Яким буде наше майбутнє? Що чекає людство в наступні кілька сторіч? – Питання, що не дають спокою, бо хто ж не турбується про своє майбуття, кому не цікава його власна доля, хто знає, де межа між сьогодні та завтра? Годі знайти на них відповіді, але це ще нікому не завадило їх шукати – у ворожок чи у книжках.
Варто тільки згадати, скільки химерних образів майбутнього пропонує наукова фантастика, заворожуючи читача подорожами у невідоме. Такі мандрівки можливі лише завдяки польотам авторської та читацької фантазії, але неодмінно на якихось апаратах дивної конструкції, в умовах розквіту наукових досягнень. Одне слово, фантастика сповнена гуманізму та надії на безмежні людські здібності: якщо вже людина навчилася будувати космічні шатли, то що для неї заглянути у майбутнє? Не можна знати напевне, чи взаємопов’язані поширення фанстастичної літератури та бурхливих й науково-технологічний розвиток. Натомість є цікаві свідчення про те, як літературна вигадка пізніше перетворилася на винахід, який без перебільшень змінив «хід історії». В одному зі своїх ранніх творів «Нейромант» (1984) Уїльям Гібсон майже передбачив та описав тоді ще нікому не відому мережу всесвітнього віртуалу. І як після такого не назвати письменників оракулами, а фантастику – передвісним знаменням?
Ще більш революційною постає літературна фантастика з огляду на те, що позначає початок нового піджанру. Використання образу кіберпростору, що об’єднало твори довкола жанру кіберпанку, не тільки відкрило нові уявні обрії наукової фантастики, але й дало поштовх до роздумів над новими перспективами суспільства. Справді, що можна очікувати чи на що сподіватися, коли вже тепер важко відмежувати нереальне від дійсності? Завдяки невпинному технологічному розвитку сьогодення кіберпанк повсякчас опиняється під загрозою перетворитися із фантастики на реалістичну прозу зі злободенною проблематикою.
Відтак, навіть сам термін кіберпанк, вперше застосований Брюсом Бетке як назва художнього твору 1983 року, тепер позначає і мистецькі практики, і своєрідну субкультуру. Хоча і як суто літературне поняття, кіберпанк (дослівно – «повстанець кіберпростору») містить вказівку на соціальну проблематику – діяча, персонажа-хакера, який мислить себе опозиціонером до «системи», грабує державні установи, або просто пустує з дорослими: «По модемних лінках я вийшов з бібліотечної системи в міську мережу. Наші предки ніколи цього не збагнуть. Вони все ще вважають комп’ютер просто купою мізків у одній коробці» («Кіберпанк» Бетке).
Можливо, саме завдяки такому бунтівному характеру кіберпанк і виділився в окремий піджанр. Виникнення перших кіберпанківських творів припадає на 80-ті роки ХХ століття. Але незважаючи на властиву йому «молодість», жанр швидко набув популярності в Америці та за її межами. Розповсюджуючи разом із періодичним виданням під назвою «Дешева правда» заклики до молодих авторів приєднуватися та повставати проти авторитетів наукової фантастики, основоположники кіберпанку – Руді Рюкер, Льюїс Шайнер, Брюс Стерлінг, Джексон Ширлі і Уїльям Гібсон припинили там публікуватися лише тоді, коли самі здобули авторитет як метри жанру.
Що ж, власне, не дозволяє вважати кіберпанк соціально-психологічним романом на сучасний лад? Мабуть, перш за все, успадкована від наукової фантастики схильність до зображення майбутнього. Але навряд чи кіберпанківські фантазії на тему можна назвати мріями про прийдешнє. Якщо звичайна наукова фантастика пропонувала телепортацію або до утопії, або в антиутопійний світ – як кому до вподоби, то кіберпанк не дає змоги обирати.
Картини майбутнього, як зображує їх наукова фантастика, постають як те, «Чого Не Повинна Знати Людина». Література в такому випадку виконує роль такої собі ворожки. Але звертається вона не до містики, а радше до конкретних життєвих фактів, які переносить у далеке майбутнє. Натомість кіберпанк наголошує на тому, що страхіття поряд з нами, адже ми вже «Знаємо Те, Що Не Повинні Були Знати». Фантастика такого штибу з властивою їй постмодерною цинічністю заявляє про неможливість однозначного хеппі-енду чи трагічного кінця. Тим паче, якщо фінал – це майбутнє. Відтак, засвоївши досвід наукової фантастики, яка керувалася принципом – «зміни одну річ – і подивися, що сталося», кіберпанк перетворює його на модель «все й одразу». Тому, відправляючись у мандрівку сторінками кібепанківських романів, ніколи не знаєш, де тобі трапляться утопійні пейзажі та коли вони зміняться на справжню антиутопію. Адже, крім того, не можна бути впевненим щодо переваги одного з понять: утопія є настільки ж ідеологічною, наскільки антиутопія – утопійною.
