Лявон Барщевський (нар. 1958 р.) – білоруський перекладач, критик, політик. Він перекладав твори Есхіла, Кафки, Белля, Ленау, Брехта та інших авторів – загалом, поезію з тридцяти мов, а прозу – з десяти. Пан Лявон – голова Білоруського ПЕН-центру (2003–2005), засновник і заступник директора Білоруського гуманітарного ліцею, який через переслідування нинішньої білоруської влади був змушений переїхати з Мінська до Варшави. Барщевський також редагує серію «Biblioteka bialoruska», що від 2006 р. видається у Вроцлаві в Колеґіумі Східної Європи. Нарешті, він є головою провідної білоруської опозиційної партії «Білоруський Народний Фронт». У червні Лявон Барщевський приїздив до Києва, він люб’язно погодився дати інтерв’ю для «ЛітАкценту».

– Спадар Лявон, як Ви вирішуєте, чи будете перекладати той чи той твір?

– У нас у Білорусі ситуація гірша, ніж в Україні: у нас багато неперекладених класиків. Молоді перекладачі не люблять перекладати класику, а комусь треба це робити. І я більше займаюся перекладами класики, яку я люблю всю, і з різних епох, і з різних літератур, бо я – літературознавець за освітою. Але коли постає питання: «Чи не міг би ти перекласти такий сучасний твір?», – то я пробую. Наприклад, мене Андрей Хаданович попросив перекласти поему «Моральний трактат» Чеслава Мілоша, і я зробив цей переклад, причому за доволі короткий час.
Інколи перекладаю щось із сучасної літератури, – це, зазвичай, те, що западе в душу, якщо я побачу там щось цікаве, нове. Це як криниця натхнення: надихнув тебе цей твір – ти його перекладаєш. На жаль, постійних перекладацьких часописів у нас нема (тепер ось з’явився часопис «ПрайдзіСвет» http://www.prajdzisvet.org/, можливо, він трохи заповнить ту прогалину), а замовлення на перекладну літературу від видавців то є, то нема. Тому намагаєшся робити, що можеш, і шукати на це час. А коли є вільний час, то перекладаєш для себе, не думаючи, хто це надрукує. Тепер я сиджу над перекладом «Медеї» Еврипіда, бо цей твір у 1920-х роках був перекладений у нас у Білорусі Юліаном Дрейзиним, але його забрав НКВД, і весь архів його забрав, і він пропав. І ось тому я перекладаю цей твір заново з давньогрецької мови на білоруську.

– Коли перекладач перекладає класика, виходить такий рівнобічний трикутник: класик, перекладач і час, – бо мозок перекладача завжди інфікований вірусом сучасності.

– Це велика проблема: шукати у мові, у способах висловлювання відповідника, який би переконував читача в натуральності цього перекладу. З іншого боку, в нас відбувається (в Україні це частково вже сталося) повернення до наших традицій класичної мови 1920–30-х років і навіть раніших, з початку ХХ ст. І тут саме перекладач має трохи більше свободи: певна архаїзація, повернення старих слів, старих висловів, що створює враження такої архаїчності тексту. Так що ця творчість буває цікавішою, ніж переклад якогось сучасного автора з якимись нібито складними інтелектуальними «вивертами».

– Щойно згаданий Вами Ваш молодший колеґа Андрей Хаданович розповідав, що коли береться за переклад певного твору, він насамперед для себе вирішує: що жодним чином не можна перекласти — і це буде втрачено, і з цим треба змиритися, а за що ще варто поборотися.

– Я інакше дивлюся на текст. Я намагаюся якомога швидше зробити чорновий варіант перекладу, потім його покласти і десь за півроку повернутися до цього тексту. І тоді місця, які давалися важко і здавалися неперекладними, – перекладаються. Тобто, я ніколи не бачу перед собою неперекладних місць. Я просто бачу, що, цей фраґмент мені не вдалося зробити так, як я хотів, але я його здолав; можливо, за деякий час мені спадуть на думку кращі ідеї, і я зможу це переробити і зробити краще. Так зазвичай і трапляється – я повертаюсь. От я колись із давньогрецької літератури переклав «Царя Едипа», розіслав знайомим перекладачам, літераторам, щоби вони почитали цей переклад, вони мені надіслали зауваження. І от шість місяців проминуло, я повернувся до цього перекладу, деякі місця, які мені здавалися важкими, вельми легко поправив. Ну, а в сучасній літературі це ще важливіше: треба, щоби переклад вилежався, він, як квашена капуста чи борщ, повинен вистояти свій час, щоби бути смачним.

– Ви для себе встановлюєте межі своєї, так би мовити, перекладацької сваволі?

– Ні, я перекладаю так, як у мене виходить. Я раціонально не ставлюсь до перекладу. Кладеться мені на душу великий шматок – перекладаю. А трапляється день, що не йде жодний рядок – тоді його відкладаю і займаюся чимось іншим (бо я маю й іншу роботу – словники складаю тощо). Тому я зазвичай не планую якось раціонально: як у мене буде, що буде. Я намагаюся йти вперед, потім повертатися, переробляти, знову перекладати шматки, з кимось радитися, дати почитати комусь – оце моя технологія.

– Ми з Вами зараз на Київських Липках, неподалік будинку, де 100 років тому Анна Ахматова написала: «А мені сьогодні ввечері 20 років», – сьогодні ввечері їй уже 120 років. За радянської влади вона не могла своїх віршів друкувати, жила з перекладів і при цьому примовляла: поетові не можна перекладати, бо це означає харчуватися власним мозком.

