«Ім`я – це знак…»

Ігор Качуровський – останній із неокласиків, чия поезія прямо пов’язана з п’ятірним гроном «лебедів рідних, подоланих – та нездоланних».

Але не тільки з ними, а й з «молодшим їх братом» М. Орестом, який, за словами самого поета, «зробився» йому «найріднішим».

Сьомому неокласику випало довге життя і якщо підсумувати ним зроблене, то складається враження повноти самореалізації.

Сповідуючи естетику попередників, ступаючи в їхні сліди, І. Качуровський уже в дебютній книжці «Над джерелом вічності» узяв ту ноту, з якою не розлучався упродовж десятиліть.

Він з авторів, чию творчість (включно з науковою) слід розглядати в сукупності, як єдину вивершену будівлю, де поезія тільки один із поверхів. Решта – проза, переклади, літературознавство, теорія літератури, критика. А ще педагогічна діяльність, пов’язана передусім з освоєнням потужного материка західно-європейських літератур.

Як і вчителі, Качуровський – культуроцентрист. Уже сам цей факт вводить його в коло тих нечисленних постатей, які творили базове підґрунтя нової української літератури.

Критики «домашнього» парнасизму забувають, що без його – хай і запізнілої – з`яви, вона була б приречена на хронічну ущербність.

Неокласицизм, за всієї вразливості цього поняття в його українському варіанті, був екзаменом на зрілість – мовну, культурологічну, естетичну.

Так чи інакше, але цей етап належало пройти, аби потім не озиратися з відчуттям дискомфорту: втраченого історичного часу. Українська історія й так нагадувала про себе – надто на чужині – зяючими дірами, залатати які вже було неможливо.

Пізній неокласик Качуровський мав підтвердити правило, сформульоване іншими. І саме так передусім, попри всі звинувачення у консерватизмі, явити свій позитив.

І він явив його як у творчості оригінальній, так і в перекладацтві, розширив можливості класичної поетики, надавши їй, як і належить, індивідуального забарвлення.

Качуровський-культуроцентрист – це перевисання до відстояного в часі, занурення в книги, у класику й архаїку епох – міфи й легенди: саксонські, старонімецькі, південно-американські.

Це й традиційна романтика, споглядальність і мрійництво, мотиви мандрів, замки, фйорди і білі паруси, як ілюстрація до сказаного вчителем: «Стара романтико! Жива ти ще в поетах!» (Зеров).

Це дотримання строгих законів ремесла, заповіданих старими майстрами. Позиція. Незрушність естетичних принципів.

Важливий момент. З огляду на реалії літературного сьогодення, лірика сьомого неокласичного «лебедя» надається до несподіваних узагальнень.

Передусім вона спонукає обізнаного й чутливого реципієнта змінити погляд на неокласику як на реквізит нафталінової епохи, як на щось безнадійно застаріле. Виникає добра підозра, що уроки її, можливо, як ніколи, на часі. Що він, читач має справу з парадоксом: анахронізм як виклик і нагадування.

Нагадування про рівень досконалості. Виклик – плебеїзації поезії. Це з одного боку. З іншого – безконтрольному розумуванню як рухові в тупиковому напрямку. І це й те – полюси варваризації. Цебто свідчення занепаду, відступу від уже досягнутого.

Чесноти лірики Качуровського – ясність, міра, точність, знання, смак. Під цим кутом зору неплідність модерної практики у багатьох її виявах стає очевидною навіть для фанатично налаштованих ловців новацій.

Йдеться не тільки про постмодернізм, який набив оскому і фактично себе вичерпав, підтвердивши тим самим свої обмежені можливості. А й про ті віяння, де нарочита ускладненість стає пунктом програми, ритуалом, обов’язковістю.

До яких прикрих наслідків це призводить, бачимо на прикладі «Нового мира», журналу, який колись високо тримав поетичну планку. Те ж проглядається і в наших пенатах.

Сваволя інтелектуальна і сваволя плебейська, хоч як дивно, посестри. Там, де вони задають тон, поезія втрачає свою подобу. Вона «прикидається» поезією, імітуючи її, підкреслює це графічно, але насправді нею не є.

Найважливіший урок неокласики і лірики Качуровського зокрема – утвердження дисциплінного начала. Заперечення розгнузданості деструктиву.

Урок цей — у поміч як тим, хто намагається тримати поетичне небо над головою, а не опускати його в гнилизну низин, так і неофітам, які тільки протоптують путівці до кастальських джерел.

