Ліхтарі единбурзької поезії

Хоч ми сьогодні й живемо в добу без кордонів і часових обмежень, проте нечасто трапляється так, що найновіші літературні видання (новинки, які здобули престижні премії або ж були представлені на міжнародних літературних фестивалях) в перекладеному вигляді потрапляють на книжкові полички книгарень інших країн. Можливо, в Європі чи США цей процес інтенсивніший, потужніший, зрештою, технічно простіший. Якщо ж ідеться про Україну, то в нашому випадку маємо суттєві часові дистанції, на пояснення яких завше знаходяться різні причини: брак фінансування, неможливість розв’язання проблеми копірайту тощо. На щастя, трапляються і винятки. Аналізована збірка творів належить саме до цієї категорії. Маю на увазі тоненьку збірку «Ліхтарі поза причалом», що з’явилася в українському перекладі 2009 року (прозу переклала Т. Кононенко, а поезію В. Морозов і М. Савка). Видання було інспіровано одним із найпрестижніших і найпотужніших літературним фестивалем — Единбурзьким, який щороку в серпні проходить у столиці Шотландії.

Ця книжка — збірка творів чотирьох провідних шотландських письменників Джона Бернсайда (John Burnside), Дженіс Гелловей (Janice Galloway), Ей Ел Кеннеді (A L Kennedy) й Дона Петерсона (Don Paterson). Видання збірки найновітніших творів сучасної шотландської літератури підтримали Британська Рада в Україні разом із Шотландським урядовим фондом фестивалів та виставок (передмову до збірки написав Гевін Волес, голова Літературного департаменту Шотландської ради з питань мистецтв). Важливо, що в цій книжці вміщено коротеньку біографічну інформацію про авторів, чиї імена не вельми знайомі українському читачеві, а тому природно, що перше знайомство має розпочинатися з усвідомлення біографічних, психологічних, культурних, часових контекстів.

Так, відомо, що Джон Бернсайд (можливо, найпопулярніший з-поміж представлених авторів) «опублікував десять поетичних збірок, сім прозових книг і книгу спогадів. Зараз працює над новою збіркою оповідань і другим томом спогадів, що має назву «Пробудження в іграшковому місті» (Waking Up in Toytown). Живе у сільській місцевості у графстві Файф, викладає у Сент-Ендрюському університеті». «Дженіс Гелловей — авторка численних художніх творів, що здобули високу оцінку критиків. Опублікувала три романи, які відзначено літературними нагородами — «Секрет у тому, щоб продовжувати дихати» (The Trick is to Keep Breathing), «Придбані деталі» (Foreign Parts), «Клара» (Clara)… Оповідання Дженіс Гелловей постійно включають до антологій, а дві прозові збірки відзначено літературними нагородами, її найновіша книга «Це не про мене» (This is Not About Me) з’явиться у видавництві «Гранта» у вересні 2008 р.» (оскільки книжка побачила світ 2009 року, то варто було б уточнити, чи вийшла ця книжка). Ей Ел Кеннеді народилася 1965 р. у місті Данді. «Авторка багатьох романів, оповідань і документальних книг. Зараз мешкає у Глазго, координує видання «Найновіша шотландська література» і «Нова література 9», а також пише авторські колонки та огляди для різноманітних газет. Була членом журі на кількох престижних книжкових конкурсах, зокрема — брала участь у визначенні переможців літературної премії «Оранж» у 2002 р…. Її найостанніший роман «День» (Day) було названо книжкою року на книжковому конкурсі «Коста» у 2007 р.». І, нарешті, Дон Петерсон народився 1963 р. у містечку Данді, читає лекції з поезії «в університеті Сент-Ендрюс. Він також працює як музикант і   літературний   редактор.  Опублікував   п’ять поетичних збірок, три збірки афоризмів, а також був упорядником багатьох антологій.  Володар численних літературних нагород, зокрема — поетичної премії Форвард Прайз, премії ім. Джеффрі  Фабера  і  поетичної  премії  ім.   Вітбреда, а також двічі лауреат премії ім. Т. С. Еліота. Живе у Сент-Ендрюсі, графство Файф».