– Я згоден з Анною Ахматовою. Вважаю, що у нас у Білорусі все-таки найкращі перекладачі – це ті, хто займається тільки перекладами. Бо автентичний поет або прозаїк, коли він щось знаходить у мові або у способах висловлювання, він усе це приберігає для своїх творів і у переклади не віддає. Переклад для нього все-таки – друга справа, а не перша. А коли переклад – це твоє основне заняття, то ти цього не бережеш: тобі прийшла добра ідея, добра фраза, добре компонування – ти це вставляєш до свого перекладу і не заощаджуєш.

– Але ж є такі українсько-білоруські, сказати б, творчі тандеми, які взаємно перекладають один одного: Олександр Ірванець та Уладзімер Арлов, або Сергій Жадан та Андрей Хаданович. Це особливо вражає на фестивалях, коли слідом за оригінальним віршем одного поета інший читає його переклад, і навпаки. Можливо, це просто інший жанр?

– Я б сказав, що це інший жанр перекладу. Близько 95% творів я перекладав тих авторів, яких не знаю особисто чи не можу знати, бо вони давно померли. Для мене така проблема не поставала. Мені здається, це виняток із того правила, про яке я сказав. Бо коли тобі буде соромно перед автором за те, що ти кепсько переклав, то тоді ти мусиш шукати найкращі способи перекладу. Але це інший випадок, і от у цій якості я таке вітаю.

– Андрей Хаданович якось навів таку професійну перекладацьку приказку: переклад – як кохана жінка: якщо він гарний, то невірний, якщо він вірний, то негарний.

– Ну, це, здається, ще Расул Гамзатов сказав – я вперше чув цю фразу саме від нього, з екрану телевізора. Але я думаю, що це не зовсім так, що може бути переклад і гарний, і вірний, точний, а може бути і навпаки. Все залежить від натхнення перекладача. Але повторююсь: чистому перекладачеві це робити легше, бо коли він щось геніальне, фантастичне знайшов, він не береже, щоби вставити у свій твір.

– За якими ознаками Ви вирішуєте, що Ваша робота над перекладом певного твору нарешті завершена?

– Для мене критерієм завершення є те, що я врахував усі зауваження, бо я завжди даю свої переклади комусь прочитати, перед тим, як давати до друку. Коли мої колеґи пропонують щось переробити, коли я зняв ті кепські моменти, що не вдалися, коли я їх поліпшив – тоді можна поставити крапку. Але в принципі в перекладі крапку неможливо поставити. Є один вірш Гайнріха Гайне, «Enfant perdu», який я вперше переклав, коли був учнем 7-го класу – ну, можливо, 1973 року. І він мені не вдався, цей переклад. І я періодично чомусь до нього повертаюся, і хочу там пару рядків переробити. І переробив уже разів десять, а він мені не подобається, і я його не друкував ніде. Він у мене через усе життя йде, цей вірш Гайнріха Гайне, і я його не завершив. Так, у мене є чимало незавершених перекладів, я незадоволений ними, думаю, щось треба зробити: або викинути, або знову почати, або повернутися, – тому крапку неможливо поставити.

– А якщо 20 чи 30 років тому Ви вирішили, що переклад готовий, поставили крапку і були ним задоволені – тепер, перечитуючи, не маєте спокуси переробити?

– Спокуса завжди є, але я б сказав так: от мої перші прозові переклади – з Франца Кафки, з Гайнріха Белля, – вони мене і сьогодні задовольняють. І коли молоді люди просять мене щось дати почитати з моїх перекладів, я їм кажу – читайте мої перші переклади, вони мене задовольняють. А свої поетичні переклади часом перечитуєш і думаєш: це вже банальності. Поезія ж так само йде вперед: той образ, який 30 років тому не вважався банальним, сьогодні вже десять разів у різних авторів повторений. Тому до поетичних перекладів треба повертатися.

– Ви пишете вірші?

– Я, як і всі, писав власні вірші, але вони були вельми невдалі. Добре, що я все-таки своєчасно зрозумів, що є поети, значно кращі за мене, і їх вельми багато, а от перекладачів, кращих за мене, у Білорусі можна на пальцях перелічити.

– А перерахуйте їх, будь-ласка.

– Василь Сьомуха, в якого я навчався, який був моїм учителем, хоча у нас різні перекладацькі підходи і манери, але я в нього вчився праці з текстом і праці з білоруською мовою – шукати слова з особливих резервів білоруської мови я навчався у нього. Ригор Барадулін, звичайно, – класик нашої поезії й перекладу теж! Андрей Хаданович французьку поезію перекладає краще за мене, а Олег Мінкін – польську. На жаль, декого з тих перекладачів, які кращі за мене і в яких я навчався, вже немає серед живих. Таким був Валянцін Рабкевич, який багато мені допоміг у становленні; Карлос Шерман, Ніна Мацяш та інші, – це люди, за якими я все життя намагатимуся тягнутися, не відставати від них, робити не гірше за них. Є серед молодих перекладачів такі, які певні речі роблять ліпше за мене, приміром, та ж Марийка Мартисевич, – я би не зробив деякі речі так, як вона робить, тому що в неї вже трохи інше бачення літературної дійсності. Але в перекладах класики я почуваюся цілком упевнено, і тут у мене мало конкурентів.

Розмовляв і переклав з білоруської Віталій Пономарьов