Кілька років тому в російському кінопрокаті з’явилася нова стрічка Е. Рязанова – «Андерсен. Життя без кохання» − про життєвий, творчий і, звісно ж, любовний шлях відомого данського казкаря, або ж просто Ганса Крістіана. Переглядаю її в автобусі, дорогою до Копенгагена. Дивне кіно, а проте, слугує непоганим гідом для майбутньої прогулянки містом. Принаймні після його перегляду точно знаю, куди варто завітати, аби натрапити на сліди героїв Андерсена й відчути незриму присутність письменника у сучасному місті.

Провінційний хлопчина з дитинства кохався у театрі. Батько чоботар і мати праля, вочевидь, не були призвідцями такої любові, але й не мали нічого проти неї. У чотирнадцять років юний Ганс полишає домівку й вирушає до столиці. Там він одразу ж навідується до осіб, безпосередньо приналежних до театральної спільноти, шукаючи у них розуміння й протекції. Десь із нього просто сміються, хтось навіть співчуває цій незграбній дитячій постаті, а от відомий професор Сібоні з легкої руки композитора Вейсе береться вчити його співу. Дійсно, надзвичайний голос юнака чарує багатьох. Та незабаром він ламається, як часто трапляється у підлітків, і мрія хлопця про співочу кар’єру враз руйнується. Втім, щаслива зірка все ж таки продовжує майоріти на його небосхилі, і от Ганс уже вчиться балету в Огюста Бурновілля. Одначе знову гору беруть неподобства й перешкоди і танцюристом він також не стає. Що ж далі? Королівська стипендія − доля вряди-годи буває-таки ласкава до тих, хто дуже чогось прагне, запізніле навчання в другому класі латинської гімназії поміж хлопчаків набагато молодших за нього, збиткування однокласників і вчителів. Зрештою, він так і не навчився писати по-людськи, мову його казок вважали якоюсь не такою, йому закидали, що так не пишуть, але ж так говорять, говорять діти, і їх розуміють, і його теж врешті-решт зрозуміли. Хоча було то все вже набагато пізніше, а тоді, зрозумівши, що ні співака, ні танцюриста, ні бодай якогось актора з нього не вийде (хоча кілька другорядних ролей Андерсен все ж таки зіграв в омріяному Королівському театрі, до того ж інколи виконував обов’язки суфлера), він вирішив писати − писати п’єси для театру. Та знають і шанують у всьому світі його аж ніяк не за ті опуси, й навіть не за романи, а за казки, котрі він сам вважав легкими забавками!

У Копенгагені Андерсен мешкав на набережній Нюхавн. По черзі в трьох будинках: 15, 20 і 67. Всі вони збереглися, хоча напевне й змінили кольори, й тепер мають меморіальні таблички на фасадах. Раніше це був доволі занедбаний, повний повій і жебраків, район міста, нині ж – перспективний центр, багатий на різноманітні кав’ярні й ресторани, вздовж якого можна проплисти на екскурсійному кораблику або яким легко неквапно прогулятися пішки.

Як не дивно, але кажуть, що великий казкар не любив малих дітей. Коли йому запропонували зробити не просто одноосібний пам’ятник, а таку собі скульптурну групу – він і малюки – то Андерсен не на жарт розгнівався, бо волів навіть і в камені бути на самоті (з особистим життям у нього так і  не склалося…). Тож у Копенгагені є два його пам’ятники. Про один знають усі туристи, бо він розташований поблизу міської ратуші, що, звісна річ, височіє на центральній площі міста. Екскурсоводи попереджають, що фотографуватися з ним треба вкрай обережно, бо можна необачно послизнутися й гепнутися – такий уже засмальцьований обіймами поціновувачів цей монумент. Бронзовий Андерсен, вбраний у незмінний високий циліндр, тримаючи в руці улюблений ціпок, ніби гордовито позирає на бульвар… Ганса Крістіана Андерсена, одну з найжвавіших вулиць столиці. А от із другим пам’ятником — проблема. Тобто я його просто не знайшла. У путівнику вичитала, що 1880 року, незабаром після смерті письменника, його встановили в Королівському парку поряд із палацом Розенборг. Нині ж це улюблене місце зустрічей місцевих жителів, тоді як більшість туристичних гідів про нього й не здогадується. Тож, поблукавши чарівним парком десь із півгодини, я так і не натрапила на казкаря, хоча, можливо, я його просто не впізнала, адже пам’ятник являє собою скромну постать митця, що сидить на лавці й органічно вписується в навколишній антураж.

