Нещодавно на полицях столичних книгарень з’явився ошатний том під назвою «Холодна м’ята» – зібрання творів Григора Тютюнника. Твори цього видатного прозаїка вже не вперше зібрані під палітуркою з такою назвою, але цього разу читачі мають нагоду ознайомитися з виданням певною мірою унікальним. Крім того, вихід книги збігся у часі з тридцятими роковинами письменника: Григір Тютюнник пішов із життя у березні 1980 року.
Розмовляємо з поетом Петром Засенком, редактором-упорядником «Холодної м’яти» і близьким другом Григора Тютюнника.

— Петре Петровичу, ви як упорядник попрацювали над новим виданням творів Григора Тютюнника «Холодна м’ята». Розкажіть, будь-ласка, в чому ексклюзивність цього видання.
— Річ у тому, що досі в усіх попередніх виданнях твори Тютюнника подавалися в тих варіантах, які залишалися з радянського періоду, тобто були спотворені відповідними контрольними органами. Упорядники й видавці, готуючи у світ те чи інше видання письменника, навіть за часів української незалежності чомусь не надавали цьому факту особливого значення. У книзі «Холодна м’ята» мені вдалося максимально відновити тексти творів у такому вигляді, в якому вони виходили з-під пера автора, тобто ще до того, як вони мали потрапити в поле зору прискіпливих працівників Головліту (в побуті — цензорів). Не ручаюся, що у цій копіткій роботі мені вдалося уникнути недоглядів, та все ж творчість Тютюнника в цьому виданні розкріпачена.

— А як вам вдалося відшукати ці авторські тексти?
— Багато кому відомо, що ми з Григором довгі роки були поруч, дружили. Водночас працювали у видавництві «Молодь», потім у «Веселці». Я мав щастя пізнати справжність міцної чоловічної дружби. Мати такого товариша, та ще в той непевний час… І нині сприймаєш це як подаровану долею високу нагороду. В атмосфері зради та доносів душа відкривалась не кожному – а у нас із Григором заборонених тем не було. І читали один одному свої творіння. Чи не кожного разу після прочитання своєї нової новели Григір дарував примірник машинопису: «Хай у тебе побуде, Петю, про всяк випадок». Таким чином, у мене назбиралося чимало його творів, які стали у підмозі під час укладання оцієї книги.

— Ви зазначали, що текст однієї з новел була записана вами з аудіозапису…
— Справді, із творами Григора Тютюнника траплялися цікаві, а часом і прикрі історії: як під час написання, публікацій, так і після… Він одним із перших серед українських письменників почав порушувати закостенілі закони методу соціалістичного реалізму, а тому не вписувався в загальноприйняте коло партійних послушників. Майстерно відточені, соціально болючі новели часом не знаходили місця на сторінках видань – їх боялися друкувати. Новелу «Медаль» давати комусь читати було ризиковано. Цей класичний твір просто загубився.  А відомий фотомайстер із Лубен, наш сердечний друг Володимир Білоус, зберіг текст «Медалі» на мікроплівці. Лише після смерті Григора Білоус по секрету сповістив про наявність цього твору. Виявилося, що він перезняв «Медаль» на мікроплівку з машинопису, який йому потрапив до рук ще в часи «застою». Тоді ж Білоусу влада намагалася «пришити» участь у злочинній акції, до якої він не мав ані найменшого стосунку. Все ж очікуючи обшуку у власному помешканні, він заховав мікроплівку із текстом «Медалі». Та  так заховав, що потім ледве знайшов, слава Богу! Уже по смерті Тютюнника текст цієї новели він відтворив на друкарській машинці з точним дотриманням тих самих правок і забивок шрифту, які були в колишньому машинописі. Тим самим створювалася видимість (а час іще був непевний), ніби текст віддруковано за життя автора. До речі, новелу «Сміхота» було записано з голосу Тютюнника 1976 року, коли ми в черговий раз приїжджали в Лубни на запросини Білоуса.

