Відома поетеса і журналістка Наталка Білоцерківець не плекає ілюзій щодо широкої зацікавленості українською літературою.

Які Ваші твори останнім часом перекладалися й видавалися за кордоном? Якими мовами?

Наприкінці минулого року вийшла моя перша  книжка за кордоном – у Польщі, в перекладах знаного польського поета й перекладача Богдана Задури.
З великих публікацій  в антологіях — добірка в перекладі литовською мовою, перекладач — знаний литовський поет Антанас Йонінас (2008). Трохи раніше (2006) — добірка в перекладі німецькою в уже уславленій антології сучасної української поезії в серії «Поети перекладають поетів».
Також публікувалися окремі вірші  (в перекладах різними мовами — від англійської до білоруської) в літературних виданнях відповідних країн.

Хто був ініціатором цих перекладів (Ви самі, іноземна сторона, вітчизняні видавництва, спонсори, грантодавці…)?

Іноземна сторона.

Чи відомо Вам щось про іноземну рецепцію Ваших творів, а також сучасної української літератури загалом?

Наприклад, було досить жваве обговорення  в польських виданнях (насамперед мережевих) та безпосередньо на презентаціях  в Польщі вже згаданої  вище моєї книги «Троянда і ніж».
Про якісь справді глибокі  і вагомі дослідження української літератури за кордоном мені невідомо — окрім хіба досліджень, які провадяться в американських та канадських університетах, де існують так звані «українознавчі студії» (там же в університетських виданнях вони переважно і публікуються). Хоча спорадичні згадки у пресі, короткі рецензії напевно існують в різних країнах, де з’являються  книги наших авторів. Наприклад, знаю про рецепцію українських письменників у Польщі, книг Юрія Андруховича в Німеччині. Чи ось недавня приємна інформація про успіх роману Тимофія Гавриліва у Швейцарії.

Що, на Ваш погляд, потрібно, аби українська література була повніше представлена за кордоном?

Передовсім, зацікавленість іноземців нашою країною Україною. Для цього потрібно, самі розумієте, чимало чинників, і не тільки  літературних, а насамперед політичних.
Потрібна також продумана українська державна політика щодо реклами української культури і літератури у світі — зокрема через українські культурні центри в інших країнах. А також заохочення чужоземців до вивчення української мови та культури — через систему і стипендій, грантів тощо.
Думаю, в наших умовах варто більше сподіватися все ж не на державу, а на спонсорів і меценатів. На жаль, наші ахметови і пінчуки досі сучасною українською літературою не цікавилися… Лишається сподіватися на різні міжнародні фундації та організації. Існує, наприклад, польська премія Конрада — для молодих українських літераторів…