До речі, саме Шотландська рада (Scottish Arts Council) є однією з найпотужніших фундацій, які підтримують переклади шотландської літератури в світі, принаймні сучасну літературу та переклади дитячих творів. Усе це потверджує тезу, яку висуває Гевін Волес у вступному слові: Единбург справді є містом літературним, а Шотландія — країною Книги. «Шотландія — Нація Книги. «Ми могли б безконечно сперечатися щодо того, чому та як саме це сталося. Чи через нашу багатомовну культуру? Можливо, через глибоку гордість за нашу визначну літературну спадщину? А можливо, через те, що літературі  як  творчому  відображенню прагнень та напруженості у нашому суспільстві  було відмовлено у прийнятному політичному вираженні? А  може, глибоке  укорінене  тяжіння до філософських досліджень чи міждисциплінарних роздумів? Інтернаціоналізм? Особливості нашої води? (Чи щорічний рівень опадів?)… Друга складова успіху однаково невловима та безконечно захоплива, і полягає вона у зростаючому апетиті читацької публіки до слова чи то писемного, чи то усного, чи то надуманого. Без цієї жадоби сучасна шотландська література перетворилася б на згасаюче полум’я».

І це не пафос, і не риторика, а реальний стан речей: у Шотландії щороку взимку день народження Роберта Бернса вшановується загальнонаціональною літургією; шотландці в різний спосіб згадують ім’я і вірші великого барда, з’являються новітні постановки, прочитання, перформанси. При цьому Шотландія не замикається на класиці, а прагне заявити про свою специфічну ідентичність. Вітольд Ґомборович у своїх «Щоденниках» розмірковував у 1950-і роки, що Польщі не потрібно прагнути наздогнати Європу і бути такою, як Європа. Навпаки, потрібно явити свою інакшість, бо саме в такий спосіб можна утривалити власне існування в багатоманітному світі. Простір Великої Британії — це світ, що існує на перетині чотирьох історично-художніх ментальностей, співвідносних із чотирма основними регіонами Королівства. Шотландія заявляє про себе в літературі, як Париж щороку нагадує світові, що він — столиця моди і смаку. Правда, в останні роки цю пальму першості прагнуть перебрати Дубаї, але то вже інша історія. Нині ж ми «живемо в час, яким усе більше керує маніпулятивне захоплення ЗМІ так званим гіпернаративом (hyper-narrative). Слово походить від грецького слова hyper, що означає «понад», «надмірний» або «більше норми» — безсумнівно, джерело сучасного англійського слова hype. Пригадаймо два останні приклади: затягнуте прощання з Тоні Блером чи розслідування смерті Леді Діани Спенсер».

Збірка творів сучасних шотландських поетів видається на перший погляд нецілісною: маємо двох письменників і двох письменниць, двох поетів (чоловіків) і двох прозаїків (жінок). Такий розподіл вказує на ґендерну коректність у доборі авторів, а водночас і ламає традиційне патріархальне уявлення, що коли жінка й може бути письменницею, то переважно поеткою, оскільки її мова, її світогляд не придатні для прозових текстів, за які успішно беруться чоловіки. Наразі часи інші: проза видається дисперсною, хаотичною, важко сказати, хто є автором прозового тексту — письменник чи письменниця. Натомість поезія виходить за межі ліричного первня, стає наративною, знеособленою, вона розколює смутність людського існування, але не співчуває й не кепкує, не виносить вирок і не отримує втіхи. Це і не діонісійське, й не аполлонівське. Ця поезія народжується в часі, коли панує не гуманістична філософія, а фізика, натомість метафізикою стала квантова теорія. Проте у світі все одно залишається людина, а отже — екзистенційна проблематика не втрачає центральності. Екзистенція виникає на перетині людського бачення, коли людина існує тільки в сприйнятті іншого індивіда. Та в цьому трикутнику виникає одвічна проблема: людина втрачає себе, залишаючи лише ілюзію від власного існування; особистість замикається із власними проблемами в собі, відчуваючи, що зовні зв’язку не існує. Така людина більше не співпричетна до світу, а є автономною одиницею «не-свого», знеособленого буття. Здається, що саме в площині цієї проблематики і перебувають чотири шотландські автори, представлені в збірці «Ліхтарі поза причалом».

