П’єси Неди Нежданої, однієї з найзапитуваніших сучасних драматургів, тішаться успіхом на закордонних сценах і театральних фестивалях.

Які Ваші твори останнім часом перекладалися й видавалися за кордоном? Якими мовами?

Перекладалася п’єса «Той, що відчиняє двері». Польською мовою (перекладач Єжи Чех) – опублікована в театральному часописі «Діалог» (Варшава). У польському перекладі п’єса брала участь у театрально-драматургічному фестивалі «Нова європейська драма» (Познань). За п’єсою в Польщі були здійснені постановки в театрі «Багателла» (Краків) та Театрі ім. А. Фредра (Гнєзно). Ця ж п’єса перекладалася англійською мовою (перекладач Анатолій Беленко) і видана в часописі іноземної драматургії «Меркуріан» т. 1, ч. 4 (США).
Вірші англійською мовою друкувалися у виданнях:  антологія світової поезії «The expanding Circle» (США), антологія української літератури в англомовних перекладах В. Ткач та В. Фиппс «В іншому світлі», антологія «Поезографія: сучасна зорова поезія українською мовою» в упорядкуванні Т. Назаренко (двома мовами).

Хто був ініціатором цих перекладів (Ви самі, іноземна сторона, вітчизняні видавництва, спонсори, грантодавці…)?

Я намагалася зробити переклад «Той, що…» за допомогою колег, які знають англійську, але той переклад  все одно був неякісним. У цьому випадку ініціатива належала перекладачу А. Беленко, який зробив його заново, відкинувши перший варіант, він же запропонував його до часопису. Це була перша публікація української п’єси в цьому виданні.
Ініціатива польського перекладу та постановок була в усіх випадках з польської сторони. П’єсу для перекладу рекомендував Олександр Ірванець, а для публікації – критик сучасної драми у Варшаві Андрій Москвін.
Російською мовою перекладаю сама. Зокрема, п’єса «Той, що відчиняє двері», презентована в Інтернет-бібліотеці «Театр у паровоза», була представлена в експрес-постановці на фестивалі сучасної драматургії «Любимовка» в Москві. Поставлена в театрі «Шарабан» (Ростов на Дону). П’єса «Передостанній суд, або Свято мертвого листя» опублікована в літературному журналі «Ковчег», поставлена в театрі «Волхонка» (Єкатеринбург).

Чи відомо Вам щось про іноземну рецепцію Ваших творів, а також сучасної української літератури загалом?

На постановки були рецензії в пресі, радіо, телебаченні. Також три п’єси були представлені в каталогах найкращих п’єс Європи: «Той, що відчиняє двері», «Мільйон парашутиків» та «Коли повертається дощ» (в каталозі беруть участь лише поставлені твори, і вони представлені у вигляді розгорнутого синопсису англійською та французькою мовами).
Про рецепцію української літератури загалом важко сказати. В Польщі, розпитуючи про польську сучасну драматургію, почула від завліта і режисера: от у вас в Україні є цікава драматургія, проза: Ірванець, Андрухович, Неждана…
У Парижі на мистецькому фестивалі «Погляд з України» я виступала з лекцією і показом фото про українську драматургію. Хотіла говорити лише про сучасну, але довелося робити й екскурс в історію. Зрозуміла, що нічого про нас не знають. Налагодила контакти з Домом Європи і Сходу (організація, яка займається театром і драматургією Східної Європи). Запросила керівництво до нас в Україну, організувала їхню презентацію в Центрі Курбаса. Тепер у них є український сегмент. Нині планують видати «Патетичну сонату» Миколи Куліша у французькому перекладі. Могло б бути і з сучасною, але проблема у перекладах.

Що, на Ваш погляд, потрібно, аби українська література була повніше представлена за кордоном?

Перш за все постійно діючий фонд з перекладів з української на інші мови для іноземних видавництв (а для драми — і для театрів), який би пропагував свої програми і новинки сучасної української літератури. Знаю, є такий в А. Яценюка, але там поки що немає драматургії.
Такі фонди є практично всюди, це світова практика. Плюс є державні програми. Навіть у таких зовсім небагатих країнах, як, скажімо, Сербія чи Румунія і такій, нібито антинаціональній як Білорусія. Наприклад, хотіли робити спільні проекти з перекладу та видання сучасної драми  із Сербією, Білоруссю. З Сербією вийшла лише «Сербська новітня п’єса» українською мовою, бо українська сторона відмовилася, попри те, що був рік України з Сербією і було сербське видавництво, яке було готове видавати українські п’єси і фінансувати все, крім перекладів. Пропав і проект із білорусами: вони отримали підтримку на такий проект від свого мінкульту, а нам – відмовили.
От у Франці є фонд Бомарше. Все просто, 3 види грантів: на самі п’єси, на переклади французьких п’єс іншими мовами і на постановки. Як правило, вони для авторів, які вже серйозно заявили про себе, але ще не зовсім розкручені.
Німеччина фінансувала переклади, читання та постановки своїх сучасних п’єс по всьому світу, зокрема й в Україні.
Крім того, можна діяти через іноземні навчальні заклади, де є україністика — залучати цих студентів до перекладів.
Є ще такі форми, як спільні міжнародні лабораторії літераторів різних країн. Є міжнародні конкурси, різні програми. Якщо збирати і поширювати таку інформацію серед наших літераторів, а також запровадити якісь власні форми – це б теж могло дуже допомогти.
Я сама перекладаю з французької, тому знаю, що не лише видавництво, а й перекладач може бути ініціатором і видання, і загалом поширення твору.