Звільнитися в есеї

Працюючи над критичним текстом, автор перебуває у межах певних канонів і завдань, що спонукає його до ретельної фільтрації матеріалу. Тому особисті спогади, спостереження, роздуми і т. д. потрапляють до критичної статті в незначному обсязі. Якщо ж, аналізуючи літературну тему, критик повністю реалізує творчі потенції, тоді у нього і взагалі може не виникнути потреби у фіксації фрагментів зі свого життя – й навіть за межами критичного огляду. У такому випадку існує висока ймовірність, що жанри діаріуша та есею залишаться на периферії авторських уподобань.

Але, зрештою, кожен сам обирає, про що і в якій формі говорити, й кожен це робить в свій індивідуальний спосіб: у такому вияві волі та ствердженні власного «я» – гарантія нашої внутрішньої свободи, унікальності. Тож коли один автор, який у критиці реалізується сповна, про документальні дріб’язки власного життя безболісно забуває, інший, котрий не вичерпує творчих можливостей в самій критиці, – не тільки відчуває до них виправданий (оскільки з деталей і складається життя) сантимент, але й відчуває потребу озвучити те, про що не в змозі сказати в критичному тексті. Один із методів знайти форму для будь-яких спогадів, спостережень, роздумів – вивільнити їх у тексті, обравши для цього відповідний літературний жанр. Приміром, щоденникові нотатки або есей, котрі не обмежують амплітуду авторського мовлення, а тому не перешкоджають накопиченню як художнього, так і документального матеріалу.

Саме такими загальними роздумами попервах супроводжувалося читання книги Євгена Барана «У полоні стереотипів», що вийшла друком у івано-франківському видавництві «Тіповіт» (серія «Інша есеїстика») і в якій критик звернувся до есею, аби озвучити власні погляди на проблематику сучасного життя. Але в процесі читання загальність думок поступово спрямовувалася в більш конкретне русло. Окрім того, читаючи, я намагався сприйняти «У полоні стереотипів» в об’ємнішому, аніж його надає текст самої книги, контексті – контексті, який створюється особистістю автора, оскільки розуміння авторської постаті дозволяє краще «порозумітися» з текстом. Тому своєрідним гідом під час читання нової збірки есеїв Євгена Барана для мене став його діаріуш за 2000–2006 роки, що увійшов до попередньої книги («Наодинці з літературою»). Відтак загальні міркування витіснялися ще й роздумами, пов’язаними з емоційно-ідейною відмінністю між щоденниковими записами та есеями.

Читання діаріуша наводило на думку, що в своїх критичних рецензіях, літературних есеях та щоденникових нотатках Є. Баран завжди різний: впевнений і компетентний – у критиці, стомлений і спустошений – у щоденнику, ідеалістичний і безкомпромісний – в есеях. І хоча кількома епітетами не охарактеризувати притаманне авторові використання жанровості, проте, як мені здається, деяка однозначність наведених епітетів адекватно вказує на категоричність, з якою Євген Баран «замикається» в кожній із жанрових іпостасей. Та категоричність не тільки чітко розмежовує почуттєві енергії автора, а навіть перешкоджає «кочуванню» їх між жанрами. І якщо між критичними статтями та літературними есеями вбачається певна настроєва ідентичність, то специфічна емоційна оголеність є притаманною виключно для діаріуша.

У післямові до книги «Наодинці з літературою» («Самотній чатовий») Василь Слапчук зазначає: «Окремі фрагменти діаріуша мають вигляд вузликів на пам’ять, що для жанру щоденника цілком закономірно (…), текст – це тільки невелика надводна частина інформаційного та смислового айсберга, основна ж – зостається у пам’яті та свідомості автора. (…) У своїх есеях Євген розв’язує окремі вузлики, вивільняючи й активізуючи пам’ять, розгортає етюди у повновартісні картини, які, попри малий формат, місткі ідейно і мають викінчений вигляд, на місці деталі, нюанси, світлотіні».