Так, оповідання «Шлюб» Ей Ел Кеннеді відтворює ситуацію зовнішньої та, зрештою, і внутрішньої глухоти одне до одного. Дві близькі людини, які йдуть поруч, тримаються на внутрішній відстані. І хоча вони існують разом, проте це автономна спільність ХХІ сторіччя, що виявляє нерв прихованої самотності. Правда, людина боїться зізнатися насамперед собі, що її ніхто не чує, а сама вона живе у просторі, витвореному ілюзією свідомості. Досить майстерно описано сам процес прогулянки единбурзькими вуличками: уявляєш велику центральну Принс стріт (на якій наразі тривають ремонтні роботи), поряд зі Scott’s Monument. Він і вона — це маски, які блукають посеред міріад інших масок. У цю мить маска трагічна, в іншу — весела, рухи і міміка вкрай чутливі, а водночас хаотичні, неочікувані. «Він і його дружина поринали в нікуди» — ця фраза може бути взята за мотто всієї книжки: ми наразі поринаємо в ніщоту, забуваючи про те, навіщо нам потрібен цей доторк до буття. «Цими днями він не міг сказати, що було в неї на думці», — зазначає оповідач. Ларошфуко казав, що ми щодня, щомиті вдягаємо маски, але головне, щоб вони не приросли до облич. Наразі в Європі маємо процес відчуження від самості, зокрема у великих містах, наповнених туристами та громадянами різного кольору шкіри та різних ментальностей. «Вони йшли — це тривало годинами, все далі й далі у суботній безлад центру міста. Вони йшли зовсім не так, як він планував… »

Тепер прогулянка (плин людського тіла в просторі і часі) не має мети, пауз, мотивацій: це хода не людей, а тіней, які не мають часу і бояться дивитися на світ, а тому занурені у світ власного «Я».

Досить близьким до цієї теми є оповідання «Чудовий день» Дженіс Гелловей. Ця шотландська авторка змальовує психологічний стан жінки, від якої іде чоловік, іде цього разу назавше. Кетрін існує в світі власних відчувань, її чоловік Ейден, батько Денні, залишає родину. Але навіть не це вражає найбільше і найгостріше. Здається, що чоловіка не було в родині вже давно, він існував, знову-таки лише як тінь, абстракція, соціальна функція, але не як батько. Ситуація фрустрації, гіркої самотності й невмотивованих назовні вчинків (що засвідчує своєрідну імпресіоністичність письма). «Я люблю тебе, сказав він. Підняв комір, готуючись пірнути під зливу, в таксі, що чекало на нього. Ніколи цього не забувай. Я справді тебе люблю». Після першої драми в оповіданні друга частина виводить оповідь із внутрішнього рівня на зовнішній. Того самого вечора Кетрін та Денні йдуть в оперу і дивляться славнозвісну постановку «Чіо-Чіо-сан» (власне, «Мадам Батерфляй» Дж. Пучині). Ця опера — ніби оприявнений назовні світ Кетрін та її родини. Чіо-Чіо-сан на початку того шляху, що його пройшла Кетрін. «Це Чіо-Чіо-сан, прошепотіла Кетрін. Вона виходить заміж.

Денні уважно подивився. А навіщо?

На це було складно відповісти».

