Пошрамований національний епос

Гадаю, новий роман Василя Шкляра, присвячений драматичним подіям 1920-х років, сміливо можна назвати найбільш дискусійною книжкою року, що минає. Адже поряд із УПА й Голодомором, Холодний Яр є однією з найбільш дражливих у нашому суспільстві тем. Широкого резонансу книжці Василя Шкляра додала й чудернацька поява одного й того ж твору відразу у трьох виданнях: часописі «Сучасність» та київському видавництві «Ярославів Вал» – як «Чорний Ворон», а також у харківському «Клубі сімейного дозвілля» вже під назвою «Залишенець». Погодьтеся, історичні книжки, а тим паче на такі болючі теми, просто-таки приречені на суперечливе сприйняття з боку суспільства. Адже історія – чи не найбільш суб’єктивна наука, й кожен із нас має власний погляд на ті чи інші події. Саме тому я облишу історичну й політичну сторони нової книжки Шкляра особам зацікавленим, а натомість пропоную поглянути на «Чорного Ворона» виключно як на текст – захопливий, вправно написаний і головне – текст, у якому неозброєним оком помічаєш величезну письменницьку працю. Утім, цьому, здавалося б, формально ідеальному текстові все-таки чогось бракує. От тільки чого?

Мемуарів і документалістики, присвяченої повстанцям Холодного Яру, в бібліотеках і архівах знайдемо немало. І все ж «Чорний Ворон», здається, чи не найперша спроба художньо осмислити події тих часів. Звичайно, в післямові автор не забув нагадати читачеві, як ретельно він студіював архіви СБУ, щоби бути якнайближче до однієї з версій «історичної правди». Утім, уважний читач ні на мить не повинен забувати, що перед ним усе-таки не наукова розвідка, а белетристика, де історія подеколи мусить підкорятися логіці художнього твору. Так, подвійна назва роману – «Чорний Ворон» і «Залишенець» – зі свого боку виправдана не тільки аферою з трьома видавництвами, а й тонким художнім задумом. «Залишенцями» називали повстанців, які попри жорстокі переслідування з боку радянської влади, й далі боролися з окупантами під гаслом «Воля України або смерть». Головний герой роману – Чорний Ворон – «залишенець», останній отаман Холодного Яру. Утім, окрім Ворона-Лебединського, є в романі ще один чорний ворон (з малих літер) – всюдисущий птах, який вочевидь бачив більше, ніж усі ми. Цьому чорному воронові щонайменше двісті років, отож він бачить не одну драматичну сторінку української історії – і справжніх, запорозьких, козаків, і холодноярських «бандитів», і падіння Січі від руки Катерини ІІ, і винищення козаків-«залишенців» комуною. Загадковий птах – єдиний персонаж, якому доступна вся правда – і минуле, й теперішнє, і майбутнє. Адже чорний ворон не просто усе бачить, він насамперед відає. Раз у раз з’являючись у різних місцях роману, він мовби ненароком стає свідком чи то побачення Чорного Ворона та його коханої жінки Тіни, чи то обряду закопування дитячої пуповини, мимохіть натякаючи читачеві на сумну долю як двох закоханих, так і малого Ярка. Отож, думаю, «Чорний ворон» (з малої літери) – ще один можливий варіант назви, можливо, найбільш доречний.

Хоч як пафосно це прозвучить, та своїм «Чорним Вороном» Василь Шкляр пропонує українському читачеві черговий варіант національного героїчного епосу, прописаного за всіма законами жанру: ідеалізовані повстанці, які усвідомлюють власну приреченість і безнадійність боротьби, невмирущі національні герої й надія на відродження – своєрідний «скарб», що його автор з усіх сил намагається передати читачеві вже на останніх сторінках. Хіба що «вороги» чомусь виписані зовсім не в гомерівському стилі, а в найкращих радянських традиціях – слабкі, бридкі й позначені виразною авторською іронією (на це вказує хоча б і транслітерована російська мова).

Про намагання Шкляра (можливо, несвідоме) витворити новий епос також свідчить очевидна міфологізація тексту. Доки живий міф, битва не програна – неписана істина, яку знає кожен ворог, – саме тому він завжди знищує пам’ять про героїв. «Безсмертний» отаман Веремій, якого, швидше за все, ніхто ніколи не бачив, – герой, який має підтримувати в повстанців бойовий дух, тож письменник зумисне підтримує в уяві читача легенду про Веремія. Легенду, яка часом викликає поблажливу посмішку: бачте, Веремієва дружина може впізнати свого чоловіка тільки за родимкою (вгадайте, на якому місці!). Герої-вовкулаки, містична аура й, зокрема, мотив двійництва (окрім двох «чорних воронів» – отамана й птаха, в романі Шкляра є дві таємничі жінки – козачка Дося і сліпа ворожка Євдося, обидві нещасливо закохані в отамана Чорного Ворона-Лебединського) – це все засоби творення міфу. Добре використані засоби, проте подеколи не достатньо добре замасковані. Здавалося б, дрібничка, проте для міфу дуже навіть суттєва. Це – як шви після операції: пацієнт може жити ще багато років, однак якщо лишилися шрами, вважайте, операція не вповні вдалася.

І все-таки чого бракує «Чорному воронові»? – спитаєте ви. Як на мене, метаморфози головного героя. Саме вона, а не яскрава зовнішність і кулінарні вподобання, змушує не один раз повертатися до книги вже після того, як її прочитаєш. Розвиток характеру – куди важливіший, аніж подієвий пласт і вишукана еротика (цього в письменника аж ніяк не віднімеш!). На жаль, пішовши за логікою історичних подій, Шклярові не вдалося зберегти логіку характерів. Подумайте: ще на початку другої частини Чорний Ворон знає, що «боротьба програна», його загін поступово було винищено до останнього, доля коханої жінки невідома, а його самого загнали у глухий кут – і за цих обставин Ворон-Лебединський лишається незмінним від початку до кінця! Ніщо в ньому не надломилося, він не пережив ніякого болісного зламу, який зробив би його цікавим, власне, як характер.

І що ж ми маємо? Чергове ковзання «поверхнями», як справедливо зауважив з іншого приводу Остап Сливинський. Схоже, сучасні українські письменники й справді розучилися йти «вглиб», щоразу – із тексту в текст – вивчаючи «поверхні».

Утім, не все так погано, як здається. І, якщо «Чорний Ворон» не дорівнявся до романів Достоєвського, це зовсім не перекреслює його як добре написану книжку й напрочуд цікавий (можливо, найкращий за останні роки) історичний роман. Крім того, судячи з найновішої книжки Василя Шкляра, а також із кількох цьогорічних книжечок молодих письменників, вимальовується певна тенденція: наші письменники більше не лінуються добре писати. Вони сидять по архівах, як Шкляр і Забужко («Музей покинутих секретів»), бібліотеках – як Олег Коцарев («Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого»), або ж вивчають людей, як Таня Малярчук («Звірослов»). Зрештою, починають дбати про сюжет. І хоча з національним героїчним епосом і цього разу не склалося, проте — схоже, нарешті є що порадити прочитати друзям-нефілологам.

Від редакції. Про роман Василя Шкляра «Чорний Ворон» говорять. Пропонуючи читачам відгук Ольги Купріян, ми теж не ставимо крапку: спробуємо показати «Чорного Ворона» в дзеркалі різних поглядів.