Поезія Качуровського – дегустація краси. Поезія книжника, естета, гурмана культури.

Для нього культура – факт особистісний. Вікно у часопростір.

Він не тікав від світу, як йому закидали, а сприймав його крізь магічний кристал преображення.

Ще замолоду у нього зухвало вирвалося: «А дійсність – тільки вірш і ліри чистий тон».

«Чистий тон» у трагічні періоди життя набирав інших обертонів і тоді в бодлерівську естетику неестетичного вривалися несподівані, як для парнасця, болючі роздуми чи й відчай.

Це, сказати б, еволюційні струмки, що витікають із природи творчості. Ліберальна поступка зовнішнього, формотворчого — внутрішньому. А отже, й розширення можливостей виразнішого вияву індивідуального. І коли в сонеті «Петрарка» читаємо:
Тож не вичерпуймо до дна криницю,
Солодку зберігаймо таємницю,
Лишім речам прекрасну загадковість, –

то розуміємо, що спрага с а м о с т і невіддільна від сповідування естетичної віри.

Втрата рівноваги духу озивалася загостреним відчуттям чужини, відлунням трагедій української реальності, нав’язливим мотивом самоти.

Двадцять років тяжкої фізичної праці у задушливому тропічному кліматі Аргентини не минули безслідно, і неокласик, сам того не бажаючи, скорочував відстань між собою і звичайним читачем.

З переїздом до Європи чистий тон знову стане панівним у нових блискучих перекладах, а в книзі «Свічада вічності» з`явиться розділ «Стара Європа» – чи не вершинний вияв культурології поета. З`явиться як виклик
деестетизації і дикому модернові.

Література – не економіка. Модернізація у сфері духу – справа архіделікатна. Там, де переступається грань, втрати й провали неминучі.
Це стосується й культури загалом. Відвертання від класичної музики, яке спостерігаємо нині, промовиста ознака все тієї ж варваризації суспільства.

Історія культури – це й історія тимчасових засліплень. Живляться вони енергетикою зламів епох, хаосом збурень. « Мы наш, мы новый мир построим …» – одне з них. Чим усе завершилося – знаємо. Так було, так буде. Але буде й спротив культури. Доки хребет її лишається неушкодженим. Культура з перебитим хребтом – деградація. Сповзання в ідіотизм. Духовна смерть.

Що змушує повертатися до вже читаного? Та ота ж «прекрасна загадковість». Перечитуючи Качуровського, віднаходиш нові барви, вловлюєш нові відтінки – зорові й семантичні. Віддаєш належне точності епітета. Автор ощадливий у засобах, але кожне слово його саме там, де йому належить бути.

Зауважено – поети здатні прозирати майбутнє. Є в Ігоря Качуровського вірш, який починається так: «… І смертоносна злива пролилась З отруєної хмари…» І далі – розгорнута картина загибелі бджіл.

Вірш називається «Звізда Полин». Написаний він за 23 роки до чорнобильської катастрофи. Фінал його несподіваний: «Що ж? Учімось Перед обличчям смерти, без надії, Священний довг сповняти до кінця».

Одна з ознак цього письма – несподіваність прикінцевих строф. Втім, не тільки їх. Після відразливого видива пустиря, де гниє в бур`яні «ослизле падло псяче» і де, «заливши нафтою», «палять кінські трупи», раптове зміщення напрямку думки:
Куди ж це я іду? Невже нема доріг,
Щоб їхній жах і бруд вигнанця не стеріг?
Щоб долю оминуть жебрацьку і собачу?
Чи, може, я тепер своє майбутнє бачу?
І через кілька літ, можливо, це мені
Отак судилося лежати в бур`яні?
(«Ще в доках портових не почалась робота…»)

Вміння переакцентувати увагу з одного на інше і тим самим увиразнити синтез простежується у багатьох віршах поета. Охочих пересвідчитися, що це саме так, відсилаю бодай до двох: «Мене колись не брала жодна сила…» і «Хлопчик зірвати хотів галузку розквітлого глоду…».

