Почну з того, чим і завершу. Чудову ідею реалізувало видавництво «Клуб сімейного дозвілля» (Харків), видрукувавши «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років» (відразу відзначу й оформлення обкладинки Іллі Стронґовського та шрифтовий дизайн блоку: дотепно!)
Упорядник (себто укладач) Сергій Жадан, скромно зізнавшись у своїй ролі наприкінці книжки, простодушно умотивовує свій вибір «свідомою приватністю та необ’єктивністю, за якими, передусім, і запрошувалися автори». Цим передбачаються певні претензії?
Отож, найбільший позитив появи «Декамерона…» бачу в тому, що відоме видавництво таким чином нагадує більш-менш широкому загалові читачів про особливу роль і привабливість малої прозової форми. Не лише ж романами, мовляв!.. Наскільки поінформована, новели та повісті особливо популярні у скандинавських країнах, де існують різноманітні видавничі серії та спеціальні відзнаки саме задля просування «малої прози».
До речі, кілька років тому в Чехії вийшла й досить швидко розійшлася антологія сучасної української новели «Expres Ukrajina», до якої увійшли твори 30 авторів, народжених після 50-х років ХХ ст. І це в ситуації, коли, ніде правди діти, про наше сьогочасне красне письменство на тих теренах майже нічого не відомо.
Що ж промовляє «приватна колекція» Сергія Жадана з такою «продажною» назвою, яка, певне, в багатьох асоціюється передусім не з числівником, а з любовним дискурсом?
Перше: оповідний простір (тобто певний зріз сегменту нашої літератури) – це переважно «збагненний» наратив, а не синтетична електронна текстуальність. Передбачаю, що широкій читацькій аудиторії цікаво буде читати й новели (Софія Андрухович, Любко Дереш, Анатолій Дністровий, Сергій Жадан, Світлана Поваляєва, Наталка Сняданко, Сашко Ушкалов), й есеїстику Тараса Прохаська, й автобіографічні або вдавано-автобіографічні (ніде правди діти, нашвидкоруч написані – чи не в режимі завтра-dead-line!) «нехитрі пісні» Ірени Карпи та Світлани Пиркало, мовлячи словами останньої.
В антології всього доволі: містичних та алегоричних моментів, відтворення «генітальної сверблячки» (або анатомо-фізіологічно-сердечних очікувань), мудрості, зіткнення профанного й сакрального (чи романтичного й буденного).
Друге: виставлені в одній антології тексти дуже вже відверто (й невигідно у відомому сенсі) демонструють планку X, Y, Z стосовно рівня K, L, M. Тобто перші мають можливість тут-таки, не відкладаючи книжки, повчитися в інших. Може, це вже моя смакова необ’єктивність, та, на жаль, перепад рівнів текстуального ландшафту місцями ризикований (ви ж розумієте: не хочу показувати пальцем…)
Скажу так: антологія ця – двовершинна. Мова про новелу Сергія Жадана «Вона знає всі шлягери цього року» та есеї Тараса Прохаська. Перший текст органічно й невимушено витворює модель життя в межах улюблених сюжетних ходів харків’янина: вокзал-готель-випадкові-знайомства-очікування дива. (Іноді десь на рівні стилістики виникає розмита тінь Володимира Діброви – так мені здалося). Дивно, але навіть органні труби, які спершу до себе в ліжко, а потім під бік коханки вкладає один із героїв новели, видаються тут дуже органічними (вибачайте за гру слів).
Есеї ж Тараса Прохаська – другий пік антології. Про що вони? Як завжди – про життя і смерть, навіть коли мова про… шаткування капусти. Короткі лаконічні фрази, котрі, начебто парадоксально, спонукають до повільного читання, делікатний перегук рефренів, зблиски пучків асоціацій, тонкі й точні деталі – все співмірно, частини й ціле виважено до мікрона. Вищий пілотаж!
Мені особливо імпонує, що жоден текст не хворіє на постколоніальний синдром. Софія Андрухович, «death in sexy»: драма переосмислення, містичне й фантастичне пов’язані з реальністю «без шва». Анатолій Дністровий, «Біла дівчинка»: як у сучасному суспільстві добротворче начало мимохіть провокує зливу медійних технологій і ментальних маніпуляцій (шкода тільки, коли наперед задана алегоричність породжує певну схематичність «рупору ідеї»).
Світлана Поваляєва, «Атракціон»: бажання, що конструює свій об’єкт, неминуче потрапляє в пастку драматичної невідповідності. Загалом кажучи, основний корпус антології – справді добротна белетристика. Залишає по собі позитивний післясмак. (Тут я пригадую, як свого часу вразила мене настроєм безвиході, депресивності антологія новели молодих естонських авторів «Ми» («Еесті Раамат»), що вийшла вже такого далекого 1987 року).
* * *
Окремо хотілося б зауважити щодо неточності деталей та мовних недоладностей у текстах, зокрема, Софії Андрухович і Любка Дереша. У першої авторки герой «добряче штовхнув її (героїню. – Л. Т.) в спину підошвами своїх високих шнурованих черевиків. Вона гучно гепнулася головою об масивну заводську батарею, біля якої лежала, і прийшла до тями». По-моєму, тут не до тями можна прийти, а віддати кінці.
У «Клубі молодих вдів» Любка Дереша «пишні чорні кучері, вологі від сирості» однієї із пань тут-таки (у реченні поряд) виявляються під крислатим чорним капелюхом. По-перше, від вологи пишні кучері осідають, а по-друге, героїня була таки в капелюшку під дощем чи без? Може, я прискібуюся? Але не стримаюся, нижче подам низку мовних незугарностей. Хоча йдеться не про поетичні тексти, однак наша мова дуже не любить зіткнень приголосних, маючи на це чергування У та В у відповідних випадках. А в «Декамероні» поспіль: «навіть в дзеркало», «день вже дихав», «нам в спину, тут в мене» і т. д. і т. п. А ось інші недоладності: «теплий пар», «долила масла в огонь», «грузна прядка (волосся)», «ледь видно (замість помітно) проступає», «розходження» замість «розлучення».
Але ж я почала рецензію «за здравіє». І завершу тим самим. Сподіваюся, «Клуб сімейного дозвілля» не зупиниться на розпочатому. Антології ж, зокрема малої прози, можна вибудовувати під «різними соусами». Наприклад — збірка містичних оповідань тощо.
І насамкінець. Розумію: був вибір Сергія Жадана. Але мені шкода, що до цього «Декамерона» не увійшла, зокрема, блискуча новела зовсім молодої Ірини Цілик «Костюм», поміщена у «Кур’єрі Кривбасу» (березень-квітень ц. р.).
