Світ у краплині сечі

Одвічна мрія таких принципових нероб, як я, – мандрувати світом, не злазячи з улюбленого дивана. Сучасний світ дає таку можливість: поставив на пузо лептоп, станцював пальцями на клавіатурі – й супутник через інтернет продемонструє тобі сміття на вулицях Нью-Йорка. Якщо комусь пощастило мати телевізор, то «Discovery» покаже, як там поживають ковбої у преріях і собаки в Кореї. У ХІХ столітті позаминулого віку наші співвітчизники такої розкоші не мали. Зате мали Ярослава Окуневського та Миклухо-Маклая. І якщо про останнього основна маса людності щось та чувала, то про Ярослава Окуневського, думаю, ні.

Окуневський – український громадський діяч, адмірал флоту Австро-Угорщини та ще й австрійський військовий лікар. Наслідком його мандрівок Європою, Азією та північно-східною Африкою стали два томи подорожніх нотаток та цікавих принагідних спостережень. Перший том побачив світ у Чернівцях 1898 року, а другий – у Львові 1902. Видавництво «Темпора» перевидало двотомник однією книгою, щедро проілюструвавши її тогочасними листівками в сепії.

Насамперед слід зауважити, що Ярослав Окуневський, хай куди б його закинула доля, завжди залишався патріотом своєї Галичини, і хоч мусив у мандрах послуговуватись іноземними мовами (від звичної німецької до латини), та його нотатки написані соковитою рідною. До мови його «Листів…» треба звикнути. Звикається швидко. Але тільки тим, хто в родині, у праці та в житті послуговується українською. Безпробудно російськомовний читач дедалі більше дратуватиметься і, швидше за все, зійде з траси вже в Сицилії, тобто на двадцять четвертій сторінці. Що ж, поспівчуваймо такому читачеві, бо мандрувати з Окуневським – по-справжньому іронічним і спостережливим – дуже цікаво.

Читаючи «Листи з чужини», мимоволі віриш постмодерному Зюскіндові, який писав про страшенно смердючу середньовічну Європу. До кінця ХІХ століття вона змінилася не дуже. От вам Сицилія: «Наприклад, на парадний театр або на який парадний пам’ятник знайдуться гроші в типісіріо, але щоби заспокоїти які-небудь санітарні потреби міста або потрохи освітлити угли та вулички, – на те грошей нема. […] На пиху, на внішнє чванство тут іде все – на солідне життя нічо». Чи не сучасна це, до речі, Україна?.. От вам Греція (Занте): «Тілько з моря, як би з далекої перспективи, представляється місто гарно. Всередині бруд і нехар (помиї. – О.С.). Вулички вузькі і круті, доми нечисті, без всякої пропорції, порядку і стилю». От вам про грецькі делікатеси: «Гори родзинок валяються тут в сміттю і поросі на вулиці. Свині риють в них і пси обнюхують, а ще негарніші греки чи то місять їх негарними ногами в паки, чи попросту згортають лопатами разом з усім сміттям в пачки і зсипають вглибину кораблів. І ласощі ті мандрують на потіху та смак Європи та Америки». Аналогічна ситуація в Туреччині (воно наче й не Європа, та все одно смердить): «Смокви і родзинки висипають тут-таки в порох і сміття. Пси, осли, верблюди, пішоходи… більше не буду казати, бо може декому не смакував би на родині пляцок святочний…» Втім, Азія смердить незгірш! У Цейлоні «Via sacra веде через дрантивий тамільський базар. Крик, гамір, смрід. Хати обдерті, похилені, дрантиві…» Ну, а вінцем планетарної розкоші виявився Китай. «Тут-таки на вулиці розложений усякий крам, тут на вулиці стоять ходячі кухні з усякими пахнючими китайськими ласощами, тут на вулиці роблять китайці свою туалету, голять голови і бороди, тут-таки без усякого встиду і церемонії сповняють і свої тілесні потреби. Тут поздовж вулиць стоять копані ями, де виливається хатня нехар, а з тих-то гноївок черпають міські слуги, щоби поливати вулиці, коли посуха і порох густий виїдає очі». Не раз Окуневський шкодує, що його «Господь і природа обдарували великим носом і делікатним нюхом»!

