Гостродум в Україні

Я гадаю, що наймарніше й найхимерніше сподівання,
яке тільки може вродитись у людській голові, –
це нібито, пишучи про будь-яке мистецтво або науку,
можна при цьому уникнути будь-якої критики
й отримати схвалення всіх читачів.
Жан де Лабрюєр

Книжки, які виходять в університетському видавництві «Пульсари», завжди привертають увагу не так ґламурної публіки й «широких верств» та мас-медій, як щороку то вужчого гурту інтелектуалів. Саме тут перевидано книжку торішнього Шевченківського лауреата Павла Гірника (поет хоч і пошанований премією та все ж немодний, бо пише надто просто для спраглого «глибоковротних» верлібрів поспільства), саме тут останнім часом видавався Валерій Шевчук, саме тут вийшли переклади Моріса Метерлінка, саме тут не забули про торішній ювілей скрипніківського правопису й перевидали словник Голоскевича… Перелік цікавих і гарних книжок, що виходили у «Пульсарах», можна продовжувати ще довго, але краще зупинитися на одній із новинок.

У заснованій 1999 року серії «Християнські філософи» вийшли «Характери, або звичаї нинішнього віку» Жана де Лабрюєра. Переклад здійснено Ганною Малець. І переклад цей вартий похвали, оскільки, жодним чином не викривлюючи ориґінал, перекладачка водночас почувається у тексті вільно, відтворює структуру фрази не сліпо, а віртуозно прилаштовуючи її до особливостей української мови.

Жанр афоризму (від пізньолатинського aphorismus, що походить од грецького aphorismos, себто «визначення») своїм корінням сягає глибокої античної давнини. Батьками афористичного жанру вважаються Гіппократ та індійські філософи, що розробляли жанр сутри. Поряд із афоризмом протягом століть розвивалися жанри максими, апофтегми, фацеції, анекдоту. Починаючи з XVII ст. жанр – тоді досить занепалий – входить у моду. Законодавці «афористичної моди» – Шанфор і Ларошфуко – своїми витонченими шпильками епатували паризьку публіку (достоту як багато пізніше, у ХІХ ст. Оскар Вайлд – лондонську). Афоризм – жанр письмово вторинний, бо основа вислову завжди усна, апробована на слухачах (не обов’язково вдячних, бо інколи шпильки виходили надто гострі). Здебільшого творцями афоризмів і максим були громадські діячі та політики; так, автор «Розмислів, або повчальних висловів і максим» (1685) Франсуа IV де Ларошфуко був членом Фронди, натхненником багатьох світських салонів, опонував усесильному Ришельє. Антуан де Рівароль, автор «Максим і думок, анекдотів і влучних виразів» (кінець 1790-х), один із перших професійних журналістів світу, вирізнявся ексцентричністю політичних поглядів; одразу після Французької революції рояліст і аристократ Рівароль емігрував і відтоді подорожував Європою. Автор «Максим і думок, характерів та анекдотів» (1795) Шанфор виконував обов’язки секретаря принца Конде, а потому – сестри короля Людовика XVI. Жан де Лабрюєр знався з найвпливовішими державними діячами тодішньої Франції (родина очільника Фронди принца Конде, вихователь дітей короля Людовика XIV Жак Боссюе, державний скарбничий і особистий історіограф короля драматург Жан Расін) і відвідував усі світські салони. Пізніше, вже на межі ХІХ й ХХ століть, американець Емброуз Бірс, якого й досі підозрюють у шпигунській діяльності і який працював на «імперію сенсацій» медіа-магната Вільяма Гьорста, також укладатиме свій «Словник Диявола» (1881-1906), на диво близький за формою й духом до «Словника сталих ідей» Ґюстава Флобера (афоризми до цієї книги відлюдник Флобер збирав починаючи з 1850 року; видана ж ця книжка була посмертно, в 1913 році).

