Жовтень 2009 року. Кишинів, спекотний (sic!) сонячний день. Я тут не вперше, не вдруге і навіть не втретє. Але сьогодні маю “спеціальне завдання”: пошук українських слідів у молдавській столиці.
Що нам відомо про українських літераторів у Кишиневі? Звісно, на думку одразу спадає Іван Нечуй-Левицький, автор славетних “Хмар” і “Кайдашевої сім’ї”, викладач Першої Кишинівської чоловічої гімназії у 1873 – 1884 роках. Тут він навчав молодь російської мови й літератури, старослов’янської та латинської мов, а також логіки. Не забував і про громадську активність: виступав із промовами, доповідями, відверто висловлювався проти політики царського уряду. Варто зазначити, що Перша чоловіча гімназія була значним культурним осередком Бессарабії, навколо якого групувалася передова інтелігенція.
Тепер у приміщенні колишньої гімназії – великій, навіть розлогій, трохи похмурій, схожій на англійський замок, але витонченій споруді – Національний музей історії та археології. Обходжу музей довкола, сподіваючись знайти хоча б меморіальну дошку. Нічого такого немає. Раптом за музеєм помічаю цікаву давню будівлю – довгий одноповерховий будинок із облупленою штукатуркою. Він схожий на галерею і чомусь нагадує старі татарські оселі у Ялті. Табличка переконливо свідчить, що споруда в аварійному стані. Від працівників музею дізнаюся: її збудовано набагато пізніше за саму гімназію. Сумно, що не вдалося виявити нічого конкретного.
А ось пам’ять про Олександра Пушкіна, який три роки перебував у Кишиневі на засланні, тут бережуть. У центральному парку йому ще 1885 року встановлено пам’ятник, з 1948 року діє музей-садиба. Про українського ж митця сьогодні нагадує хіба що ліцей імені І.С. Нечуя-Левицького, типова сучасна споруда, розташована на Буюканах (досить віддалений від центру малопрестижний район міста, про який ще згадаю далі). Є в Кишиневі й ліцей імені Михайла Коцюбинського (на одній із центральних вулиць), і теж недарма: цей письменник, як знаємо, працював у бессарабських селах у складі філоксерної комісії.
Важко повірити, але саме в Кишиневі Іван Нечуй-Левицький написав свої найкращі твори, які ввійшли й до шкільної програми – “Миколу Джерю”, “Кайдашеву сім’ю”, “Бабу Параску та бабу Палажку”, “Чортячу спокусу”… Важко повірити, бо їхній неповторний колорит українського села аж ніяк не в’яжеться з атмосферою аристократичних та інтелігентських кіл бессарабської столиці ХІХ століття. Що це: ностальгія, сильні почуття, що дали натхнення і поштовх для творчості? (До речі, плідним кишинівський період був і для Пушкіна: тут він створив близько ста віршів і розпочав роман “Євгеній Онєгін”.)
Тим не менше, уже виїхавши з Кишинева, Нечуй-Левицький пише повість “Над Чорним морем” (1888 рік) – частково на молдавському, частково на одеському матеріалі. Художня цінність твору, прямо кажучи, не дуже висока: розволіклість фабули та млявий розвиток дії невигідно контрастують із відносно динамічними прозовими полотнами попередніх років. Проте в культурно-історичному прочитанні повість виявляється не лише вартісною, але й цікавою, зокрема, багато розповідає про сучасний письменникові Кишинів.
«Був май 1880 року; були перші дні мая, але над Кишиневом вже повівало літнім теплом. Кишиневський міський садок, сливе суспіль увесь засаджений акаціями, тільки що розвився й стояв у всій майській красі», – починає свою оповідь Іван Нечуй-Левицький. Хто бував у Кишиневі на початку травня, одразу уявить цю картину: соковита зелень центрального парку імені Штефана чел Маре (колишній Пушкіна, а ще раніше – Міський сад), яскраве сонце й цілком уже літня спека. У таку погоду так і тягне на зелені околиці міста, а то й за його межу.
«Саня, Махнівська й Надя пішли в садок Романдина. Той садок був розкинутий в кінці міста, на горі і по Боюканській долині. На боках гори й нанизу долини зеленів виноградник. Картина з садка на Боюканську долину була одна з найкращих в околицях Кишинева. Панни увійшли в садок і сіли на лавці над самісінькою горою. Вони мовчки одпочивали, задивившись на долину… Під горами в тіні біліло село Боюкани, біліла церковця. На горах і попід горами зеленіли виноградники, садки з волоських горіхів, абрикосів, черешень, біліли невеличкі молдавські хати, розкидані в виноградниках…» – читаємо в повісті далі. “Село Боюкани”… Трохи дивно сприймається цей вислів сьогодні. Боюкани, або все частіше Буюкани, – один із п’яти міських районів, великий житловий масив у західній частині Кишинева. Щоправда, дійсно зелений (як, утім, і все місто загалом), з парками, озерами й чудовими краєвидами. Природа нікуди не зникла. Навіть сільські хати з виноградниками на кишинівських околицях – ще не релікт. Проте Буюкани у свідомості жителів міста не належать до престижних районів. “Ви що ж, Євгенію, у лісі живете?” – “Ну, майже – на Буюканах”, – теревенять на просторах інтернету сучасні кишинівці. Але можна натужитися й переїхати з Буюкан до більш респектабельних Ришканівки чи Ботаніки, а то й до Центру. Або одразу… до Одеси.
