Олекса Різниченко: «Дослідження української – найсолодше моє заняття»

Поет і правозахисник Олекса Різниченко (Різників) народився 24 лютого 1937 року в м. Єнакієвому, Донбас. 1948 року родина, тікаючи від голоду,  переїхала до м. Первомайська Миколаївської області. 1968 року Олекса закінчив філологічний факультет Одеського університету. Двічі репресований: у 1959-1961 та 1971-1977 роках. Відбув у таборах 7 років. 1991 року реабілітований по обох справах. 1990 року, опублікувавши збірку віршів «Озон» (Одеса: Маяк), був прийнятий до Спілки письменників України.

Видав також збірки поезії  «Терновий вогонь» (1993), «Наодинці з Богом» (1998),  «Промінь з Одеси: Поема про Ніну Строкату» (2000), «Двострунне грало: Сонети» (2002),  «Ілейко, з Бога турейко: Епічна поема» (2004),  «Окупація: Поеми» (2005), «Сміх на гаку» (2005), «Бран: Містерія» (Одеса, 2006); книги  прози «З людей» (2000); мовознавчі дослідження «Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші» (Одеса: 2001; перевидання, Харків: Просвіта, 2003), «Одноримки» (Українські омоніми – через авторські римування, 2002), «Складівниця української мови» (2003),  «Їдло 33-го: Словник голодомору» (2003); документальну публіцистику.

Лауреат премій ім. П. Тичини, ім. К. Паустовського, «Твої імена, Одесо – 2001», ім. Тараса Мельничука. З 1996 року живе в Одесі, працює керівником літературної студії «Гарт».

– Пам’ятаю, Олексо, 1989 рік, коли ти прийшов до видавництва «Маяк» з лантухом віршів (тоді стандартним обсягом поетичної збірки значилися півтора-два друкованих аркуші). Виклав на мій редакторський стіл гору паперу й запропонував: «Давай вибирати». Вийшла ні на що не схожа ПЕРША збірка «Озон». Тільки сонетів до неї увійшло – 42.
– До наступних віршованих збірок я також додавав по десятку-два сонетів. У кожній сонетний розділ називався «Двострунне грало», бо мої сонети – на дві рими. Зрештою, в одеському видавництві «Друк» 2002 року видав під такою назвою окрему книжку, до якої увійшли всі сонети, написані на той момент – 159 загратних, 6 — писаних до другої відсидки і 5 складених опісля.

– Чому аж надто прихилився до сонетної форми?
– Не я перший такий. Чомусь у камері, у концтаборі пишуться сонети. Їхня регламентована форма з 14 рядочків нагадує клітку, у яку автори-зеки намагаються спровадити вільного птаха поезії. Писав і я сонети при другому полоні у камерах Одеського КДБ і в Кучинському таборі № 36 (Пермська область). Тоді я знав лише про «Тюремні сонети» Івана Франка. Про сонети Івана Світличного не знав, про Богдана Кравціва теж не було мені відомо. Ось як, до речі, пише Тарас Салига про останнього: «У тій самій львівській в’язниці, де колись Франко писав тюремні сонети, у 1932-1933 роках «в’язничні» думи Кравціва також формувались у канонічну віршову строгість. Тюремна невольничість, сувора одноманітність буднів, «сквадратованість гратами вікон», звичайно, найкраще відповідала нормативам тюремних умов».

Хм, «нормативи тюремних умов»… Колись Паганіні зумів зіграти на одній струні не згірш, ніж деякі маестро на чотирьох. Я володію природною звичкою ще більше себе обмежувати, ніж хтось мене обмежив. У камері стояли два дерев’яних ліжка, у віконці двоє перехрещених грат – прямовисні і поперечні. Ходити можу лише в двох напрямах – вперед і назад… Дві руці, дві нозі, два ока… Та й слідство бачить лише дві барви у моєму житті – чорне й біле. Так і почав писати сонети з двома римами, називаючи їх своїм двострунним гралом… «Фонтан Великий снивсь ночами,/ крізь темінь зорями сіяв,/ і світлячок пускався вплав,/ пробуджений передчуттями.// Казковою ставала яв,/ і берег дибився над нами,/ і море, збуджене вітрами,/ хтось під намети гнав і гнав,// хтось делікатними руками/ серця і душі нам стискав/ і, пригорнувши, цілував,/ зачудувавшись разом з нами// з казковости і хвиль, і трав,/ з нетямности нічної гами».