Якось Освальдові Шпенґлеру потемніло в очах і він написав «Присмерк Європи». Та, певно, жодного разу не послався на галичанина Окуневського! Австро-угорський адмірал бачив той присмерк іще до німецького філософа. Ясними очима! Чорногорський князь «має найщирішу волю повести свій край на дорогу поступу і європейської культури», однак Чорногора «перебуває тепер небезпечну кризу», оскільки «старовина руйнується і пропадає. Гомеричні типи старих юнаків-чорногорців щезають, але чи та молодіж, що іде за границю культуризуватись, чи вона заступить старину добре? […] Такі скоки не все удаються!» Італійці «подобають на лицарів опереткових – багато крику, а нічо з того. Поза матеріальною зухвалою поставою, поза величними брамарбадеріями криється звичайно велика фізична нездарність і моральна нічогість». В Іспанії «попри чванство і панство на око – процвітає […] жебрацтво, якого в світі і не видати. […] А все ж таки для мене воно є симптомом, котрий свідчить о упадку раси, о втраті всякої енергії і почуття власної сили».

Значну увагу Ярослав Окуневський приділяє жидам і грекам. Якщо з першими все ясно, то про других він скрушно вигукує: «Які малі вони – сі потомки великого роду! Нові елліни – старі елліни – яка пропасть, яка різниця! Дивлячись на сих потомків, мимохіть подумаєш не раз: чи, може, й та виспівана старина не єсть лише довгоязикою брехнею…» Грек для Окуневського, та й для цілого Орієнту гірше крамаря-єврея, бо «греки в обході торговельнім мають норови жида, ба грек ще перехитрить жида». В усьому світі «гріш – то бог грецький; все інше – лише засіб». Отож «давні елліни – бодай як ми научені їх собі представляти – безпе[ре]чно, відпекались би від тих, що хотять бути їх епігонами». Тобто – від «тих своїх на тілі і на душі скарловатілих потомків…»

Цікаво в цьому плані пригадати оповідку «Глобалізація» зі збірника «Баркароли» нашого сучасника Антона Санченка. Санченко теж неабиякий морський вовк, хоч і не у званні адмірала. І він теж вважає, що «греки все-таки відрізняються від усіх людей у цьому світі». Їх, пише Санченко, «всього лише дев’ять мільйонів – зате галасу! По всьому світу та по всіх тисячоліттях». Крім того, «еллінів, мабуть, дійсно не треба научати щодо навігації та оборудок на морі». Попри те, що англійці, американці та галичано-австро-угорці для Окуневського – взірець здорових і перспективних націй, Санченко вважає, що «ніхто і ніколи, жоден гамериканець, ліберієць чи швед не зіштовхне греків з їхнього родинного бізнесу – судноплавства. Це – їхнє місце під сонцем, і судноплавних магнатів завжди зватимуть Аристотелями чи Демосфенами». То більше, що, залагодивши справу з подряпаним кораблем, грек-капітан мовив щиро: «Судноплавство – то брудна справа».

Проблукавши з Ярославом Окуневським світами 520 сторінок, розумієш, що за сто з лишком років світ аніскілечки не змінився. Звичайно, смердить він уже не так густо, але в ньому, глобалізованому, від усього потроху попахує: від політики, економіки, спорту, освіти й навіть релігії (прошу не плутати з вірою). «Теперішній світ так поганий, теперішні відносини так незносні, що люде скількомога мало думають про теперішність. Одні утікають в минувшість і розмальовують собі єї пишними та веселими красками; другі незадоволені малюють собі так само щиро ідеальну будучність – зі спільними маєтками, з добрими, цілком перемінившимися людьми…» – пише Окуневський.

Це ж і про нас він пише, бо ж люди не міняються. Міняється їхня «картина світу», та не міняється ойкумена. Що було, те й буде, – медитував Еклезіаст. Зв’язуємося через супутники з друзями із інших континентів та контингентів, готуємось до колонізації Марса зі «Снікерсом» у зубах, а обгортку від «Снікерса» принципово кидаємо повз урну. Винайшли розкішні біотуалети, а чи не кожна тиха паркова алея в нас – туалея. Від деяких підземних переходів бражить так, що очі сльозяться. Перетворили мегаполіс на мегапопіс! «Казати правду? Чоловік остаточно все-таки – с…я!» – висновує Окуневський. З ним солідарний і Санченко, який на незайманому благодатному острові Сокотрі на гілці дерева знайшов емальованого суднового кухля й напис на стовбурі «Тут був Вася, 1976». Отже, «іноді досить і моряків, щоб спаплюжити Едем».

«Листи з чужини» Ярослава Окуневського розраховані на всіх, хто вважає себе і світ навколо себе цивілізованим. Щоб їм не так спокійно спалося під чергову програмку каналу «Discovery» та щебет наших політиків про цивілізовану Європу.