Загублено ще новели «Страх» та «ЗІС-154». Григір свого часу ці твори читав     мені. ЗІС – абревіатура – завод імені Сталіна (марка вантажної машини). У тексті цієї новели йшлося про те, як спрацьовану, викинуту на брухт вантажівку цієї марки     правління колгоспу вирішує відремонтувати, поставити на колеса. Чітка алегорія. Дія     відбувалася в брєжнєвські часи, коли держава намагалася знову відтворити сталінську ідеологічну машину.

—    Чи не могли б ви навести приклади втручання у текст Тютюнника?
— Один із цензорів-ревнителів заздалегідь заходив до видавництва, де готувався рукопис Тютюнника, і попереджував редактора: «Як тільки з’явиться верстка цього автора, прошу подати мені особисто!» До слова скажу: аналогічні ситуації були і з моїми рукописами.
Чи не найбільше постраждала від радянської цензури новела «Деревій», – з тексту викинуто було  цілі абзаци. Перша публікація цього твору була в «Літературній Україні» 1968 року. Я, прочитавши, сказав автору: «Грицю, тут чогось не вистачає». А він мені: «Ти помітив. То ось візьми рукопис новели і почитай». Найсуттєвіше було викинуте: розмірковування автора про народ, про роль особистості в історії, про націю. Розуміння Тютюнником національної ідеї досі залишається актуальним: «Їгор підхопився, висмикнув з-під бантини кілька стебел деревію, надломив одне. – Чим пахне? Деревієм! А це? А це? Теж. Отаким повинен бути народ! Єдиний дух, душа в душу! А ми?» Це викидалося. Або такий абзац: «Пішов у Кременчук, став на заводі до котлів за вісімсот карбованців на місяць. Чотириста жінці й дитині в суботу після платні одвозив, триста собі на харч (по сотні щомісяця на хату відкладав). Отож і виходило по десятці на день. А що на ту десятку купиш? Хліба шмат, маргарину сто грамів та     тульки пригірщ… Тулька, тулька, тулька – щодня. Мабуть, і зараз, якби вмер та натомірували, то в жолудку саму луску знайшли б…».

«Корінний донбасівець», як  називає себе друг жениха («Оддавали Катрю»),     розмовляє суржиком, і йому здається, що він вивищується над колгоспним хутірським людом, внутрішньо відмежовується від нього. А прослухавши проспівану на весіллі пісню, зверхньо висловлюється: «Дають хохли!» У цьому тексті слово «хохли» замінювалося на невпопадливе «тутешні».

Або, скажімо, у відомій новелі «Три зозулі з поклоном». Там є такий момент, коли тато пише листа. Звідки пише, прямо не сказано, але написано про три зозулі так: «не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму». А далі Тютюнник сам пише, що ці слова було закреслено, а вгорі знову надписано «Сибір неісходиму». Коли цю новелу публікували, то на вимогу журналу «Ранок» «Сибір неісходиму» було замінено на «цей світ неісходимий». Але у цій публікації було залишено слова: «сусіда мій по нарах молиться уві сні». Слово «нари» – атрибутика закладу або гулагівського, або тюремного. Але в пізніших виданнях і це було помічено і замінено на «мій сусід по землянці». У новелі «Дивак» ідеться про хлопчика Олеся, який не такий, як усі, – добрий, мрійливий, допитливий. І коли він з дідом їде кіньми, і дід, поганяючи, б’є їх батогом, Олесь просить: «Не бийте, діду, їм же боляче». А дід каже: «Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають, ще й плакать не дадуть». В оцих словах цензура бачила натяк на радянський спосіб життя, і теж викреслювала. Чимало викидалося з тексту повісті «Облога». Там багато автобіографічного матеріалу. Скажімо, батько Григора був репресований у тридцятих роках за доносом сусіда. Пам’ять про батька була для Тютюнника надзвичайно дорога. Хоча це сталося, коли Григорові було всього 11 років, майже щодня він згадував тата. Писати про це, звичайно, не можна було. Або ще таке: у новелі «Печена картопля» писалося: «То чоловіки, в кого є худобина, обкошують осоку навколо кущів – правління дозволило». Отже, все сіно з лугу було забрано в колгосп. Людям можна було тільки обкосити те, що не зачепилося косаркою. І цей момент не залишився непоміченим: слова «правління дозволило» викидали.

