Галина Тарасюк: «Я відстоювала право кожного письменника…»

Галина Тарасюк – авторка багатьох поетичних і прозових книг, безпосередня учасниця «весняного шкандалю», що розгорівся навколо майнових питань НСПУ. Конфлікт «пішов у підпілля», до «кращих часів», але пристрасті не вгамувалися. Прочитавши дещо агресивний коментар п.Галини до мого інтерв’ю з Романом Іваничуком (див.: Роман Іваничук: «Література — це храм»), зрозумів, що без розмови із нею годі дошукатися істини. Але завжди пам’ятаю і погоджуюся із тезою поляка Адама Загаєвського: «Правда завжди бездомна»…

— Пані Галино, не хотів би розпочинати розмову із квазілітературного скандалу, що розгорівся навколо Вашого конфлікту із Володимиром Яворівським, наслідком чого стало виключення Вас зі Спілки письменників. Але й оминути цього не вдасться, тому дещо зміщу акценти: чому ніхто із членів Президії не підтримав Вашої позиції у цьому конфлікті? Зрештою, чому ніхто з письменників старшого покоління, покоління радянських (той же Іван Драч, Дмитро Павличко, Роман Іваничук) і пострадянських (Іван Дзюба, Володимир Базилевський, Ірина Жиленко) Шевченківських лавреатів ніяк не прокоментували цього конфлікту, так ніби він їх зовсім не стосується?

— По-перше, пане Євгене, у мене нема «мого», особистісного конфлікту з Яворівським. Не применшуйте серйозність проблеми, яку я, жінка, на відміну від вас усіх, квазіборців, квазігероїв, квазіпатріотів, врешті, квазіписьменників, звичайно, в Шевченковому розумінні цього слова, мала мужність і совість порушити. Бо Ви ще, чого доброго, причепите мені нероздільну любов до Яворівського, як Наталці Околітенко чіпляли! Не опускайте нижче пояса те, що повинні були зробити питанням вашої письменницької честі. По-друге, не плутайте грішне з праведним. І як науковець, теоретик літератури, давайте точні визначення явищам і подіям. Який скандал, тим більше квазілітературний? Я що, напившись, як деякі колишні колеги й колежанки, дармового коньяку від Яворівського, вимагала «любви большой и чистой»? «звезду на грудь»? Квартиру в Києві? Місце редактора «ЛітУкраїни»?

По-перше, я відстоювала право кожного письменника, і Ваше в тім числі, пане Євгене, мати прозору інформацію про господарську і економічну діяльність керівників НСПУ, а головне, про безконтрольний дерибан безцінного Спілчанського майна? Вимагала того, що мені як людині, журналісту, і члену НСПУ гарантовано десятками указів, постанов керівних органів держави і Статутом НСПУ. Керівництво Спілки в особі Яворівського і Крима порушило всі мої і ваші права – не надало цієї інформації. Бо ті статті в «ЛУ» згаданих осіб, як і промови на Раді 18 травня, як Ви самі мали змогу переконатися, – нахабна «відмазка», де немає жодної конкретної цифри. По-друге, на що Яворівський і К? тратять ті кілька мільйонів гривень, які щорічно виділяються з державного бюджету на розвиток української літератури. А Вам особисто, не цікаво, скільки і кому видано книжок за ці кошти?

Ви хочете після того, як промовчали на вже згаданій Раді, тому ганебному зборищі, яке нагадувало колективні розправи 70-х–80-х, Ви хочете розставити акценти? Хочете знати, чому не підтримали згадані Вами товариші те, що просто ганебно було не підтримати? Спитайте їх. Що ж до інших учасників цього фарсу, то вам самим буде цікаво простежити по тій же «ЛітУкраїні», як кожен із них отримав уже якусь подяку від Яворівського.

