Юрій Івакін – щасливий випадок в українській літературі. І не тому, що він був людиною якогось особливого обдарування, а тому, що зумів уберегти своє обдарування від академічної іржі, яка з’їла чимало талановитих письменників.

Свого часу я, грішний-нікудишній, запропонував поняття «професорської поезії». Під поезією, за прикладом древніх, я мав на увазі художню творчість загалом, а під епітетом «професорська» – не лише професорів, а й пташок дещо нижчого польоту (всяких там кандидатів, асистентів, еменесів і всіх, хто під них мімікрує). Ні для кого ж не секрет, що так звані «неокласики» – то був професорський поетичний гурток при Київському університеті. «Червоний» університет (як і інші, – ця гравітація ще знайде свого вдячного дослідника) і досі має нездоланну доцентрову силу: притягує до себе літераторів, калічачи їх на професорів. А часом і навпаки: науковців інфікує вірусом поезії… Аби зрозуміти, що таке «професорська поезія», досить глянути на поетичні екзерсиси Г.Штоня, О.Астаф’єва, А.Мойсієнка, Б.Чіпа (за правописом – Б.Чопа), Ю.Коваліва (правильно – Ю.Ковалева), А.Гризуна, Анатолія Дністрового… Та ще багатьох-багатьох інших. Але не інакших. Коли людина пише кандидисер із форм віршування, а паралельно видає збірку поезій, де всі ті форми представлено в «художньому» виконанні, це вже викликає навіть не підозру. Тут треба ставити діагноз.

Юрій Івакін (кому цікаво: 1917–1983) успішно уникнув «літературного професорства». І врятувала його від цієї невиліковної хвороби її величність іронія. Іронія – це дух, який витає, де хоче. Дух невловний, як творчий настрій. І нехай твердолоби з академічними дипломами доводять, що іронія – це конкретний і осяжний об’єкт (а то й гірше – предмет) аналізу (а то й гірше – дослідження), проте всі вони, беручись до аналізу живого іронічного твору (а не тексту, збацаного «за зразком»), залишаються всього лише зі жменькою антифразису в руках. І нема на те ради, і тиради нема.

Творчий доробок Юрія Івакіна не такий уже й великий (дисертації, монографії та наукові статті до уваги не беруться). За життя він видав усього вісім книжок, по смерті вийшло ще дві – «Гіперболи» (1983) в перекладі болгарською мовою та «Гумор і сатира» (1986). Назви його книжок не вражають оригінальністю. «Від великого до смішного…», «Книжка пародій», а дві збірки називаються «Гумор і сатира». Був, щоправда, «Парнаський цирульник», був і «Залп»… Однак не в назвах річ. Можна назвати книжку «Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого», можна ще кілометражніше: «Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот», а зазирни всередину – там нічого читати. Це я до того, що в Ю.Івакіна якраз навпаки: за скромною обкладинкою на читача чекає море насолоди. Навіть незважаючи на те, що з книжки в книжку його твори, фактично, дублювалися.

Втім, море насолоди затопить далеко не кожного читача. Юрій Івакін – гуморист-інтелектуал з усіма наслідками, що з цього випливають, вилітають і виповзають. Ті, кому до душі заримовані анекдоти, які існують від сотворення світу і про які сказано ще в Біблії («спочатку було слово»), навряд чи досхочу насміються, читаючи Івакіна. А винна в цьому знову ж таки її невловність іронія.

Шевченкознавець Юрій Івакін широкому читацькому загалу відомий насамперед як теоретик і практик пародії.

^[2]Своє розуміння цього жанру він висловив не розгонистим трактатом, а півторасторінковим текстом «Апологія пародії». Цей текст я радив би всім, хто вважає себе пародистом, вивчити напам’ять.

Інтуїтивно, керуючись своїм талантом і добрим знанням літератури, Ю.Івакін висновує: «Гарна пародія завжди щось більше, ніж тільки пародія. Вона – плюс ще «дещо». Погана пародія – це пародія мінус «дещо». Що таке це «дещо», теорія літератури досі не з’ясувала, але оцим «дещо» визначається самостійність пародії як літературного жанру».