«Мені сподобавсь Одес давно, бо я вчився в Одесі, але я ладен хоч би й зараз покинути Одес і перейти знов на службу в Кишинев. Для мене Кишинев найкращий город на нашому півдні», – зізнається один із героїв повісті “Над Чорним морем” Фесенко. Кишинів і сьогодні не може не подобатися, не милувати око своїми пам’ятками, незважаючи на деяку післяперебудовну невпорядкованість і комунальні проблеми. А ті, хто прожив, провчився чи пропрацював тут хоча б кілька років, уже ніколи не можуть забути цього міста. Не кажучи вже про тих, хто в Кишиневі народився й провів дитинство.
Кишинівський патріотизм – явище якоюсь мірою навіть унікальне. Але Кишинів і досі не тільки не дістався позначки в мільйон мешканців (загальна кількість населення разом із передмістями – 700 тисяч), а й до кінця не втратив провінційного духу. Тому й жене багатьох пошук роботи, нових вражень, широких перспектив до більших міст. Москва, Київ, а найближче – Одеса. Хоч і не столиця, але – на сходинку вище. “Жити в Одесі вважається престижніше, ніж у нашому місті, відсотків так на тридцять п’ять… Якщо з Одеси до Кишинева – це крок назад, то з Москви до Кишинева – щось типу заслання”, – читаємо в сучасного письменника Віктора Пане, який довгий час прожив у молдавській столиці. Так усе і йде: кишинівці працюють в Одесі, зрідка приїжджаючи додому на час відпустки. І хоча й ловлять на собі заздрісні погляди “аборигенів”, потайки майже всі вони мріють знайти добру роботу в рідному місті й повернутися…
То що, невже з часів Нечуя-Левицького Кишинів не змінився? Так само по-літньому пече тут травневе сонце, зеленіють парки в місті й виноградники на його околицях, так само їздять кишинівці працювати й розважатися до Одеси, але продовжують любити Кишинів… І так само стоїть на центральній площі міста собор, у якому вінчалася з Фесенком Маня Навроцька з тієї ж таки повісті “Над Чорним морем”. Уже в радянські часи він устиг на якийсь час стати цілком світським виставковим залом. Сьогодні в ньому відновлено службу Божу, відбудовано знищену більшовиками (страшно подумати – у 60-х роках!) дзвіницю…
Змінилося місто чи ні? Питання риторичне. Приїздіть до Кишинева й судіть самі.
…Якихось 500 кілометрів на південний захід від Києва – і ось вона, маленька, затишна молдавська столиця, невідомий для більшості українців світ, такий звичний і знайомий на перший погляд. Але — в міру заглиблення в нього — він виявляється іншим, особливим. І як би ми не намагалися відшукати тут слідів наших видатних земляків – слідів цих знайдеться небагато. Українська бібліотека імені Лесі Українки, ліцеї імені М. Коцюбинського та І. Нечуя-Левицького, відповідні меморіальні дошки – до речі, досить скромні, пам’ятник Петрові Могилі (не забуваймо, молдованину з походження)… От, здається, і все.
Так, у місті й досі існує значна “мішанина в національностях”, про яку теж згадував І.Нечуй-Левицький у повісті “Над Чорним морем”. Проте в 1970-х – 1990-х роках з Кишинева виїхало чимало євреїв (і не лише євреїв), після розпаду Союзу – росіян та українців… Усе більше чуємо на вулицях румунської мови, причому часто – майже літературну, дзвінку румунську, а не тягучий молдавський діалект із вкрапленнями російських варваризмів. Насправді вже немає того Кишинева ХІХ століття з його багатонаціональною аристократією, космополітичними гуртками і французько-російськими світськими бесідами. Немає й Кишинева радянського – картинної “квітки з білого каменю”, столиці “сонячної виноградної республіки”, а насправді – одного з центрів активного “вимішування котла” й осередку денаціоналізації і без того не вельми щасливого історично народу. Про давні тісні зв’язки і взаємовпливи України та Князівства Молдавського й говорити не випадає. Молдова йде на захід, до Європи, столиця активно румунізується й дерадянізується. Того Кишинева, який шукала я, уже не існує. Власне, від нього лишилася тільки вулиця Пушкіна і його ж музей-садиба. Але, певно, це й на краще. Одна з найменших і найбідніших держав Європи намацує власний шлях. І якщо чесно, навіть незважаючи на ці “епітети”, є чого повчитися в неї й українцям. Як писав Анджей Стасюк, “малі держави повинні бути звільнені від уроків історії”. До речі, цей польський мандрівник і письменник теж бував у Кишиневі й має власний, щоправда, дещо упереджений, погляд на місто. Погляд європейця. Проте то вже тема для зовсім іншої розмови…
Студентка магістеріуму НаУКМА. Захоплююся мистецтвом, соціальними та економічними науками. Найбільше люблю спілкування та цікаву діяльність. Пишу вірші й прозу. Мета в житті – самовдосконалення й досягнення гармонії в усьому. Кредо: “Боротися й не здаватися!”