Полоноцентричне українофільство

Осердям цієї польської книги про українських інтелектуалів ХХ століття є опис символічного польсько-українського примирення у 84-у річницю початку війни між ІІ Річчю Посполитою та Західно-Українською Народною Республікою. Боґуміла Бердиховська, яка була серед організаторів тієї акції, згадує, що «1 листопада 2002 року у Львові була чудова погода». Насправді вітер тоді гнав сірі хмари над Личаківським цвинтарем і гасив свічки та лампадки, але щойно процесія на чолі із греко-католицьким і римо-католицьким кардиналами Любомиром Гузаром і Мар’яном Яворським наблизилася до Меморіалу Орлят, сонце залило всіх Спінозівським «світлом самої природи». Коли ж українці з поляками підійшли до пам’ятника воякам Української Галицької Армії, Яцек Куронь підвівся зі свого інвалідного візка і стояв так упродовж усієї молитви.

Свою розповідь про українських дисидентів та їхні книжки колишня учасниця «Солідарності» Боґуміла Бердиховська починає з Василя Стуса. Основа його протистояння соціалістичній «державі трудящих» була закладена ще у роки Стусового вчителювання в Донбасі: майбутній поет виявився дуже чутливим до намагань принизити гідність його та його спільноти. Пізніше інший донеччанин, Іван Дзюба, пишучи про Стуса, визнав: поява особистостей із почуттям національної гідності, обов’язку та справедливості у суспільстві, яке давно втратило пам’ять і забуло самі ці слова, є незбагненною.

У баченні Боґуміли Бердиховської Василь Стус постає насамперед утіленням кодексу честі дисидентів, особистістю, яку в’язниці, концентраційні табори та заслання перетворили з людини принципової на людину безкомпромісну, надто ж коли йшлося про «вічну Україну». Таких непримиренних до тодішньої влади людей, як Василь Стус та Алла Горська, не можна було залякати або зламати, з ними було неможливо «домовитись» – їх справді можна було лише вбити. На жаль, авторка менше пише про Стуса-критика, ще менше – про Стуса-перекладача і вже зовсім мало – про Стуса-поета. І справа тут не у мовному бар’єрі (пані Боґуміла вельми добре володіє українською), а радше у засадничій невимовності Стусових видінь та одкровень: як поет він купається у мові, як містику йому в ній бракує слів, щоб о-мовити побачене там – «за краєм», «за священним пологом», «у серці серця», «куди живому зась».

Дещо інакшим виглядає у цій книзі шлях Надії Суровцової – співробітниці секретаріату Центральної Ради, керівниці відділів міністерства закордонних справ Української Народної Республіки та Української Держави, випускниці Віденського університету і доктора філософії. На еміґрації у Відні вона несподівано захопилася комуністичними ідеями, вступила до компартії Австрії, стала відвідувати радянське посольство і там потоваришувала з послом Юрієм Коцюбинським (авторка помилково називає його братом, а не сином письменника). На пояснення цієї метаморфози Суровцової Боґуміла Бердиховська наводить рядки з її «Спогадів»: «Познайомилася з такими людьми, як Юрко Коцюбинський, той самий, що стріляв „у нас” у Києві. Тепер ми сиділи поряд у моїй неопалюваній квартирі і сьорбали ледве присолоджену каву, і він був для мене близьким, дорогим, своїм товаришем».

Отже, Суровцова і у Відні добре пам’ятала про те, що молодий Юрко Коцюбинський 1918 року командував армією Російської Республіки на території України, і про терор, який влаштувала ця армія у Києві. Напевно, вона не забула й опублікованого у газеті «Нова Рада» «Листа без конверта» Сергія Єфремова, в якому він назвав Коцюбинського-молодшого «славного батька виродним сином». Однак під впливом Коцюбинського Суровцова почала домагатися радянського громадянства – того самого, від якого через півстоліття Стус відмовиться у концтаборі: «Бути радянським громадянином – значить бути рабом».

Врешті-решт, Суровцова отримала громадянство СРСР, хоча так і не спромоглась оформити свій перехід із компартії Австрії до ВКП(б). Вона переїхала до Харкова і там працювала, зокрема, цензором закордонної преси у Головліті. А через 2 роки ҐПУ запропонувало Суровцовій стежити за Коцюбинським. Коли ж вона відмовилась, то була заарештована і засуджена як польська шпигунка та аґент еміґраційного уряду УНР. Суровцова відбула 5 років одиночного ув’язнення в Ярославській в’язниці, в якій тоді сидів і Сергій Єфремов. Юрій Коцюбинський і чоловік Суровцової Дмітрій Олицький були розстріляні 1937 року, а сама вона провела в ув’язненні та на засланні загалом 29 років. Попри це, Суровцова до кінця життя сповідувала націонал-комунізм і навіть відмовилася видати на Заході свої «Спогади», за якими полював КҐБ, – за припущенням пані Боґуміли, не хотіла надавати арґументів ідейним противникам комунізму (натомість перша Стусова збірка віршів «Зимові дерева» вийшла у Брюсселі). Надія Суровцова померла 1985 року – за чотири з половиною місяця до загибелі Василя Стуса у карцері концтабору ВС-389/36 на околиці села Кучино.