У своїх пародіях Юрій Івакін нечасто послуговувався епіграфами. Виписував їх у виняткових випадках, як-от у пародії на Олексу Ющенка «Солов’їний перпетуум-мобіле». Ось пародист нагнітає цитати з поета: «В душі співають солов’ї». «Про що співають солов’ї». «А солов’їна пісня лине». «Розщебетались в гаю солов’ї». «З тобою колись чули спів солов’я». «Любий голос розпізнаю // В ніжній пісні солов’я». «Гай шумів, та перестав – // Соловей зачарував». «Чародії оті – солов’ї»… І підкреслює: «Всі цитати – з ОДНІЄЇ книжки О.Ющенка». Далі йде власне пародія, де є й такі рядки:
Я лірикаю лірично,
Я виспівую пісні,
Видруковую щорічно,
Що напишеться мені.

На поверхні начебто критика порожнистого «лірикання», але іронічний фугас закладено глибше: мовляв, поет видруковує (та ще й щорічно!) все, що йому напишеться. Не дбаючи про добір матеріалу, про структуру книжки, котра має нагадувати цілісну симфонію, а не вилами накиданий силос із рядками-близнятами. Такі пародії я визначаю як пародії-знаменники (спільні, ясна річ) і прошу їх не плутати з пародіями, «що приводять ряд письменників до одного тематичного знаменника» (Арго, «Пародия как таковая», 1927). Оскомні рядки, виписані купно, провокують пародиста на відповідь. У доробку Ю.Івакіна таких пародій усього дві, що робить йому, до речі, честь, адже пародист – не станок, аби за одним принципом штампувати пародії на поетів, які за станочним принципом штампують стандартну продукцію, послуговуючись стандартним і обмеженим набором образів чи й просто слів, адже не всі слова, зігнані у сполуку, творять образ. Другий «знаменник» Ю.Івакін написав на Івана Драча, із багатьох віршів якого аж занадто і в різних контекстах випирали перса. Це 1964 року помітив і Микола Холодний, в одному з іронічних віршів зазначивши: «Пахнуть перса пальцями Драча». У випадку з Драчем пародист збирає в чисельнику дев’ять поетових цитат і підводить під ними спільний знаменник під назвою «ПЕРСАнальна балада».

^[3]Ю.Івакіна як пародиста цікавила насамперед стилістична пародія, отож письменники, які потрапляли до нього на олівець, «писали» твори на задані теми: «Про попа та його собаку» і «2х2=4». На подібні теми «писали» літератори і у відомого російського пародиста Олександра Іванова, і в легендарному харківському збірнику «Парнас дибки», перше видання якого вийшло 1925 року під трьома криптонімами, після чого неодноразово перевидавалося й навіть друкувалося на сторінках академічного журналу «Наука и жизнь». Стилістична пародія – це перевірка пародиста на професійну придатність, яку Юрій Івакін витримав із гідністю. Та разом із тим це ще й перевірка на знання літератури читачем, адже якщо читач не знає оригіналу (роману, повісті, оповідання), то пародія, не оснащена епіграфом, сприйметься або як суха гумореска, або взагалі як маячня.

Ось, наприклад, пародія на Ю.Шаніна, яку Ю.Івакін написав, прочитавши його книжки «Герої античних стадіонів» та «Від еллінів до наших днів». Легко й майже непомітно пародист зводить свій текст (а з тим і текст пародійованого автора) до абсурду: «У мирні часи гладіаторські змагання іноді тривали цілі тижні, і тоді римляни, занудьгувавши, оголошували коротку перерву для чергової війни з сусідами». І далі: «Цікава деталь: гладіатори мали в своєму спорт-інвентарі тільки холодну зброю. Користування вогнепальною зброєю суворо заборонялося й суворо каралося, оскільки її тоді ще не було винайдено». Отак гладіаторські мечі підмінюються «спорт-інвентарем», а суть законів, які забороняють вогнепальну зброю, взагалі вихолощується, бо ж такої зброї на той час узагалі не було.

Ще одна технологія пародіювання, яку рясно застосовував Ю.Івакін, – руйнування структури з дотриманням її власних правил. Ось як він пародіює стиль Олеся Гончара: «Не спить всесвіт. Купається в часі і просторі. Вічність. Безмежжя. Ні кінця ні початку – як у модерному романі. Не спить і планета. […] Капловухий хлопчик у сірій кашкетці і яскравому пуловері. Мабуть, син чийсь. Хтось десь його народив. Син людства. Син планети Земля». Для порівняння – пародія на повість Валерія Шевчука «Крик півня на світанку». Називається вона «Плин життя». Отже: «Я стою на мосту, обіпершись на парапет, і, мов зачарований, раз у раз плюю у воду. Дивлюсь, як потік ласкаво приймає мою слину в свої вологі обійми й несе бозна-куди… у Дніпро, Чорне море, Атлантику»… Оце фіксування миті, тяглості самокопання, характерного для стилю Шевчука, вдало підкреслено наступним пасажем: «І в цей момент мій мозок ластівкою черкає якась думка. Може, тільки тінь думки. Не встигаю прийняти її до своєї свідомості, як відразу ж забуваю». Ні більше, ні менше. У випадку з Гончаром – іронічний шлях від Всесвіту до сопливого хлопчика, у випадку з Шевчуком – від плювка в потічок до Атлантики… Істинно: від космічного до комічного – один необережний жест ногою.