До речі, з першою книгою «Зав’язь» Тютюнникові пощастило, бо редактором її був Іван Дзюба, і всі тексти вийшли без цензорських правок. Але от у новелі «Смерть кавалера» у наступних виданнях було виправлено один момент, коли учні ремісничого училища ховались за пам’ятник Сталіну, щоб виміняти свій хліб.

Взагалі ж Григір сам знав рівень вимог цензури, і певним чином на них орієнтувався. Як, скажімо, у новелі «Крайнебо». Знаєте, для Григора було важливо, щоб його персонажі мали реальні прообрази, тобто щоб людина ця була «вмонтована»     в час. От ми з ним приїздили в село до моєї матері. А вона на старість була зігнута. Григір її питає: «Мамо, а чого ви так зігнуті?» А вона каже: «Та знаєш, у двадцять дев’ятому році як зігнулася над колгоспними буряками, то ніколи було й розігнутися». Григір одразу записав. Звичайно, надрукувати такі слова не можна було, але у новелі вони присутні у видозміненому вигляді: «вона була дуже згорблена, мовби нахилилася колись до грядки цибулину висмикнути та й уже не випросталася».

Або новела «Син приїхав». Там на початку є дуже ризикований пасаж. Пишеться, що ПавлоДзякун поїхав із села. Чого поїхав: «шукати постійного заробітку і щонедільного вихідного» – тобто того, чого в селах не було. Але Григір повинен був    написати це таким чином, щоб і цензора не зачепити, і правду донести.

Взагалі, Григорові було неймовірно важко. Вертається якось він додому поночі.     Вулиця порожня, холод, завірюха. Тут доганяє машина. Відчиняються двері, звідти незнайомі люди: «Григорий Михайлович, садитесь, подвезем». Це своєрідна психологічна атака. Начебто і з добром, а насправді: знай, ми стежимо за     кожним твоїм кроком. Мовляв, такої глупої ночі можемо забрати в машину, і ніхто потім не знайде.

— 6 березня виповнилося 30 років від дня смерті Григора Михайловича. Це досить значний термін, що дає змогу озирнутися та переоцінити його творчість. Тютюнника часто називають сільським письменником. Чи згодні ви з цим і в     чому актуальність цієї теми сьогодні?
— Я б не казав, що він сільський письменник. Я вважаю, що це приниження його таланту. В той час теж були люди серед письменників, які не любили Григора і зверхньо ставилися до нього, мовляв, він про бабів пише, і називали подібну прозу хуторянською (хоча розуміли, що самі до його художнього рівня не доросли). Але сам Григір казав, що немає літератури сільської або міської, а є література людинознавства. Для письменника важлива саме людина. А людей, яких Григір хотів змальовувати – самобутніх, яскравих характерів, було більше саме на селі. Там люди залишаються собою, а місто людину нівелює. Ще Пантелеймон Куліш писав, що місто перемелює національні характери.  Тим більше, що і мовний матеріал – не абищо, а місто – зазвичай русифіковане.  Тютюнник любив село, у місті йому було важко, як і багатьом із нас. Але він був людиною, яка не піддалася оцьому  руйнівному впливу, змогла залишитися собою. Навіть просто глянувши на нього, було зрозуміло: це – постать, це – особистість. Таку людину особливо помітно серед натовпу тих, хто, потрапивши до міста, губить і власну ідентичність, і мораль. Сумний приклад – наша Верховна Рада. Та якби у селі серед людей була така колотнеча, як там, нація не вижила б.