Логіка дій незгодних, як назвав дисидентів у своєму дослідженні історії українського руху Опору Георгій Касьянов, добре проглядається в докладно і тепло написаній історії Мирослава Мариновича. Незгодних спонукали до спротиву власне сумління, протест проти принижень з боку влади та естетичне чуття – зрештою, як зауважив Збіґнєв Герберт, це була справа смаку. Енерґію опору також підживлював тиск КҐБ – відрахування з університету, звільнення з роботи, спроби вербовки, «профілактичні» бесіди-залякування, стеження, прослуховування, обшуки та арешти. Особливої достовірності розповіді про Мирослава Мариновича надають промовисті деталі київської атмосфери 1970-х років. Це може бути подзвін із дзвіниць Володимирського собору, до якого дослуховуються у камерах внутрішньої в’язниці КҐБ і в аудиторіях університету. Або хоровий спів «Заповіту» в зануреній у темряву Колонній залі філармонії – тоді адміністрація, намагаючись перешкодити цій «самодіяльності», вимкнула освітлення. Або пам’ятник Тарасові Шевченку в університетському сквері, щороку на 22 травня щільно оточений «шевченкознавцями у цивільному» (шкода тільки, що авторка не згадує про жовті з блакитною смугою «чорні ворони», які того дня кружляли навколо скверу). Згодом Мирослав Маринович доповнив Стусів імператив «Вистояти» своїм «Не озлобитись», а власний досвід перебування у тому самому Кучинському таборі особливого режиму узагальнив таким чином: людина завжди може підвестися після падіння, тільки якщо не скаже собі, що це вже кінець.

Ще одним героєм книги є В’ячеслав Брюховецький з його «Неймовірним задумом» відродження Києво-Могилянської академії. Нарис про нього перегукується з мандрівним сюжетом про гру Лицаря в шахи із Смертю: першу кімнату для Академії її ректор виграв у шахи в адмірала. Поступово Академія перебрала від штабу Дніпровської флотилії та військово-морського політичного училища основні будівлі колишнього Братського Богоявленського учительного монастиря. У цьому вона наслідувала Центральну Раду, яка теж спочатку отримала від командування школи військових пілотів дві кімнатки на третьому поверсі Педагогічного музею, а згодом опанувала і весь будинок. Могилянський Атенеум відродився, за висловом В’ячеслава Брюховецького, «в дивовижно короткий термін і в дивовижний спосіб», але не менш дивовижним було швидке відживлення виплеканої Петром Могилою інтелектуальної настанови, яка поєднує занурення в українську традицію із відкритістю до західних впливів. Справді ж-бо: час плинний, але Академія вічна.

Завершує книгу есей про Богдана-Ігоря Антонича, вперше опублікований у Польщі ще 1990 року. Звісно, Антонич тут – далеко не той змальований пізніше Юрієм Андруховичем у «Дванадцяти обручах» шибайголова і серцеїд, зачарований Львовом поет і нічний візіонер, якому «ті вірші хтось нашіптує до вуха». Антонич Боґуміли Бердиховської паралельно до своєї з дороги із рідного гірського села Новиці до Львова (і до слави!) проходить шлях від «дещо наївного імажиніста» «Зеленої Євангелії» до метафізичного поета «Великої гармонії». Нині від часів юності Богдана-Ігоря Антонича в його Новиці залишилася, серед іншого, корчма – як земний відповідник тієї корчми на місяці, куди поет одного весняного вечора запрошував свого самотнього друга.

Наприкінці книги Авторка наголошує: Єжи Ґедройць і сьогодні залишається актуальним, відтак, геополітичний інтерес Польщі полягає у підтримці європейської України. Проте полоноцентричне українофільство Боґуміли Бердиховської давно вже подолало межі політичного прагматизму, раціонального розрахунку та морального обов’язку, і тепер є радше продуктом особистих почуттів, приватних зв’язків і взаємних симпатій. Відтак, перефразовуючи вислів самої пані Боґуміли, цю книгу, як і інші її українознавчі студії, можна назвати непрямими інвестиціями у стабільність і безпеку вільної Польщі, якої без вільної України справді немає.