Керуючись (радше підсвідомо) прийомом «надлогічної логіки», тобто зведення до абсурду, Ю.Івакін навіть виступив у ролі своєрідного пророка, передбачивши тотальну дебілізацію цивілізованого світу своєю гуморескою «Застережні написи (проект проекту)». Автор виходить із того, що на тютюнових виробах є застережні написи Мінздороввідділу. «Отож, будьмо послідовні! Давно вже назріла потреба розробити проект застережних написів на всіх виробах, потенціально небезпечних для споживача», – висновує Ю.Івакін. І далі пропонує, наприклад, вино «Чорний доктор» перейменувати на «Чорну смерть». За Марком Твеном, пише пародист, «абсолютна більшість людей помирає в ліжку. […] Отже, треба попереджувати покупця: стережись ліжка!» І так – аж до пропозиції напису на мисливських рушницях: «Стережися: може вистрелити!», а на взутті з надвисокою платформою – «Носи на сміх людям!». Це писано в незабутних 70-80-их роках ХХ віку, але ж нині маємо на американських товарах значно інтелектуальніші написи. Так, у США існує щорічний конкурс на найбезглуздіші інструкції до товарів найширшого вжитку. Скажімо, до праски додається нагадування: «Не прасуйте сорочку, коли вона на вас одягнута!», до м’ясних консервів – «Ми не радимо їсти консерви, заздалегідь не відкривши бляшанку», а виробники кухонного обладнання турбуються не лише про своїх покупців: «Не можна сушити у мікрохвильовій пічці білизну, килимки та тварин».

Значну частину доробку Юрія Івакіна становить цикл «Сни на вченій раді». Якщо з його пародіями читачі ще можуть якось дати собі раду, то твори цього циклу, які, в принципі, є гуморесками з обрамленням, пересипані цитатами та іменами, що належать до «внутрішнього світу» Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка й широкому загалові анічогісінько не скажуть. Оця багаторівневість твору також лежить у сфері іронії, коли звичайний любитель гумору відчитує власне гумор, а лукаві підморгування залишаються доступними хіба що колегам автора з Інституту літератури. Насамперед автор вводить у «сни» себе як трикстера. Трикстера Юрія Олексійовича оточують Степан Андрійович (Крижанівський), Леонід Миколайович (Новиченко), Григорій Матвійович (Сивокінь; він же часом Георгій Сивокляч, який у деяких «снах» трансформується в Гриця Рибокляча), Льоня Коваленко, Валя Лисенко з «Радянського літературознавства» (нині – «Слово і час»), Іван Корінь (Іван Зуб) тощо, тощо. І кожен із них має свій неповторний науковий голос, сконденсований Івакіним у влучній цитаті.

^[4]Насамперед у снах відбуваються неймовірні речі: автор гуляє з динозавром, перетворюється то на Ісуса Христа, то на Адама, то отримує дар літати… На одній з учених рад він у сні перетворився на київський пам’ятник Володимиру. Пам’ятник спостерігає цілком реальні життєві ситуації в парку навколо себе, а на вченій раді якраз «обговорювалася проблема монументалізму в мистецтві». Полюбляє Ю.Івакін виводити й абсурдні ситуації: одного разу Юрієві Олексійовичу приснився дзвінок від секретарки Інституту, яка повідомила, що «Помер Івакін, і місцевком збирає гроші на вінок». Більше того, здавши гроші собі на вінок, Івакін дізнається, що за рішенням дирекції має ще й написати собі некролог до «Літературної України»…