Євген Баран – автор багатьох книг, серед яких: збірки літературно-критичних текстів «Замах на міражі» (1997), «Зоїлові трени» (1998), «Звичайний читач» (2000), «Навздогін дев’яностим» (2006), збірка есеїстики «Порнографічна сутність правди» (2007), щоденникові нотатки й есеї «Наодинці з літературою» (2007) – відомий своєю принциповістю, сміливістю і навіть… «маніакальністю», але, за словами В. Слапчука, «критик і повинен бути маніакальним». У свою чергу, в одному з листів Іван Іов називає критика «неістовим». «Неістовість» насамперед виявляється в його непримиренному ставленні до паралітератури та флюгерства (терміни Є. Барана), до наболілих тем. І хоча в пориві полемічної запальності критик інколи припускається занадто різких суджень і звинувачень, проте – якщо залишити поза увагою персональні образи та ущемлені амбіції – слід визнати: хтось мусить і в такій формі говорити про актуальне; хтось мусить «неістово» влаштовувати суворий дренаж, що активізує увагу навколо тієї чи іншої проблеми. На запитання «хто?» можна відповісти: лише той, хто готовий займатися цією справою добровільно. Добровільно, оскільки ця «санітарна» справа – не з приємних, вона може перетворитися на кару, може спустошувати безнастанним нагадуванням про суєтність швидкоплинних процесів (серед яких літературний – не є винятком), якщо її робити з примусу чи обов’язку.

Але Є. Баран йде на цей крок свідомо. І свідомо наживає однодумців та опонентів: третього не дано. В есеї «Хай живе і пасеться…» з книги «У полоні стереотипів» критик недаремно наводить слова латинської приказки: «Коли говориш те, що хочеш, будь готовий почути те, чого не хочеш». Вони звучать як настанова самому собі. А в завершальному есеї «Читання як кара…» є й таке зізнання (якому, щоправда, мабуть, більше повірять однодумці Євгена Барана, аніж його опоненти): «Я часто буваю різким і категоричним. Але це говорить у мені Біль Чистоти. Біль Ідеї. Зрештою, інколи така різкість і категоричність потрібна насамперед мені, аби не збайдужіти до слова».

Книга «У полоні стереотипів» складається з восьми тематичних розділів, в яких автор торкається аспектів як завжди складного і специфічного українського існування. Критик свідомо орієнтується на текстуальну прозорість; він уникає мовної еквілібристики і, як висловлюється у щоденнику, літературщини. Мабуть, тому образна та ідейна зрозумілість у книзі здебільшого превалює над образністю художньою. Більшість творів «У полоні стереотипів» – нові (деякі з них були розміщені в інтернет-блозі критика pokyrys.livejournal.com), хоча до збірки ввійшли й окремі есеї з попередніх книг. У книзі багато роздумів, спогадів та історій, замкнутих у широкому діапазоні книги, – від міркувань над духовними питаннями («Автоляпас», «Людина у вікні», «Літанії брехні», «Етичне альфонство», «Лель і Полель», «У полоні стереотипів») до майже газетної – а в щоденнику письменник згадує про співпрацю з Газета.if.ua – інформації про вбивство російської журналістки («Відстріл по-московськи») чи пекінську олімпіаду («Коли Зевс спить…»). В есеях Є. Баран завжди виходить на рівень морально-етичних узагальнень, котрі є тими точками, в яких сконцентровується авторська думка.

Та оскільки не все у житті надається до обов’язкового осмислення, так би мовити, у вищих сферах, есеї рясніють і злободенними, приземленими темами (ницість і захланність політичної «еліти», кон’юнктура, «кумівство», пристрасть до азартних ігор, хабарі, комп’ютерні «стрілялки», земельні афери). Їх очевидність не потребує якогось особливого обміркування, просто —  озвучування поступово перетворюється на елементарну форму звільнення від наболілого, котре дедалі частіше «хочеться та не можеться» виплюнути із себе як смертельну бацилу. Політично-економічним та соціально-побутовим проблемам у книзі Євген Баран відводить чимало місця. Відтак і експресія висловлювань зростає: «доки ми будемо сей псевдодержавний гармидер терпіти?» («Листопадовий зрив»), «із внутрішнім страхом очікую: чи не увірветься колись терпець ошуканим, які «з вилами» підуть встановлювати Царство Справедливости?» («Однорукий бандит»), «нас очікує нова Коліївщина» («Геноцид»), «люди тисячоліття жили без влади і вміли на неї не звертати уваги» («Бий своїх, аби чужі боялися…»).