Світ мистецтва — це психотерапевт, який допомагає людині звільнитися від власного болю, що доповнює людську екзистенцію чимось одвічним, а тому величина власної трагедії пропорційно зменшується: людина відчуває, що те, чим вона зараз живе, вже було з мільйонами інших людей. Тому і фінал оповідки нібито оптимістичний: «Кетрін тихо наспівувала у закриті повіки свого сина, у його прекрасне обличчя в сонному незнанні. Завтра вона зателефонує майстру із замків. Це було зважене рішення, подумала вона. Рішення, на яке можна покластися. З ними все буде гаразд, з нею і Денні. Одного дня, вже дуже скоро, в них усе буде просто чудово». Ця остання фраза — інтертекстуальна референція до «Мадам Баттерфляй», позаяк саме з цих слів («В ясний довгожданий день мине наше горе») і починається класична опера.

Світ поезії, який представляють Джон Бернсайд (цикл «Світлої пам’яті») та Дон Петерсен («Мої останні тридцять п’ять смертей» і «День»), іще герметичніший. Поезія постає відлунням психологічних візій, що мають переважно мінорний лад. Часом композиція виходить у світ сакруму (вірш «Благовіщення» із наративно-елегійного циклу «Світлої пам’яті» в Д. Бернсайда), проте й релігійне світло Абсолюту не звільняє душі. Здається, що після Ніцше людина так і не змогла знайти свого нового Бога, а старий, зрозуміло, не може задовольнити нової свідомості. Тема чарівності життя, казковості, ілюзорності перехрещується з темою смерті, передсмертної миті. Звичайно, неможливо  чітко визначити центральну тему, позаяк усе у віршах збудовано на імпресіях та медитаціях, ірраціональних, понадчуттєвих, метафізично-інтуїтивних явленнях поетичного суб’єкта.
У казках, які звично розповідаються тим,
хто на смертному ложі, з саду приходить
жінка, струшуючи сніг зі свого плаща
в освітленій залі,

лампа на кухонному столі, припасене
Величання Богородиці, ваза з маківками й
глодом підвішена, ніби втрачене
Благовіщення,

і, впіймане тимчасовим затишшям
між утраченим і знайденим, її тіло
стає собі власною приміткою, <…>
(«Благовіщення»).

Поезія Дона Петерсона («Мої останні тридцять п’ять смертей») має особливу структуру: цикл складається з поєднання афористичних віршів та хайку (в шотландських модуляціях).

і
Снігоцвіт.
До полудня у білій тіні
груша стоїть.

іі
щойно покинув біг я свій
утратив місяць лик людський

xvii
Мій ляльковод здається міг забути
що мав деінде бути

Це поезія філософська, наче вирваний із зошита східної мудрості або з японського метафізичного трактату. Водночас тут відлунюють теми життєрадості і пісенності (спів як прославляння Бога, пісня — як ознака чутливості й вітальності, незаскорузлості душі). Також досить своєрідним у збірці постає вірш Д. Петерсона «День», що складається з десяти секстин (принаймні, наостанок збірки прозирає аполлонівський дух):
Життя не диво. Іскрами з-за хмар
Воно сяйне — і серце защемить,
бо навіть камінь холоднечу й жар
у кубку своїй зірці подає.
Ми не обранці. Просто є ще мить,
аби збагнути, ми такі як є.

Один двовірш Петерсона було винесено як епіграф до всієї збірки «Ліхтарі поза причалом».
х
Вертаю, світе, твою книгу. Гарна, бач.
Я дещо попідкреслював. Пробач.

Цими словами завершує своє переднє слово Гевін Волес, зазначаючи: «Ви як читачі та слухачі, без сумніву, маєте право підкреслити свої власні рядки. А вибачатися не потрібно — цю книгу Ви можете залишити собі»…

А які підкреслення зробите для себе ви?
Дмитро Дроздовський