Взагалі, не дуже люблю диснеївські мультфільми. За винятком хіба що «Русалоньки», адже там солодкавий happy end, що дарує надію і дорослим, і малим, а от у андерсенівському фіналі я завжди зронюю сльозу і не одну. Власне, Русалонька і є той найпопулярніший сувенір, який привозять із Копенгагена. Але перш ніж купувати якусь дрібненьку копію, слід познайомитися з оригіналом. Вона сидить, така тендітна й сумна, на кам’яній брилі біля самого берега одного з міських каналів, вдивляючись кудись туди, де блукають її дівочі чисті мрії. Пам’ятник з’явився тут 1913 року, спонсорував його зведення відомий меценат-бровар Якобсон («батько» Carlsberg), котрий був закоханий у балерину, що виконувала роль Русалоньки на сцені. Саме з неї відомий скульптор Еріксон і скопіював обличчя статуї, а решту вже позичив у власної дружини, бо акторка була надто непосидюща.

Кажуть, що коли доторкнутися до Русалоньки, то будеш вік-вічний щасливим. Можливо, тому самій їй не надто таланить, оскільки ділиться теплом з усіма. З нею часто трапляються халепи. То фарбою обіллють, то руки відірвуть, або навіть голову відкрутять (головне – щоб не ніс). Хтось закидає цей вандалізм феміністкам (звісно ж, не націоналісткам). Вони ж перекладають провину на інших. Утім, справи це не міняє, а героїні від того аж ніяк не легше. Наступного року Русалонька має поїхати до Шанхаю, на одну з численних щорічних міжнародних торговельних виставок, і бути там символічною окрасою данського стенду (з приводу її тоді ще лишень імовірної мандрівки в країні навіть референдум проводили!). Подейкують, що після повернення Русалоньку посадять подалі від берега, аби перший ліпший дістатися не зміг. Однак, чи порятує це її від подальших поневірянь, хто зна…

Канали міста повняться лебедями й качками. Здається, що ось-ось якесь гидке каченя візьме й перетвориться на красеня лебедя. А ще тут чимало мостів. Серед них в око впадає один – найпохмуріший і чи не найнижчий, проїжджаючи під ним, не можна не те що встати, навіть голову підводити не радять. До того ж, відстані між його опорами такі вузькі, що прогулювальний катер ризикує застрягнути між ними. Втім, нам щастить, і міст залишається позаду. Називається він Стормбро (або Штормовий) і саме з-під нього колись давно вибіг підступний пацюк, паспортний контролер, й заходився звинувачувати Стійкого олов’яного солдатика у незаконному проїзді без сплати мита.

Гуляючи містом, натрапляємо на Круглу вежу й дивимося на неї широко розплющеними очима. Пам’ятаєте, як у Андерсена: солдат за допомогою кресала викликає трьох магічних собак — «собаку з очима, як чайні чашки, собаку з очима, як колеса млина, і собаку з очима, як Кругла вежа». Дійсно, зведена ще 1647 року, ця вежа й досі вражає. Свого часу її приміщення одночасно слугували церкві Святої Трійці та обсерваторії Копенгагенського університету, з якою повсякчас пов’язують ім’я славетного астронома Тіхо Браге, чиє погруддя тут можна нині віднайти, хоча сама вежа й з’явилася вже після його смерті. З оглядового майданчика відкривається чарівний вид на все місто, шкодить йому тільки сталева решітка, котрою свого часу його огородили, бо надто вже полюбилося це місце самогубцям.

Раніше ж смерть можна було знайти не лише на вежі, а й на площі перед королівським палацом Амалієнборг. Саме сюди на страту чи то через повішення, чи через спалення, чи через стинання голови привозили багатьох невдах: серед них і солдата, володаря кресала, й Елізу, сестру одинадцяти лебедів – на щастя, для них усе закінчилося зовсім не трагічно. Нині площа так само є одним із найвідвідуваніших місць – туристи поспішають сюди, аби побачити опівдні урочисту зміну караулу. Коли на одному з чотирьох палаців, що власне й обрамлюють площу, з’являється державний прапор, то стає зрозуміло, що зараз улюблениця всіх данців, королева Маргрете ІІ мешкає саме в цій своїй резиденції. Тут також жив колись і голий король, а в одному з флігелів палацу цілодобово працювали його хитрі кравці.

Пам’ять про Андерсена в Копенгагені аж ніяк не слабшає. Складається враження, що будь-де можна цілком випадково натрапити на його невловну присутність. Ось тінь дорогу перебігла. Раптом скельце розбите десь сяйнуло. Ген горошина покотилась. І так щороку. Й не дивно, адже казки й нині живуть у місті: не лише у центральній бібліотеці, з символічною назвою Чорна перлина, а й на звичайних вулицях, просто неба…