Проблема є, а от Спілки, яку я нібито заповзялась розвалювати, нема. Бо Спілка – це громадська організація, покликана забезпечувати своїм членам соціальний захист, сприяти творчості, видавати і розповсюджувати книги. Це вона й робить. Але тільки для групки керівників і їх пригодованих прихвоснів. Решта письменників зосталася без нічого, навіть без поліклініки. І вже без приміщення на Банковій, 2, яке здано в безстрокову оренду, не буду називати кому. Це нормально?

Ще один акцент. До проблеми з дерибаном майна я підійшла як професійний журналіст із 40-м стажем роботи, звичний втручатися у суспільне життя. І мені допомогли розслідувати справу колеги-журналісти і Генеральна прокуратура. Є документи… які ви чомусь, колеги колишні, не хочете бачити. Мовляв, то справа прокуратури. Але Спілка – громадська організація. Спитати з Яворівського можуть ті, хто йому делегував усю повноту влади. Письменники. Але якщо подібна ситуація влаштовує всіх членів, то мастіть собі голови шміром, як кажуть на Буковині. А моя совість чиста. Я вчинила так, як вважала за потрібне. І за своє вигнання із Спілки маю сатисфакцію – мене підтримали ті люди, які, на відміну від письменників, усе бачать і розуміють.

— Як склалося, що головним «конфліктером» у протистоянні з Яворівським-Кримом «виявилися» саме Ви? Вам найбільше треба? Адже конфлікт навколо майна Спілки не почався від учора і не закінчиться завтра. Живемо в ситуації, коли все одно хтось би та скористався безкарністю і плеканою на державному рівні вакханалією, і ввірвав собі ласий шматок «сиру». Чому з так званої опозиції ніхто не підтримав Вас у конфлікті? Чи їй було вигідно бачити Вас у ролі цапа-відбувайла?

— Пане Євгене, Ви самі відповіли на першу частину свого запитання. Так! На жаль, незаконні оборудки з майном Спілки почалися з розвалом Радянського Союзу. І в цьому замішано дуже багато поважних осіб. Не будемо уточнювати, бо люди, прочитавши таке, заплюють нас усіх. Потім – важко прищемити злодіїв, які діляться… Це теж відомо… Але – чого ми, письменники, це дозволяємо обраним нами в очільники колегам? Чи не наше потурання провокує цю вакханалію беззаконня і захланності? Але ж письменницькій спільноті, як то кажуть, до снаги призупинити це цинічне розкрадання. І ви це бачите на моєму прикладі. Так, майже всі будинки творчості продані, але, як мені сповістили, призупинено дерибан письменницького корпусу «Нафтуся» у Трускавці.

А в моєму протесті люди побачили вчинок, гідний наслідування. І я горда з того. Якби Ви знали, скільки мені було дзвінків!

Чи мені найбільше треба? Я сама часом себе про це питаю? Спробувала відповісти на це сакраментальне, водночас глибоко психологічне запитання в автобіографічному романі «Грішні, святіші за херувимів», надрукованому у книжці «Янгол з України» (К., 2008).

— Якби Ви отримали Шевченківську премію, чи ішли би Ви тоді на конфлікт із керівництвом Спілки?

— Пане Євгене, не повторюйте, прошу Вас, ті інсинуації, які придумали про мене старі спілчанські пліткарі!

Щодо Шевченківської премії, то ця справа вже не турбує мене, як хвилювала десять років тому, коли я вперше подала свої книжки на конкурс, вірила свято у вищу справедливість і трепетно чекала вердиктів, а потому катувалася комплексом неповноцінності. Хоча це теж мало свій позитив, бо було стимулом до праці. Справді, я багато написала… Коли ж випадково зазирнула за куліси цієї «божественної феєрії» і побачила, знову ж таки, як журналіст, усю сіросвитну правду, то не втрималась і поділилася враженнями в газеті «Урядовий кур’єр».

Так я розвінчала міф про непогрішимість божественну членів Шевченківського Комітету, розбудила громадську думку і заспокоїла власні амбіції. Більше я не беру участі у цьому кастингу.