Кіберпанку часто закидають зловживання антиутопійними елементами, звинувачують у надмірності песимістичних прогнозів, але, як вважає один із відомих його авторів Брюс Стерлінг, він є настільки похмурим, наскільки може бути чесним. Відповідно, й кіберпанк письменник визначає відверто, натуралістично з натяком на його потяг до технологічних екпериментів: «Все, що можна застосувати в експериментах над щуром, прийнятне й для досліджень над людською істотою. А ми можемо зробити зі щуром доволі багато. Це правда, від якої не сховаєшся. Це і є кіберпанк.»
Справді, література кіберпанку вирізняється з-поміж інших різновидів фантастики принципово новим поглядом на «сконструйованих» персонажів, тобто на продукти лабораторних експериментів, як, наприклад, напівлюдина чи андроїд. На відміну від наукової фантастики, яка звичайно зображувала роботів як неуникний наслідок технізованого майбутнього, кіберпанківський персонаж добровільно погоджується на співжиття із машиною. Хакери не втрачають нагоди вкотре «удосконалити» свою фізичну форму, а заодно й помножити людські здібності коштом імплантації мікрочіпів чи будь-яких інших електронних механізмів. Такий розвиток сценарію майбутнього не обов’язково продиктований політикою підкорення машинам. Схоже на те, що він радше зумовлений бажанням наблизитись до ідеалу свого віртуального «Я». Отже, у кіберпанківських романах кіборг – це майже завжди людина зі здібностями машини. Натомість, для наукової фантастики такий образ найперше позначає «надрозумну машину» з людськими рисами. Цікаво, що зорієнтуватися відповідно до того, хто ж має більше переваг – людина чи машина у текстах обох жанрів, ніяк не вдається. Можливо, маємо до діла з ситуацією «краще там, де нас нема»? А може, це закономірно у випадку, коли немає остаточної відповіді на питання: What is real? – Що є реальним/реальністю?
Після перегляду хоча б одного фільму з трилогії Вачовських «Матриця», ніхто вже не може бути шокований сюжетами прийдешнього, коли світ поділений між мультинаціональними корпораціями, суцільні екологічні катастрофи та полювання за інформацією, яка становить найбільшу цінність. Однак вартує справжнього здивування здатність літератури кіберпанку поряд з такими картинами розміщувати типово утопійні – їхні віртуальні альтернативи: «Хай навіть він живе у дірі, адже завжди доступний Метавсесвіт, а там Гіро Протагоніст – принц-воїн». Віртуальна реальність, як постає вона у романі Ніла Стівенсона «Лавина», – це ідеально змодельований «Метавсесвіт», що складається з нереальних, трьохвимірно репрезентованих копій предметів справжнього світу. Цілком утопійний устрій суспільства кіберпростору постає завдяки здатності кожного його члена віртуально створювати собі нафантазовану подобу та набувати омріяних в реальності матеріальних цінностей. Хоча кольоровий «себе-образ», або аватара, на відміну від чорно-білого, рекомендує свого власника як більш майстерного, а отже – шанованого, про якусь соціальну стратифікацію у «Метавсесвіті» не йдеться. Окрім принципу рівності, «мешканцям» кіберпростору так звана віртуальна утопія гарантує ще й вічне життя. Зрідка трапляється, що аватари ліквідовують, якщо вони виявляються злісними порушниками Протоколу – основного кодексу віртуального світу, однак їхній господар може одразу відновити свій статус, увійшовши до мережі у новоствореному образі.
Кіберпанк стверджує, що наше майбутнє наперед визначене, і водночас подає два різні сюжети його розвитку, зіштовхує жорстоку реальність та віртуальну утопію. Ймовірно, це вказівка на «вибір без вибору» чи його відносність. Щось на зразок, коли змушений читати романи в кращому випадку в російському перекладі, оскільки на українську кіберпанк досі не перекладено. Проте не варто відкладати цю справу на майбутнє, яким би воно не було!
