1. (непевність письма)

Поділитися
Tweet on twitter
Богдана Матіяш

Мені б не хотілося, щоби колись настав такий день, коли в мене з’явиться відчуття певності в літературі. Того, що я вже знаю все про те, що писати і як писати. Того, що я в ній сама можу вигадати усе на світі. Не хочу, аби з’явилося відчуття того, що все, що пишу, залежить від мене і мені належить. Я би справді хотіла, щоб так не сталося.

Хотіла би бути лишень тим, хто довіряє і хто довіряється. Хто простягає руку і каже: „Ось я. Я іще мало знаю. Я іще дуже мало знаю, але піду, куди мене поведеш”. Я би хотіла, щоби завжди так було. Щоб назавжди зберігалась ця непевність, це легеньке тремтіння, відчуття себе дуже малим, тільки знаряддям, котре знає, як мало його заслуги в цьому письмі. Щоб письмо завжди переживалось як дар і щоб із нього було дуже радісно.

Є щось більше за впевненість, щось гарніше, щось, розлите в кожному дні, щойно він починається, і щось, що триває, коли вечір обертається в ніч, і коли ніч заступає ранок, – така міцна й радісна вдячність. Вдячність за те, що речі, яких просиш, отримуєш; ба більше, що отримуєш набагато більше, ніж просиш. Що від початку, від першого дня життя маєш усе. Маєш цілий світ перед собою, і можна піти праворуч і ліворуч, а можна залишитись на місці й далеко не йти, бо тут і тепер є все, чого потребуєш. Що всі дані тобі можливості можна використати, а можна їх не торкнутися. І що навіть скориставшись багатьма із них, все одно ніколи не встигнеш зробити всього, бо світ такий повний того, до чого ми могли би діткнутися. Це справді викликає захват, а найчастіше – радість і вдячність за те, що на щодень можна так щедро бути. Можна роздивлятися безліч речей, і декілька з них по-справжньому пізнати. Вдячність за кожен день, що настає, і все, що із ним приходить. Вдячність за те, як щедро ми всім обдаровані та як насправді мало потребуємо, щоби бути насиченими, задоволеними, радісними і щасливими..

Думаю, що найсправжніші речі починаються з вдячності. І якщо хочу, щоби справжнім назавжди залишилось для мене письмо, хочу сприймати його так само, як і все решту: сон, їжу, місця, куди приходжу, й місця, де мене немає. Не мати в письмі надміру. Нікуди в ньому не поспішати. Приймати його вдячно, коли воно є, і почуватись так само вдячно й спокійно, коли його немає. Писати стільки, скільки потребується – так само, як це стається із їжею, сном, спілкуванням чи будь-чим іншим. І завжди пам’ятати, що я нічого не зробила для того, щоби це письмо заслужити; зрештою, може, саме тому, що не маю в собі нічого особливого, отримала його як дар, щоби вчитися з ним і в ньому ставати ліпшою. І – є письмо чи немає – намагатися добре і світло бути, бо життя – це найбільший дар.

І нічого понад це не треба. Досить залишатися на щодень простим і малим, просто довіряти і довірятися. Іти собі, куди веде дорога. Це значно приємніше за певність. Ця радість кожного кроку – тут і тепер, за яким не знаєш, що далі. Ця радість життя. Радість – і непевність – літератури. Радість і непевність письма.

Богдана Матіяш — поетка, перекладач, редактор видавництва й часопису «Критика», представник київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005), «розмови з Богом» (2007). Кость Москалець назвав «розмови з Богом» найсенсаційнішим поетичним виданням 2007 року, а Андрій Бондар припустив, що «розмови з Богом» «із плином часу стануть культовою книжкою, як стали такими, приміром, перша збірка Олега Лишеги “Великий міст” або “Діти трепети” Василя Герасим’юка». Фрагменти «розмов із Богом» перекладено словацькою, білоруською, польською, англійською та німецькою мовами. Народилася, живе та працює в Києві.

Поділитися
Tweet on twitter