А чи почала б боротьбу, якби мала премію? Пане Євгене, не знаєте Ви ані моєї біографії, ані творчості. Ганьба! Але я Вам прощаю. Бо, пане Євгене, не вважаю себе обділеною. Маю до десятка дуже поважних престижних премій, та, власне, чи не кожна моя книжка була відзначена. Крім того – орден княгині Ольги, звання заслуженого працівника культури України.

Однак, хай люди скажуть, жодна з цих нагород не була тим кляпом, яким би затулили мені рота. До речі, орден княгині Ольги я отримала з рук президента Кучми у 1999 році, саме тоді коли в мене тягнувся судовий процес із військовим прокурором західного військового округу за те, що я єдина в Україні як журналіст, письменник і голова Жіночої громади Буковини порушила проблему дезертирства, і стала на захист безправного солдата, якого 9 місяців гноїли в СІЗО в очікуванні трибуналу. Я підняла всю Україну і навіть Європу і виграла процес. А на додачу отримала орден. Хоч тільки одна мати Божа знає, скільки я наплакалась від несправедливості. І Бог мені віддячив. Я довго не могла почати писати прозу. Може, стримував страх, адже мене за мої націоналістичні новели у 1968 році було вигнано з Московського Літінституту ім. Горького, та ще з таким тріском, що я аж на Буковину забігла. А після цього «військового»процесу мені ніби канали відкрилися! Я почала писати як несамовита і написала чи не найкращі свої новели, які ввійшли в збірку «Дама останнього лицаря».

Так я, можна сказати, відкрила закон власної творчості: щоб писати щось варте уваги, мушу бути гранично чесною із собою і людьми. Така моя планида. Інакше Хтось перекриває кисень. Так було і перед моїм походом на «Яворівщину». Я довго не могла написати серйозну історичну драму. Новий для мене жанр не давався, персонажі не відкривалися, я не могла збагнути мотивацію їхніх вчинків, та й узагалі – інтригу тої епохи. А тут ще енергію забирали й увагу відвертали ці дикі неподобства у Спілці. Першими до мене звернулися лікарі письменницької поліклініки: допомогти врятувати заклад. Я почала на цю тему говорити з письменниками: одні тікали з переляку, другі одразу ж здавали мене, треті в розпачі питали: «Що ж робити? Та ж вони тебе уб’ють, ті злодії»…

Правду кажучи, я була вражена рівнем самодостатності «цвіту нації». Але ховатися в кущі – не в моїх правилах. Та й страху не маю ні перед ким. Тож після довгих журналістських розслідувань, зіткнень із Кримом і Яворівським і роздумів про марність правдоборства я написала того листа Президентові з проханням допомогти розібратися, що діється у Спілці з народним добром. Але я про інше. На другий день після мого вигнання із Спілки я встала не як звично о 5-ій, а о 3 годині ранку, сіла за комп’ютер і за тиждень написала те, що не годна була за два роки.

Тому мені були не зрозумілі співчуття колег, обурення читачів, які дзвонили, заспокоювали. Тому у світлі цього творчого феномену, яким була винагороджена, хочу запитати: звідки ви мене вигнали, панове Яворівський, Крим, Дімаров, Шкляр, Базилевський, Качан, Засенко і прочія?

— Спростуйте одну із пліток навколо Ваших родинних зв’язків. Чи правда, що політик Борис Тарасюк Ваш близький родич? І якщо можна декілька слів про Вашу родину, адже, наскільки мені відомо, Ваша донька, Леся Сандига, виступає як поет і перекладач. Чи є у неї авторські книги?

— На жаль, ми з Борисом Івановичем (Тарасюком. — Є.Б.) не близькі родичі… Але, впевнена, що одного коріння. Я дуже поважаю цього політика, навіть в майбутньому хотілося б бачити його (або такого, як Тарасюк) президента України. Але ми ще не доросли до таких президентів. Ющенко довів цю нашу ваду – політичних недоростків. Якось на одній зустрічі з Борисом Івановичем я нібито пожартувала: «Дякую, що не зганьбили мого прізвища», хоч я справді йому вдячна за те, що так високо підняв наше спільне прізвище в очах людей.