Афоризм пов’язаний із прадавньою міфологічною свідомістю. Спершу він мав суто повчальний, дидактичний характер й існував у вигляді правила, подарованого людству богами. З часів античності внутрішній смисловий склад афоризму істотно змінився. Основною зміною було додання сатиричного елементу. Ларошфуко й Лабрюєр висміюють, а не тільки повчають. Лабрюєр, утім, дуже вирізняється з шерегу інших знаменитих гострословів. Незважаючи на свою амбітність (про цю рису згадують більшість сучасників), він був мовчазний і непомітний у товаристві. Лабрюєр занурений у стиль і текст, його не цікавлять суспільний лад і політичний устрій; він не Вольтер і не Шанфор; натомість Лабрюєр уважно придивляється до людей. Його витончений психологізм вражає. Переважна більшість думок досі актуальні.

У розділі «Про витвори людського розуму» міститься чимало спостережень, які доводять: з часів Лабрюєра в літературі мало що змінилося. «Письменники мали б охоче читати свої твори обізнаним людям, які здатні оцінювати й виправляти їх». «Той, хто наживає статок на дурній книзі, настільки ж недурний, наскільки нерозумний той, хто її купує: та знаючи смаки публіки, іноді вдається підсунути їй якусь нісенітницю». «Одні заслуговують на славу, бо добре пишуть; інші – бо не пишуть узагалі». Деякі суто літературні спостереження Лабрюєра — спірні. Він пише: «Досі ніхто ще не бачив великого твору, якого написали б кілька авторів». Але ми знаємо феномен Козьми Пруткова і з дитинства насолоджуємось творами Ільфа й Петрова. Франсуа Рабле автор «Характерів» звинувачує в «сороміцтві», хоч і визнає, що його книга – «нерозгадана загадка»… І все ж читати цю частину книги Лабрюєра без захвату не можна. Один лише образ Арсена чого вартий! Він так нагадав мені одну всім відому людину… Дуже раджу перечитати ці сторінки пану Юрію Андруховичу. Утім – цитата: «не допоможе йому виправитися й цей портрет – його він теж не прочитає».

Зауважень до перекладу практично немає. Запитання виникають, одначе, коли дивимось на примітки. Те, що перекладачка користувалася гарно коментованим виданням, безсумнівно. Бо перекласти les habiles entre les modernes як «найученіші наші сучасники» можна тільки знаючи, що в ті часи слово habile (інтриган; знавець) мало дещо інше значення – «вчена людина з добрим смаком». Дивно, що, користуючись коментованим виданням, перекладачка не відтворила найважливіших приміток. Утім, гадаю, тут претензії мають бути до видавництва, а не до авторки перекладу.

Набагато більше в мене (і, напевно, будь-якого інтелігентного читача) претензій до такого-собі Максима Маурітссона, що склав біографічну довідку про Лабрюєра. Чому, шановний пане Максиме, святий Філіппо Нері перетворився у Вас на Пилипа? Так ми скоро Алексі де Токвіля перейменуємо на Олексія, а Жозефа Бонапарта зробимо Йосипом! Чому Бірмінгем, а не Бірмінґем (адже добре відомо, що англійська літера g передається фонемою ґ)? Чому Нюман, а не Ньюман? Чому Кондом, а не Кондон? (Згоден, комусь це може видатися смішним, та аж ніяк не мешканцям старовинного міста в Нормандії, відомого своїм арманьяком! До того ж, саме такого написання вимагає традиція!) Що це за Анрі де ла Тур Овернь, якщо треба – Овернський (себто правитель історичної області Овернь)? І Cartesius (Картезій) – то не назва, а прізвисько Рене Декарта!

Але, без сумніву, пан Маурітссон правий, коли пише, що «пізнаємо деякі паралелі з нинішньою ситуацією в Україні». Навіть не «деякі», а безліч. «Вельможі гордують розумними людьми, в яких тільки і є, що розум; розумні люди зневажають вельмож, у яких немає нічого, крім високого становища». «Давати обіцянки про дворі настільки ж небезпечно, наскільки важко їх не давати». «Мудрі люди нерідко йдуть за нетямою й самодуром: вони вивчають його слабкощі, настрої, примхи, потурають йому, не перечать, поступаються… Його бояться, із ним панькаються, його слухаються, інколи навіть люблять». «У нас у Франції вояки хоробрі, а судочинці – вчені, і ми на цьому зупинились. У Римі судочинці були хоробрими, а вояки – вченими: римлянин був водночас і вояком, і суддею». Коментарі тут зайві.