Пориви Є. Барана зрозумілі: важко дивитися на те, що відбувається, і мовчати. Тим більше, що мовчати не можна. Але водночас замислюєшся й над іншим: чи варто витрачати енергію життя на заангажованих політичних маріонеток, котрі «незалежно» борсаються біля свого корита?.. Спровокований майже анархічним «люди тисячоліття жили без влади», я подумав: ми дали політикам шанс, вони його сплюндрували, а народне прислів’я гласить: перебила свиня «Отченаш» – нехай сама молиться! Кожен із нас, зрештою, рятується так, як рятується, і не треба помилятися, плутаючи важкий український чорнозем із землею обітованою – легкою, наче нетутешнє повітря…

Найцікавішими в книзі мені видаються есеї, в яких автор розповідає про звичайних людей, з якими його пов’язують роки життя і які не належать до політичного чи літературного світів. Вони – з самого життя, а тому зрозумілі у простоті своїх звичок, помилок, здобутків, радостей і печалей. Хтось із них давно виїхав, а хтось і надалі проживає там, де й жив одвіку, у когось народжуються діти та внуки, когось уже немає серед живих. Неминучість втрат спонукає Євгена Барана, пишучи про дитинство з пасторальною просвітленістю, пригадувати «відчуття безмежности і поза- чи надчасовости», «бездумне і легке відчуття, ніби ще копиця часу попереду, і головне в житті – не поспішати» («Імпресіоністичне»). Ба більше, спонукає хоча б у мріях виходити за межі реалій – туди, де всі завжди залишатимуться живими, здоровими: «(…) гарного сонячного ранку я вибігаю за ворота своєї хати, наздоганяю фіру, на якій їде вуйко Іван Луць, і разом з ним їду на тік. Їду у край свого сонячного дитинства» (есей «Літнє, необов’язкове…»)…

Є. Баран насичує твори документалістикою («Імпресіоністичне», «Ностальгія за святом», «Мій Чортків», «Літнє, необов’язкове…»), артикулюючи численні імена та прізвища, немов повторюючи вслід за Джузеппе Унґаретті рядки з вірша «Пам’яті Мухаммеда Шеаба»: «І можливо я єдиний / знаю / що була така людина»… Назвати, щоб увічнити хоча б у своїй уважній пам’яті – можливо, цього й замало, але інколи це все, що одна людина може зробити для іншої. Есей «Остап Михайлович» закінчується такими словами: «Ми всі будуємо замки на піску. Спочатку не помічаємо, аж враз це стає очевидним, і нічого змінити не можна. Починаєш розуміти, що час – це насамперед люди, які були і яких вже нема. І тоді нічого не залишається, як самому ставати для когось часом їхнього найреальнішого небуття…»

Прочитавши книгу «У полоні стереотипів» і зіставивши її з попередньою – «Наодинці з літературою», я зробив для себе деякі висновки стосовно причин емоційної різниці температур, що помітна між літературно-критичними текстами і щоденниковими нотатками письменника.