Згодом у мене виникли сумніви – чи можна звати сонетами те, що писав я, порушуючи «канонічну» форму щодо кількості рим та щодо ритміки. Читав В. Лесина і О. Пулинця «Словник літературознавчих термінів» (1971), там допускаються коливання у канонічності: п’ятистопний ямб, іноді – шестистопний, рідше – чотиристопний. Римування може бути абба абба ввг дгд, або абаб абаб ввг ддг. І можливі варіанти. А Шекспір писав три катрени і двовірш. Дмитро Павличко «вдало спробував створити сонети без рим». Гай-гай, ось тобі й канонічна форма! А я, намагаючись витримувати 14 рядків, усе сумнівався, чи то є сонети… «ЛЕВКОВІ ЛУКЯНЕНКУ. Під квітень з вирію шпаки/ себе у Кучинім явили,/ а ми, зіскучені за ними,/ їх годували із руки.// Чи навпаки? Бо їх дзьобки,/ піснями повні голосними,/ улили сили в наші жили/ і кров розрухали таки// під квітень теплий. Щоб не злими,/ не шкарубкими, як щітки,/ ми зачинали веснянки,/ – шпаки нам душі співом змили.// І ми, балакаючи з ними,/ в свої вслухалися думки».

Я називав свої сонети дворимками, дзвонетками, сонетонами. А потім подумав: якщо автори «Словника…» навіть оті безголові і безхвості утвори вперто нарікають сонетами, то хай і в мене так зовуться. Апостол Марко, 2, 27 навів чудові слова Христа про суботу: «Суботу встановлено для людини, а не людину для суботи»… «Я розумію мову каменюки,/ що бовтнула у воду й захлиснулась,/ і шарудіння гусіні й гадюки,/ з яким вони до листя й трав горнулись.// Скажу, про що той невимовний грюкіт/ копит, коліс на велелюддях вулиць./ Я можу розтлумачити, щО стука/ у грати ребер серце надто чуле.// Та годі зрозуміти дивні звуки,/ що угорі з тобою ми почули./ Ми б їх з такою радістю забули!/ Вони були причиною розлуки.// Так дивиться дитина в світ заснулий,/ на ясні зорі. Й плаче від розпуки» .

Мені подобалося втискувати зміст у цю таку важку, головоломну форму. І любив спостерігати, як сама форма диктувала мені свій непідвладний зміст… «ЄВГЕНОВІ СВЕРСТЮКУ. У церкві мовчання дзвіниця німа,/ лиш вітер у дзвонах гуляє,/ він серце залізне торкає, хитає,/ але замалий, заслабенький той мах.// У церкві мовчання ікона святая/ до себе самої уклякла сама,/ а я поміж ними стою обома,/ пекучі знемоги, зневіри ковтаю./ У церкві мовчання літує зима,/ могилки рожевих пелюсток змітає,/ між ними для мене, живого, одна є,/ та поки стежини до неї нема.// У церкві мовчання я свічку тримаю,/ а церква мене, ніби свічку, трима».

– Що тебе подвигло, Олексо, на переказ по-українськи російських билин київського циклу? Десь у той же час, коли ти складав поему про Іллейка, Володимир Рутківський писав дитячу повість «Сторожова застава»: елементи фантастики, два часові пояси, один із персонажів — Ілля Муромець. Це що, такі ідеї витали в повітрі?
– Задум виник давно. Радянські історики офіційно товкли про «колиску трьох братніх народів», а правда лежала на поверхні. Якою мовою розмовляють нинішні українці, такою вони балакали й у часи Княжої Русі. Билини творилися в Києві, а занесли їх на північ українські емігранти. І зберігали ці думи-билини як найдорожчий спогад про свою батьківщину (в Україні через історичні катаклізми билини не збереглися). Нащадки, переписуючи, уже не все в тих билинах розуміли. Сам же російський дослідник пише, що «история русского эпоса представляет собою процесс непрерывного разрушения первоначального величественного художественного здания, затемнения реально-исторической основы былинных сюжетов и героев» (Былины в 2 т.  Т. 2. М.: Госиздат, 1958, с. ХХVІ). На думку цього ж дослідника, у багатьох місцях билин «факты и события перепутаны и сдвинуты, имена искажены», і ми читаємо таку дивовижу: «Дак куда ли махньо – улица падьо,/ И назад отмахньо – переулицы,/ Да истребил он всех до единого,/ Приезжал ко шатру-де он царскому,/ Да он берьот-де в полон самого царя Калина…». Зверни увагу на оці частенькі й недоречні повтори часток, які ламають колись чіткий ритм оповіді, псують мелодію: «А й ты съезди-тко во далече-далече во чисто поле,/ Ко тым славным ко горам ко сорочинським,/ Да сходи-тко ты во норы во змеиные…».