Як природжений пародист, Юрій Івакін удається до пародіювання і в «снах», і в гуморесках, і в іронічних «дослідженнях». І пародіює насамперед штампи – літературні, наукові, газетні… Причому завжди відточує фразу до кинджальної гостроти, коли в тексті, що називається, – ні додати, ні відняти. Це й робить його майстром словесної дуелі («Христос проти христосівщини», «Рецидивіст»). Непогано спародійоване й псевдонаукове словоблудство у самокритичній самопародії (визначення автора) «Сон на вченій раді». Ось сонному Юрію Олексійовичу голова надає слово. Після залпу загальників наступає кризовий момент: треба висловитися конкретніше. Поважний науковець згадує десяток модних слів, «а як їх поєднати в речення – то вже справа техніки. Мені не вперше». І полилося: «Добре. Хочете, щоб я висловився конкретніше, – будь ласка, можна й конкретніше. Отож перед нами складне багатоперспективне завдання, яке ми зобов’язані виконати, повинні виконати, мусимо виконати, просто не маємо права не виконати на найвищому ідейно-теоретичному рівні, спираючись на найпередовішу наукову методологію, озброївшись найсучаснішим дослідницьким інструментарієм! Тобто я за концептуальний і системний підхід до розв’язання досліджуваної проблеми. У цьому аспекті хочу нагадати: будь-яка система – структурна, а структура – системна. Кожна мікро- і макроструктурна одиниця тексту є носієм художньої інформації, функціонально орієнтованої на реципієнта-читача, щодо якого так званий автор посідає позицію естетичного донора, будучи в свою чергу реципієнтом щодо модельованого ним об’єктивного світу»… І так іще сторінку. Найцікавіше, що й понині чимало (псевдо)наукових статей, доповідей, ба навіть дисертацій повняться такою вербальною тирсою, по суті – тирсою самопародійною. А в одній із гуморесок Ю.Івакін акумулював РЕАЛЬНІ цитати з (псевдо)наукової продукції, котрі нічим не поступаються наведеній вище пародії. В якості домашнього завдання пропоную молодим науковцям експеримент: виписати цю цитату з Івакіна повністю і вставити її в яку-небудь свою наукову доповідь. Основне під час її виголошення не заіржати й уважно спостерігати за реакцією поважної академічної аудиторії. Якщо аудиторія так і залишатиметься поважною, отже, Івакін про своє невловне «дещо» таки дещо знав…

^[5]
Є в доробку Ю.Івакіна і цикл «Антиісторичні оповідання», й памфлети, та його як літературознавця й письменника цікавили насамперед наукові та літературні проблеми. Його коротенькі «розвідки» по-науковому чітко структуровані (з пунктами, підпунктами та іншими атрибутами класифікації), лаконічні й напрочуд влучні та дотепні. До шедеврів цього жанру належать твори «Як критикувати наукового керівника», «Учення про лайку», «Мистецтво літштампа», «Прийоми полемічного карате», «Проблема цитати».

Попри свої великі, як на наш час, наклади Юрій Івакін був і залишається письменником не для багатьох. Для широких тролейбусних мас він таки менш доступний, ніж той же Андрій Крижанівський. Причин, гадаю, повторювати не варто. Є, звичайно, артефакти й більш герметичні, як-от книжечка іронічних шкіців «Карфаген буде взятий». Як зізнається її автор Олесь ОГА (доктор філології Олександр Григорович Астаф’єв), основу книжки склали принагідні тости, висловлені за чаркою в колі наукових колег. Точка дотику з творчістю Івакіна є, але вона майже невидима.

Пародія – це тіло, іронія – дух. Якщо текст не причащається духа іронії, отже, йдеться про що завгодно, тільки не про пародію. Юрій Івакін це відчував. Він це назвав «дещо». І у штуці «Про звітні доповіді», яку він визначив як «теоретичні роздуми й практичні поради», застеріг: «Ще порада: обережніше з іронією. І навпаки: обережніше з висловлюваннями, які можна тлумачити як іронію». Інтуїтивно, на рівні свого іскрометного таланту він осягнув, що іронія – це щось більше, ніж антифразис чи сократівське «лукаве удавання». Бо ж діти теж «лукаво удають», але вони не іронізують.

P.S. Якось я биту годину лазив Подолом, шукаючи одну поважну установу (ні, не бар «Полонез»). Мало того, що я не розрізняю де ліво, а де право, не запам’ятовую, які фасади вже проходив, а які ні, так іще й наш київський Поділ – райончик ще той! Краща за нього тільки вінницька Вишенька. Одне слово, крутився я в трьох з половиною соснах, хвалив крізь зуби архітектуру, зирив на членів оточення дикобразом і почувався круглим дурнем у квадраті. А тим часом грайливий вітрець ніс мені під ноги ґламурні флаєри з рекламою якогось моднячого GPS-навігатора… Оце, подумав я, іронія. Чиста іронія! Вона безстороння.