Що ж до моєї дочки Олесі, то вона виявилася жертвою нереалізованої повністю творчої програми, закодованої в генах її батьків. Цю дитину Бог так щедро обдарував різнобічними талантами, що їй аж нудно від того. Тому їй, певно, так важко визначитися: вона то вірші пише, то критичні статті, то перекладає, то малює, то мені книжки оформляє. І свої видала: поетичну —«Над місячною поверхнею душі», і критичних статей — «Гармонія дисонансів». Має премії: «Гранослов» і українсько-німецьку ім. О. Гончара. Всі кажуть, що Леся дуже талановита. Але злочинно не амбітна. Не любить творчих тусовок, не спілкується з поетами свого покоління. Мабуть, тому, що з дитинства, ще в Чернівцях, товклася, як і її брат Назар, зі мною на творчих, громадських і політичних заходах. Себто, знає «зірково-бомондне» життя із середини… Звісно, така відстороненість від світу мені, гіперактивній і відкритій, не подобається. Але розумію, що дочка має право на власне життя. Крім того, у творчості ми дуже близькі.

Син Назар – втілення моїх уявлень про справжнього українського чоловіка. Зовнішньо подібний на мого батька, але стриманіший. Так Бог дав, хоч і я доклала зусиль. Колись у дитинстві на запитання, який її брат, Леся сказала: «Мій брат – ангел». І це справді так. Назар обрав, за його словами, чоловічу професію, займається програмуванням. Але встигає більше читати, ніж ми, удвох разом узяті.

— Вас прийняли у Спілку письменників після першої поетичної збірки «Смерековий міст» (1976). Сьогодні читацьку відомість Вам приносять прозові книги. Чи повертається до Вас поезія? Чи Ви повертаєтеся до поезії?
— Який ви ще молодий, пане Євгене! Бо якби були старшим, то знали би-сте, що читацьку відомість я заслужила в 17 років, коли ще жила на рідній Вінниччині, своїми новелами, які були надруковані в газеті «Комсомольське плем’я», яка виходила у той час у Вінниці на чотири області. За ці новели мене було потурено з Літінституту ім. Горького. А коли я прибилась у Чернівці, деякі друкувались в «Молодому буковинці», де я спочатку відпрацьовувала, а тоді і вкорінилась надовго. Крім того, дві з них десь у 1972 році надрукували У «Дзвоні» Іван Сварник І Роман Іваничук. Але книжка так і не вийшла. Моя проза не відповідала ідеологічним вимогам того часу. І я перейшла на вірші. З віршами було легше. Одне пишеш, шифруєш метафорою, зовсім інше читають… Та все ж тільки через десять років з великими трудами й перепонами видала першу поетичну збірочку «Смерековий міст» і була прийнята до Спілки письменників разом із Любою Голотою, Михайлом Шевченком, Анатолієм Кичинським, Ларисою Хоролець, Михайлом Пасічником… Це було в березні 1977-го. Але всі свої поетичні книжки я видала за час перебудови, а на початку переломних 90-х , нарешті, взялася за улюблений жанр – прозу. Бо поезія, як сказав, здається, Павличко, – то «мова молодих». А мова зрілості – проза. Крім того, жанри – ревниві. Почнеш шарпатись між ними, не вийде ні поезії, ні прози. Принаймні, так я вважаю. Та й із кожним роком все меншає стимулів і мотивацій для віршування. Хоча… чим музи не жартують…

— Як письменницю Вас сформувала Буковина. Там (у Чернівцях) закінчили університет, там написали свої перші книги. Що змусило Вас покинути це місто в час, коли основні творчі й людські зв’язки вже були сформовані? Чи не поїхали Ви у Київ по Шевченківську премію, як це закидають буковинці Марії Матіос?