Я засів за переспіви, перед тим дізнавшись у наших фольклористів про «близький зв’язок між билинною епікою західно-північної Русі і святочною словесністю як білоруських волочобників і колядників, так і українських, особливо галичо-волинських і карпатських колядників» (І. Свєнціцький). Філарет Колесса підказав: «Та українські обрядові пісні, особливо ж колядки, містять у собі багато історичного елементу: вони підходять до билин київського круга тим, що зберегли, подекуди навіть вірніше, як билини, блискучі картини воєнного життя удільної княжої доби… В тій групі колядок ховалися риси й цілі картини старинного й зовсім не мужицького побуту; уся обстановка в сих колядках узята з воєнного життя і побуту князів та бояр… У колядках маємо останки українського героїчного епосу з передхристиянської доби».
Услухаймося в чистий лад нашої колядки: «Ой славен козак да старший Павло,/ Хвалився конем перед королем,/ Хвалився лучком перед гайдучком,/ Хвалився мечем перед паничем,/ Хвалився стрілкою перед дівкою…».  Пісенним розміром колядок я й переказав київські билини – додавши й свого. Зокрема, згадки про Гатила, навіяні чудовим романом Івана Білика «Меч Арея» (1971, 1990)…
Щодо імені героя. Здається, що «Ілля» — це вже християнське. А слово «богатир» я пояснюю, як «з Бога тур». «Бог» – давня назва Південного Бугу (нинішня назва є наслідком польського впливу), на березі якого і я виріс. Хай хто куди хоче поселяє Іллю, для мене він мій земляк… Тур був уособленням сили і могутності, тому я дозволив собі таке словосполучення – «Іллейко з Бога турейко» або «Ілля з Бога тур».

– Твій головний  художній твір на даний момент, Олексо…
Свідомо і однозначно називаю поему-містерію «Бран»… Я був народжений рабом у тоталітарній та ще й безбожній імперії, вивчав з дитинства езопову мову, часто набирав води до рота. Як у Франка: «Перед блазнем усяким корюся, брешу,/ Вольне слово в душі, наче свічку, гашу…».

Я був ув’язнений двічі, себто прикований до землі. Але дивина дивна – Дух був справді вільний. У цій містерії я спробував проаналізувати свою душу. Розкласти її на складники, Сутники. Це моя сповідь, моє самокартання, ходіння по муках. Мої Сутники – Небник, Родовик, Поет, Лячко, Льоня Резніков (моя пам’ять про підліткове російськомовне побутування), Ченчик, Козак і ціла низка інших. Вони приходять не питаючи, заводять діалоги, сперечаються, б’ються… Якщо Небник виражає напівбожественну сутність кожного з нас, то Поет, Мовар, Козак, Газда, Родолюб, Душак, Князь, Співко є природні, генні мої сутності, а Спільнотник, Кацапчук, Льоня, Есбіст, Лячко, Ченчик – позаприродні, привнесені вихованням. А ще є такий собі Антинебник, себто Спокусник.

– Можна уявити, з якими речами звертаються до тебе твої Сутники, адже зміст випливає із самого імені. Але з якими словами підплива до тебе у табірному мішку Спокусник?
–    Його розділ іде за розділом «Бесіда з генералом», високим чином, який пропонує в’язневі змиритися і покаятись. Я відмовляюся. То потім Спокусник підходить до мене так: «Олексо, брате, ти ж – письменник,/ Ти ж будеш, певен я, писать/ Не тільки свій буденний денник,/ Тебе ще й на романа стать!/ І будеш ти виводить образ/ Якогось юди-стукача –/ Неповнокровний вийде обрис,/ Якщо сьогодні не почать/ Тобі ввіходити у нього,/ Ти попроси прощення в Бога,/ У Нього й дозволу проси –/ І йди! Негайно! Будеш знати/ Смак негативної краси!».

Потім Спокусник заводить мову про майбутнє: «Олексо, брате, ну прикиньмо,/ Що вовка наше зїсть теля,/ Що Україна стала вільна…/ Я дам картинку звідтіля./ Вона ж Принцесою на разі/ Не стане з Попелюшки? Ні!/ Ти ж знаєш, скільки буде мразі/ В її багні, в її лайні./ А ви, як справжні демократи,/ Не годні рота їм заткать./ І будуть вражі зозулята/ В гнізді твоїм розкошувать…/ І підростать… І підростать…/ Пройде десяток, двадцять років, І ти, йдучи десь по селі,/ Московську чутимеш щокроку –/ Душа кипітиме в смолі/ Отак, як зараз… Що ти скажеш?!/ За що ти, братіку, сидів?/ Кому реалії оскаржиш?/ Вкраїнській владі молодій?/ О не спіши, бо тоту владу/ Братва так просто не віддасть,/ Вона її у вас украде,/ Свою змінивши хитро масть,/ Бо головне їм – тільки власть!»…
Нелегко було витримувати та вести герці із самим собою у тому брані. Здається, я вклав у цей твір весь досвід душі і психіки.
Одна читачка змістом цієї поеми вважає «поєдинок людини із власним страхом. Це вочевидь найголовніше з усіх єдиноборств, коли людина боїться сама себе, своїх стремлінь і бажань. Страх – ось головна засада, що перетворює людину на раба». І, я додам, головна умова, щоби стати людиною – це побороти страх.

– Над чим зараз працюєш?
– Складаю «Кореневий словник української мови», початий ще у другій зоні. Беру грона коренів і нанизую їх на абеткову нитку. Жінка заглядає через плече: «Думала, він щось толкове пише, а він знов слова перебирає!»… Дослідження української – найсолодше моє заняття.
Розмову вів Микола Суховецький