Ця книжка переконливо спростовує стереотип, що про класиків відомо вже все і щось нового про них годі довідатися. Справді, прискіплива увага десятків чи й сотень дослідників вихоплює з мороку забуття навіть незначні деталі, а з часом здається, що це рентгенівське проміння проникло скрізь, аж до глибоких та потаємних закутків, де не вельми й випадало би порпатися стороннім особам. Однак на те й класики, щоб завжди лишати щось недомовленим, щоб приховувати загадку, яка закладатиме інтригу на багато років та багато поколінь наперед.
Про листовний роман Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної було відомо давно, але говорилося про нього нечасто, здебільшого не привселюдно, та й серед утаємниченого кола. Адже офіційний, радянський образ письменника – «революціонера-демократа» й «друга пролетаріату» – був показово-взірцевим, тож його старанно дистилювали, звільняючи від усяких біографічних подробиць, які могли би кинути тінь на класика. Що вже й казати про любовний роман! Щоправда, далекого 1938 року Ілля Стебун уперше опублікував корпус приватного епістолярію М. Коцюбинського та О. Аплаксіної, що викликало бурю емоцій серед критиків та поцінувачів таланту письменника. Однак часи були непрості, та й події Другої світової витіснили з ужитку цю дражливу тему, списуючи її в архів. Неоднозначність ситуації, варто наголосити, виходила не тільки від прагнення зберегти образ письменника в недоторканній зразковості для масового радянського читача. Входили в гру й родинні амбіції та образи. Особливо – з боку доньки письменника, Ірини Коцюбинської, яка тривалий час очолювала меморіальний музей свого батька в Чернігові: на її переконання, історія цих стосунків компрометувала родину, зокрема пам’ять матері, Віри Дейші-Коцюбинської. Навіть в академічному семитомному виданні творця «Тіней забутих предків», що виходило в 70-х роках під егідою Інституту літератури АН УРСР, листи до Аплаксіної зазнали цензурних купюр та соромливих коментарів. Лише тепер, із поважної часової відстані, коли магма людських драм близьких та сучасників Михайла Коцюбинського охолола, стало можливим відверто говорити про приватний епістолярій письменника, зважуючи – у спокійному, не спекулятивному, об’єктивному світлі – його сильні та слабкі сторони.
Упорядники рецензованого видання, власне кажучи, ініціюють таку розважливу й неупереджену розмову. Вони вперше подають повний корпус листів, що складає 335 документів (супроти 328, які публікувалися у виданні 1938 року, до того ж із цензурними вилученнями). Це листи та записки Михайла Коцюбинського, написані до Олександри Аплаксіної упродовж 1904-1913 років. Що б там не казали, вражаючий людський документ. По-перше, і кількість цих послань, і майже десятилітня історія стосунків, і їх важливість в особистому житті письменника наштовхують на думку, що листи є дуже цінним біографічним матеріалом. По-друге, епістолярій можна розглядати як істотний коментар до творчості М. Коцюбинського цього періоду, адже письменник нерідко подає більш чи менш вироблені задуми або фрагменти творів, ділиться окремими враженнями та рефлексіями, що засвідчують спектр його творчих пошуків. По-третє, це чудовий матеріал, який може правити за приватний щоденник письменника, бо відкриває його настрої, переживання, коло зацікавлень та буденні враження од пережитого (власне щоденника Коцюбинський, як відомо, не вів). Усе це зумовлює актуальність книжки, що пропонує читачеві повний компендіум епістолярних текстів – цього разу без купюр та цензурних обмежень, які спотворили були видання 1938 року.
Проте видавництво «Критика» подає не лише повну збірку листів (хоча й тоді вартість публікації була би безсумнівною), а й добротні коментарі та супровідні тексти, що дозволяють зрозуміти специфіку самого документального матеріалу. Тому видання настільки «розрослося» в обсязі, що займає аж 640 сторінок! Характерно, що близько половини цього обсягу складають коментарі та додатки, що є гідною оправою цього надзвичайного людського документу.
Серед додатків зазначимо передрук спогадів Олександри Аплаксіної з попереднього видання (1938 року): цей матеріал остільки важливий, що зворотне листування не збереглося (М. Коцюбинський знищував послання О. Аплаксіної з відомих мотивів, дотримуючись дискретності їхнього зв’язку). Отож, спомини Аплаксіної фіксують найважливіші моменти взаємних стосунків, коментують окремі місця в листах самого М. Коцюбинського, що були б незрозумілими поза контекстом приватного спілкування, а головне – виявляють рації самої адресатки, котрій у цій любовній історії зазвичай відводять невдячну роль «забутої тіні», коли вдатися до образу проникливої Лесі Українки.