— Я просто заміж вийшла «в Київ». За кінорежисера Володимира Андрощука. Несподівано навіть для себе. Як непримиренний борець із кучкізмом, він приїхав на Буковину захищати мене від судової розправи наді мною місцевого «прокуратора». А через два місяці ми одружилися, І, що цікаво, — того ж дня прокурор забрав позов, а я здобула друга, однодумця і останнє своє кохання. Повірте, це було більше за всі премії, разом узяті.

— Основна тема Вашої прози – смерть, самотність, зрада. Що додав Вам до розширення особистого досвіду (побутового і творчого) київський період життя?

— Ні, тематичне коло значно ширше. Оскільки мене цікавлять явища і людські типи, народжені епохою незалежності і накопичення первинного капіталу. Звичайно, Київ подарував мені не тільки нові типажі, а й теми для романів «Між пеклом і раєм», «Храм на болоті», «Хижачка», «Блудниця вавилонська», «Гаспид і Маргарита»… І не тільки життя великого мегаполісу, а й Полісся, історію і говірку якого я заповзялася вивчати. А потім – відчуття причетності до огрому історії . У мене таке відчуття іноді, що я ходжу по межі між минулим і теперішнім. Тільки відхили тонку завісу — і ти в історичному Києві.

Я не прихильниця Фройда, але з часом усе більше впевнююсь, що творчість – це нескінченна боротьба із власними комплексами. Зокрема, й комплексом провінційності… І Київ тим і благословенний, що він позбавляє від цього… даруючи ілюзію причетності до всієї держави, а не якогось краю…

Так, я дякую долі за Буковину, де відбулося моє становлення у всіх земних іпостасях. Без Буковини я була б наполовину українкою. І не відомо, як склалася б моя творча доля. Я досі закохана в цей край і своя — там. Якби я була буковинкою з роду, я б ніколи не покинула Чернівців. Але я ще й подолянка, яка мріяла жити в Києві. І моя дитяча мрія збулася.

Київ не дав мені того людського комфорту, що його я мала з надлишком на Буковині. Зате дав відчуття свободи, висоти і простору. А притаманна мегаполісу роз’єднаність, відчуженість, самотність як норма існування подарували мені можливість писати, не озираючись ні на кого. Адже творчість – жорстока річ. Вона не любить лукавства, напівправди. І ця її безкомпромісність часом робить письменника падлюкою відносно навіть найдорожчих людей. Буває, що попри любов і повагу ти раптом пишеш із коханої людини зовсім протилежний образ… Після чого хочеться втекти в джунглі і не показуватися людям на очі. Київ – і є такими джунглями. І за це я його ще дужче люблю.

— На «ЛітАкценті» Ви дали дуже різкий коментар до моєї розмови з Романом Іваничуком. Це прорвалася Ваша образа на письменників, які в усі часи уміли бути своїми, здобувшись не тільки читацької популярности, але й матеріяльних благ? Чи це реакція, сформульована героєм популярного радянського кінофільму: «За державу обидно»?

— Навіть не знаю, що сказати… Я нічого не хочу від Романа Івановича, хоч справді – за Україну «обидно»… Я йому не суддя, але й не друг, щоб лізти з порадами. Але мене обурила його відповідь на Ваше запитання, як він ставиться до подій у Спілці. Мене потрясло, що саме Іваничук, новоспечений Герой України, який має звичку тоном непогрішимого метра повчати, як народові жити, а українським письменникам – творити задля високих цілей, відповідає лукаво, явно віддячуючи Яворівському за справді таки високу нагороду (цитую приблизно): «Мене майно не цікавить, мене цікавить творчість».

Знаєте, я пожаліла його вік. Однак… не йдеться саме про Іваничука. Якраз він заслуговує поваги, хоч разом зі своїм поколінням не зробив для України і сотої долі того, що міг зробити. Особливо на початку 1990-х. І іншим не дав. Мені, наприклад. Бо я рвалась у парламент першого скликання не для того, щоб писати роман, а захистити законами усіх незахищених Господом Богом на цій землі. Все… більше не буду перераховувати! Та все ж на моє тверде переконання, якщо Бог продовжує твої роки, в той час, коли ось, просто з-перед твоїх очей забирає юних, красивих, геніальних, то для чогось Він це робить? А для чого? Щоб ти покаявся у всіх гріхах. Не можеш привселюдно? Зачинись. Пиши щоденники… Лиш не ліз у чергу за черговою брошкою. Ти – письменник. Ти стоїш в однім ряду із Шевченком… Будь йому рівним… І вірним. Одно слово, я боюся старості як кари Божої. І це ще один мій комплекс, з яким борюсь… Про це, власне, моя новела «Бермудський трикутник» і «Осінь з патріархом»…