Це, до речі, викликало нарікання: мовляв, українські письменники рвуться у місто, а потім його лають. Але якби Григір залишився у селі, чи зміг би він розкрити свій талант? Робота його, бідолашного, затягнула б. У місті була Спілка — письменницьке товариство, з яким він міг спілкуватися, змагатися у майстерності. Крім того, погляд збоку на сільську людину допомагає зриміше охопити характер. До того ж, у доробку Тютюнника є і міська тематика – зокрема, повість «День мій суботній», чи оповідання «Іван Срібний», «Климко».

— Чи відбулася за ці 30 років певна канонізація образу Тютюнника, і, якщо так, чим цей канонізований образ відрізняється від живої людини?
— Для мене він ніколи не був іконою, я просто знаю, що це великий письменник. Але мушу сказати, що останнім часом чимало понаписувано про Тютюнника людьми, які не заглиблювалися у його творчість, і взагалі – часто беруться люди не за своє діло. Я по можливості зустрічаюся з авторами цих творів, і можу сказати, що є дуже багато вигадок про ті чи інші події навколо Тютюнника, по-суті кажучи – брехні. Є люди, яким просто хочеться похвалитися, що він був знайомий з Тютюнником, що вони там чарку разом випивали, але я, коли читаю, бачу, що часто вони перегинають палицю. Вигадали, наприклад, що у секретаріаті Спілки Григір Тютюнник кинув у певну особу чорнильницею. То я мушу сказати, по-перше, що у секретаріаті чорнильниць не було, а по-друге, Григір не з тих людей – у нього був характер сільського інтелігента.

— Наступного року буде 80-річний ювілей Г.Тютюнника. Чи плануються якісь заходи у зв’язку з цим?
— Поки нічогісінько. Я планував, до речі, видати «Холодну м’яту» у двох томах. Один том – твори, другий – записники та епістолярна спадщина. Григір був із тих, хто, як тільки торкався пером паперу, вже був письменником – чи то у листах, чи то у записниках.

— Листи, зокрема, публікував Олександер Шугай у книзі спогадів «Усе живе – тепле».
— Так, частину. Ще є його листування з перекладачами, зокрема з Ніною Дангуловою. Частина цього епістолярію видавалася у книзі спогадів «Вічна загадка любові». Але є й чимало недрукованих листів. А записники – це теж золоті розсипи! Там він записував усе, що десь почув і хотів використати в якомусь творі. Наприклад, якось дружина його брата Григорія сказала до Павличка: «Дмитре, твої очі раніше пекли, а тепер тільки голублять». Тютюнник одразу записав. Роки цей запис відлежав, але коли читаємо «Три зозулі з поклоном», то натрапляємо там ці слова. Такого не вигадаєш, сидячи за столом. Я хотів усе це видати, але поки сутужно із фінансуванням.

— Може, до 80-річчя якраз і видасте другий том?
— Можливо. Дай Боже.

— Петре Петровичу, у «Літературній Україні» від 11 березня опубліковано рецензію на «Холодну м’яту» Олексія Неживого, дослідника текстології творчості Тютюнника, у якій автор висловлює деякі критичні зауваження…
— Я ознайомився з цією статтею, і можу сказати, що чимало закидів пана Неживого можна пояснити тим, що, як я уже зазначав, не вийшов запланований мною другий том. До цього тому увійшли масштабні коментарі до всіх публікованих творів, зокрема — інформація про те, де, коли і в якому вигляді вони друкувалися, а також про дослідників творчості Тютюнника і їх праці. Там, зокрема, згадуються і дослідження Неживого. У цьому томі видавці не змогли усе це подати – книга і так має 843 сторінки. Крім того, у передмові до «Холодної м’яти» я зазначав, що це видання не академічне, і тому немає сенсу подавати в ньому всі варіанти того чи іншого твору, про що говорить О.Неживий. Під час компонування цього тому я використав ті тексти, які отримав із рук самого Тютюнника. Стосовно того, що у передмові написано, що Григір Тютюнник дебютував 1967 року (а не 1961) – справді має місце прикра помилка, але вона має механічний характер. На ці та інші закиди з боку О.Неживого я обов’язково відповім на шпальтах «Літературної України».