлі від голоду селяни. Вони мовчки просили порятунку, але їх ніхто не врятував. Про що думав тоді старий, хворий і голодний письменник? Він не цікавив нікого. Він теж не мав нікого, хто б його порятував. Можливо, він думав, що вже не зможе написати про вселенську несправедливість, бо в його серці не знайдеться місця, щоб дати притулок живим скелетам, які просто чекають, щоб Господь їх забрав до себе.
Васильченкове ставлення до дитини чимось схоже на містичне бачення дитини Вільяма Блейка, англійського поета доби романтизму, якому належать поетичні цикли «Пісні невинності» і «Пісні досвіду», адресовані, як він пише сам, дітям. Тим дітях, яких досі вважають недолюдками. Тобто такими, що не стали ще вбивцями, злодіями, політиками, бізнесменами, знаменитостями. Маленьким індусам, трубочистам, євреям, сиротам. Він хоче подарувати їм радість, відвести туди, де немає голоду й похмурих злиднів. Де сонце, роса і квіти. Де дітей не спалюють на кострищі за чесність. І де не розстрілюють за жменю колосків.
Оця готовність стати провідником дитини, її ангелом-охоронцем, батьком усім сиротам – це шось більше, ніж просто література. Це – наш порятунок, точка духовної опори.
«Дощ»
« – Гарні, любі діточки…а гостинчика нема, ластів’ята, – не купила.
Почала гладити по голівці хлопчика. Хлопчик приплющив очі й радісно засміявся.
– І – його! – показав він ручкою на меншенького, що недавно навчився ходити й насилу стояв на тоненьких, як цівки, ноженятах…»Здра…здра…» – крутило воно увесь час голівкою на тоненькій, як мотузок, шиї й щиро приловчалося вклонитись.
Баба пожалувала й того. Далі глянула на старшу дівчинку, що мала розумні й смутні очі, погладила і їй головку. Бліде лице дівчинки спалахнуло, як рожевий ліхтар, а очі засяяли радісним промінням».
У дитини немає слів, немає сили, щоб протистояти злу. Але вона має серце, щоб опиратися несправедливості. І щоб це серце не схололо, потрібно лише трохи світла.
Щоб приблуді поспівчували й не вигнали з-під ліжка темної вітряної ночі. Щоб трьох діток погладила по голівці чужа бабуся. Оповідання Васильченка повинні й надалі проникати у світ, де співчуття давно вже стало розкішшю, де труять тварин у зоопарку, щоб звільнити місце для новобудови, де вирубують парки, щоб прокласти дорогу, і калічать їхніх захисників, де три-чотири роботи перетворюють юнаків та дівчат на зомбі, де діти залишаються сиротами, поки батьки на заробітках… Хіба це нормально? Хіба так повинно бути? І хіба наша сучасна література на 99 відсотків не амбітний проект людей, які не бачать, бо не хочуть бачити, не чують, бо не хочуть чути? Письменник повинен бути емпатом, надчутливою людиною, і тоді він знайде потрібні слова й інтонацію. Так було завжди, і в усіх літературах. Для української літератури – це особливо характерне, недаремно Григорій Сковорода і Памфіл Юркевич були творцями «філософії серця», як такої, що найбільше відповідає національному світогляду.
Відкриті рани батьківської хати – це ще не руїна. І кінець світу може й не настати. Ніхто не сміє забороняти нам сміятися і плакати, якщо в нас є серце. А чи воно у нас є?