— Над чим працює тепер Галина Тарасюк? І чи змирилася Вона із поразкою на цьому етапі боротьби за суспільну справедливість (у запалі протистояння чомусь забувається теза Сковороди: у світі людей справедливости немає)?

— Сковорода написав ці слова у лиху годину, і забув стерти у світлу хвилину. І про світ людей. Але є ще світ Божий, у якому справедливість обов’язково торжествує. Щодо поразки моєї, то Ви, паночку, даремно… Ви ж бо не якийсь покимон, чи нетверезий! І розумієте, що зазнала поразки не я, а «яворівщина», явище дуже поширене серед членів Спілки, особливо тих, яких іменують письменниками другого, третього і подальших ешелонів, хоч самі вони себе вважають класиками. І Ви скоро в цьому пересвідчитесь. Як уже багато хто переконався.

А я зараз роблю святу справу – готую підрядники поетів «Розстріляного відродження» для антології «Український авангард», що має вийти за кордоном, але не за сприяння спілчанського міжнародного форуму «Слово без кордонів». От бачите! А ті, хто на цих зовсім юних і геніальних поетів стукав-доносив, і ті, хто розстрілював їх, думали, певно, теж, що у світі людей справедливості нема… А Бог розпорядився по-іншому.

Розмовляв Євген Баран

P.S. Мушу вдатися до невеличкого коментаря, як той, хто викликав вогонь Галини Тарасюк і на себе.

Перше. Відповіді Галини Тарасюк мають деякі скорочення, які запропонувала мені зробити редакція ЛітАкценту. Порозмисливши, я погодився. Кожна реакція повинна мати своє місце і час. Різкість висловлювань, яку не знімеш, не є ознакою правди («Правда бездомна», твердить польський есеїст і поет Адам Загаєвський).

Закиди Галини Тарасюк у мій бік справедиві з погляду її правди. Бо помилка ініціаторів виступів проти Яворівського полягала у тому, що не були роздані копії оригіналів документів. Цим скористався Яворівський. Я не міг голосувати проти того, чого не бачив. Газета витерпить усе. Документ є юридичною підставою для відкриття кримінальної справи («Правда двічі бездомна», за тим же Загаєвським).

Друге. Яко новоспечений член Ради НСПУ, я утримався у голосуванні проти Яворівського, бо це не змінювало суті справи. А маріонеткою у цьому конфлікті виглядати не хотілося. Хоча я голосував проти Крима, що зафіксовано протокольно.

Третє. Творча спілка буде існувати в тій чи іншій формі. Нехай без майна. Але влада, якщо вона мислить себе категоріями українськими, розумітиме, що письменник є важливою складовою розбудови української національної ідеології. Переконаний, що розмивання ідеологічного стрижня тінейджерської держави є передумовою для її поглинання (політичного, економічного, ідеологічного, культурного) сильнішим і спритнішим конкурентом. Чому думаємо, що нас це не стосується?..

І останнє. Галина Тарасюк залишається «єдиним мужчиною» в українському літературно-спілчанському просторі. Так було, і так є.

Мені залишається подякувати Галині Тарасюк за громадянський вчинок.

Від редакції. Позиція Галини Тарасюк щодо конфлікту в НСПУ розкрита в інтерв’ю максимально повно. Інші його учасники (ті, кого згадує Г. Тарасюк) також можуть висловитися на нашому сайті.

Про творчість Галини Тарасюк читайте в матеріалі Євгенії Кононенко «Письменниця з біографією»