Отже, перший. Критичні рецензії для Євгена Барана – це насамперед книги. Книги як вияв культури і духовної сталості. Тому в критичних матеріалах Є. Баран зберігає впевненість, спокій. Відомо, що критик багато читає і активно реагує на прочитане, хоча й називає себе звичайним читачем, «неофітом, який вперше взяв у руки книгу». Він услід за Юрієм Нагібіним повторює: те, що не було зафіксовано, – не прочитане. Хоча від себе додає: «найгеніальнішими і наймудрішими книгами є ті, які ми не записали» («Книга безпам’ятства»). А ще, за його ж таки зізнанням, книги у чомусь схожі з людьми, хоча в есеї «Книги і люди» книжна постійність протиставляється людській мінливості, непевності: «Часто ловлю себе на думці, що пишу про них (книги. – О. К.), як про живих людей; у той же час стараюся писати про людей, як про книги. Бо долі книг подібні до людських: вони народжуються, ростуть, старіють і вмирають. (…) Дуже часто ми над цим не задумуємося, віддаючи перевагу дружбі з конкретними людьми, інколи вірячи, що людська дружба – це назавжди». Так і пригадуються рядки А. Кантемира (якого Є. Баран згадує в есеї «Історія літератури як фікція»), про те, що «спілкування» з книгами («мертвими друзями») може виявитися кориснішим й ідеальнішим за спілкування з – живими – людьми: «…я запруся / В чулан, для мёртвых друзей – живущих лишуся, / Когда все содружество, вся моя ватага / Будет чернило, перо, песок да бумага».

Другий. На відміну від літературно-критичних оглядів, у діаріуші зафіксовано повсякденне життя: розмови, конференції, поїздки, зустрічі, презентації, знайомства, виступи і т. д. – одним словом, зафіксовано далеко не завжди здорову і творчу атмосферу. Тож у щоденнику зустрічаємо авторське «мораліте»: «Щоб залишатися в літературі в ролі одного з інтерпретаторів, потрібна відстороненість, якої хочу і поки що не можу осягнути. А треба, бо інакше це призведе до особистих травм (…). Читати, коментувати (…), але не наближатися до так званого літературного середовища на неприпустимо коротку відстань!» Але з власної волі перебуваючи всередині процесу, немислимо утримуватися на віддалі. Тому в своїх нотатках Є. Баран багато пише про письменників, книги яких йому теж доводиться читати. І ті книги не завжди є цікавими та пізнавальними – так само, як і люди, які їх пишуть і з якими – попри все – доводиться спілкуватися: замкнуте коло, з якого критик не завжди знаходить вихід. В есеї «Читання як кара…» з нової книги «У полоні стереотипів» Євген Баран розповідає про подаровану йому книгу з влучним «геніяльно-імпровізаційним» надписом: «колегіяльно на кару». Влучним, оскільки: «Таки направду читання дедалі менше стає естетичним задоволенням, (…) а дедалі більше – нелегкою, моментами виснажливою роботою. Таким собі варіянтом Сізіфової праці». Читаючи подібне зізнання, думаєш: не дивно, що в одній зі своїх рецензій критик пише про «майже фізичний біль за ідеальним спілкуванням».

І третій. В очікуванні ідеального спілкування – як у неволі. Бо чи не є полоном очікування довершеного в недосконалому світі? Чи не є полоном бажання порозумітися з іншими як із самим собою: чути те, що сказав би собі сам, і казати те, що хотіли б чути від тебе? І як з тієї неволі звільнитися: змиритися з недосяжністю прижиттєвих ілюзій? чи, навпаки, жити, не зрікаючись утопічних сподівань? Запитання, на які кожен відповідає по різному…

Художня територія есеїстичної збірки «У полоні стереотипів» не знаходиться на перехресті критичних текстів та щоденникових записів письменника, але утворює разом із ними – на перший погляд, дещо суперечливу, а насправді органічну – єдність, розуміння якої допомагає цілісному сприйняттю творчості Є. Барана. Відводячи в своїй літературній діяльності есеям важливе місце, автор збірки «У полоні стереотипів», на мій погляд, реалізує в них етапи творення ідеального співрозмовника – співрозмовника, з яким не тільки можна «спілкуватися» на будь-які теми, а й через якого можна переповідати іншим ту інформацію, що не потрапляє у критичні рецензії та діаріуш. У такому контексті есей для Євгена Барана є своєрідним варіантом звільнення. Звільнення з полону очікування ідеального спілкування.