У конструюванні книжки цілком доречно знайшлося місце для статті Михайлини Коцюбинської «Мати свою Беатріче…». Написана в полемічному запалі, після оскаржувальних феміністичних ескапад Соломії Павличко (див. її розвідку «Пристрасть і їда: особиста драма Михайла Коцюбинського» в «Сучасності» за 1994 рік, № 12), ця стаття характерна не так фаховою спробою захистити класика од неслушної критики, як намаганням поглянути на любовні стосунки ніби зсередини, з позицій самих закоханих, їх психології, особливостей душевних переживань. Боронячи літератора у праві «мати свою Беатріче» (цей образ-самоозначення взятий з листа до Аплаксіної від 1909 року), Михайлина Коцюбинська тим самим захищає й свободу творчості (в її модерному, індивідуалістському розумінні), адже будь-яка її реґламентація сковує творчий дух, зокрема поверхове моралізаторство, тиск суспільних норм та звичаїв, на який часто нарікав сам автор «Intermezzo», надто тоді, коли зіставляв становище письменника в царській Росії і, скажімо, в сонячній Італії, де творці тішилися культовою увагою публіки.
Книга «Михайло Коцюбинський. Листи до Олександри Аплаксіної» може правити за взірець сучасного, скрупульозного текстологічного опрацювання матеріалу. Українська текстологія нечасто радує нас такими ретельними студіями. Хоча, з іншого боку, це цілком зрозуміло, адже робота над кожною приміткою вимагає багато часу та зусиль – така вже специфіка цієї чорнової праці, своєрідної кухні архівістики. Приватному епістолярію М. Коцюбинського в цьому сенсі поталанило, адже впорядники видання потрактували публіковані документи з усією відповідальністю. Професор Володимир Панченко готував до друку тексти листів, зіставляючи їх з купюрованими публікаціями 1938 року. Архівні працівники Алла Диба та Степан Захаркін верифікували цю працю (про розподіл обов’язків серед упорядників див. с. 345). Істотно, що С. Захаркін додав численні – докладно та сумлінно виконані – коментарі, завдяки яким розкриваються більш або менш відомі аспекти життя і творчості Михайла Коцюбинського, важливі в контексті епістолярних документів. Праця над коментарями, власне кажучи, переросла в самостійне дослідження, котре займає чи не половину обсягу видання. І, певна річ, вона перейшла межі безпосередніх, службових функцій, завдяки чому маємо не лише текстові коментарі, а й розмаїті супровідні – про Чернігів, Капрі чи Львів часів Михайла Коцюбинського, про реалії тієї доби, які, природно, для нас уже затерті слідами останнього сторіччя. Дух часу та місця відбивають репродукції фото- чи ілюстративних матеріалів, що дають читачеві наочне уявлення про те, що описується або ж згадується в листах літературного класика.
Письменники – люди особливі, котрі нерідко живуть власними ілюзіями, вперто плекаючи вимріяні ідеали: то гірко розчаровуючись у них, то знову снуючи ідилічні візії. Михайло Коцюбинський – один із таких щасливців-нещасних, і це з усією очевидністю доводить повна публікація його приватних листів до Олександри Аплаксіної. Можна по-різному ставитися до цього «віртуального роману», який реалізувався головно в листах та коротких зустрічах. Адже до інтимного зближення закоханих справа таки не дійшла. Причому, гадаємо, не так через зовнішні перепони (родинний статус самого письменника, плітки в місті через його «службовий роман» з молодою співробітницею відділу статистичного бюро, що його тоді очолював М. М. Коцюбинський; урешті, родинний конфлікт 1907-1908 років, мотивований цим прихованим зв’язком). Радше – через вишукану культуру взаємин та культуру моральних табу, які кожна сторона ретельно пильнувала. Можна закидати новелістові дворушництво чи непослідовність поглядів, як це робила С. Павличко. У листах знайдемо чимало цікавих деталей, які ще потребують ґрунтовних коментарів, а нерідко й дискусій. Їх риторика, певна річ, є даниною часові й звичаям: нерідко сам Коцюбинський, зізнаймося щиро, вдається до ритуалів та етикету, характерних для міщанських смаків, які він так гостро оскаржував у новелах цього періоду. Однак хто ризикне твердити: коли б не було цього віртуального роману, цієї самоомани, цих сповідальних стосунків, чи не зубожіла б тоді творчість Михайла Коцюбинського, чи не втратила б вона щось дуже істотне, що зраджує щирість та глибину почувань письменника? І чи зміг би цей автор так блискуче самореалізуватись у творчості останніх років свого життя? Такі й подібні риторичні питання спонукають загальмувати нашу детективну пристрасть демаскування приватного життя класика. Адже несповідимі шляхи натхнення…
P.S. Автор чітко розділяє приватні та інтимні стосунки і наголошує на нетотожності цих понять. Адже в термінологічному вжитку під приватним дискурсом розуміють особистісні, довірливі, щирі, сповідальні стосунки, тоді як інтимне в наш час переважно ідентифікують із сексуальним досвідом.
Літературознавець, культуролог, краєзнавець. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, де захистив кандидатську дисертацію «Філософська поезія Лесі Українки». Докторську дисертацію захистив в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Тема праці - «Феномен міфу та міфологічний горизонт українського модернізму». Працював на кафедрі україністики Яґеллонського університету у Кракові (Польща), викладав у Національному університеті «Острозька академія». Автор понад 400 наукових та науково-популярних публікацій, окремих книг з історії літератури й літературознавства.