Голос Качуровського рівний, без різких інтонаційних перепадів. А споглядальність невід`ємна від роздуму. Це простота, але не спрощеність. Тому навіть не вичерпана до дна криниця полишає відчуття присутності джерела, що її живить.
Ім`я – це знак. А дійсність і уява –
Однакові, напнуті поруч струни…
(«Петрарка»)

Ностальгуючи за ідеалом краси, який він, Ігор Качуровський шукав і знаходив передусім у минулому, старий поет не без полемічного запалу зронив у 1993-му р.: «Взагалі, високої поетичної творчості, того, що зветься Поезія з великої літери, Україна ще майже не скуштувала».

З цим можна погоджуватися чи ні, але лірик, який сказав: «любов і смерть це – іноді – те саме» – можливо, один з небагатьох, нині сущих літераторів, хто має право й на таку ризиковану сентенцію.

P. S. Перечитавши цю свою статтю, вважаю за необхідне дещо уточнити. Значний поет не вичерпується приналежністю до тієї чи іншої школи або ж течії. Як гармонія не вичерпується математикою. Що й бачимо на прикладі музики, хоча в її основі – числові співвідношення.

«Виходи за межі неокласики» зауважуємо не тільки в Клена, а й у Драй-Хмари, Филиповича. Найяскравіше ця тенденція простежується у творчості Рильського. Виразно виокремлюється таке складне й у всеохопності ще не прочитане явище, як поезія Ореста, де взаємодія різних напрямів у шатах неокласики (символізм, містицизм, реалізм) обертається незрідка на таке плетиво, що розчленувати його чи й можливо.

Найупевненіше неокласичну ноту брав Зеров. Та ось питання – чи не спробував би він узяти й інші ноти, коли б життя його не було обірване у розповні сил і таланту? Тим паче, що українські соціокультурні реалії аж ніяк не сприяли збереженню паприціанського тону. Саме вони спричинилися до творення межової лінії між французькими парнасцями та їх українськимит послідовниками.

Поезія Ігоря Качуровського цілком вписується у контекст цих розмислів. Сам він вважає, що в поемі «Село» постав — і це справді так — як «типовий реаліст, лише з деякими відхиленнями у бік неоклясицизму (Перший розділ, «Дощова ніч», «Остання розповідь»). А в збірці «Надл світлим джерелом» символічних поезій майже стільки, як неокласичних («Мовчазними шляхами…», «В човні…», а особливо «Чи то минуле…»)».

Це — цитата з листа поета до автора статті.

Тільки зараз мені став відомий цілий блок російськомовних віршів І. Качуровського. Вони, як і згадувана перша його поетична книжка, дають можливість глибше зрозуміти культурну атмосферу, в якій формувався поет.

У багатьох із цих, надто ранніх віршах, виразно влювлюються інтонації знакових російських поетів, зокрема символіста Ф. Сологуба й «архаїста» Буніна, одного з найулюбленіших авторів Качуровського.

Отже, черпав він із багатьох різних чи й світоглядно полярних джерел — момент важливий для майбутніх дослідників його творчості.

І насамкінець — спроба самооборони. У моїй статті згадується вірш Качуровського «Звізда Полин». Щойно стало мені відомо, що в основі його — реальний факт. Розповів про це сам поет: «…французи робили атомні експеременти біля берегів Аргентини (бо що їм якась Аргентина?) — тож бувши на праці — бачив на власні очі хмару у формі гриба (як у Гірошимі) і йшла на мене стіна дощу — я встиг заховатися до своєї халабуди, коли вона була за яких півтора метра від мене. А потім я спостерігав траву в нашому садку: по один бік куща — зелена, а по другий — жовта. А з батькових вуликів загинули не всі. І щось два тижні не вільно було пити молоко. А за якийсь час на сусідній вулиці народилася дівчинка з однією ніжкою…»

Несподіване для мене свідчення. Я сприйняв «Звізду Полин» як пророчу візію поета. І хоча сам він це заперечує, я схильний думати, що не так уже й помилився, попри те, що навіяна вона реальним фактом. З ризиком свавільного вторгнення у психологію творчості, наважуся зауважити: можливо, справа тут у масштабі бачення. У тій аберації зору, що властива художнику.

Картина, змальована Качуровським, мовби переростає одиничний факт і саме тому так гостро зачіпає свідомість. У сприйняті сучасника – це таки Чорнобиль, дарма, що вірш написаний ледь не за чверть століття до… чорнобильської катастрофи. Уява поета употужнила реальність.

Якщо ж до сказаного приплюсувати ще й відому формулу, що ошуканий у мистецтві мудріший від не ошуканого, то, як мені видається, є підстави і на таке прочитання «Звізди Полин».