Містифікатор Винничук
- 25 Чер 2009 03:46
- 625
- 30 коментарів
Юрій Винничук. Фото з сайту dic.academic.ru
Юрій Винничук і його тексти є великим курйозом у нинішній українській літературі. Дуже ймовірно, що більшість із нас уперше почула ім’я Ю. Винничука разом із такими його «канонізованими титулами», як еротоман, фантаст, «батько» чорного гумору, містифікатор ще й, попри все (чи то – перш за все), скандаліст. Справді, часто Винничукові твори завершуються не епілогом, а гучною суспільною реакцією (неважливо: позитивною чи негативною). І це, перш за все, стосується тих текстів, що їх письменник називає «фокусами». Нам же вони відомі як містифікації.
Ю. Винничук, без сумніву, майстерний містифікатор. Варто тільки згадати «Плач над градом Кия» Ріангабара і «Пісню світову» Анни Любовичівни, що їх він опублікував як знайдені тексти XIII та XVII століть відповідно. Ці вигадки були настільки успішними, що розкрив їх, врешті-решт, сам Ю. Винничук, а не якийсь інший дослідник чи науковець. Більше того, як достовірні, вони увійшли в науковий світ. Ми й тепер можемо взяти перший том Української літературної енциклопедії (1988 р.) і в словниковій статті «Ірландська література» почитати про поему XIII ст. «Плач над градом Кия», що належить ірландському ченцеві Ріангабару. Або ж у третій книзі «Слова многоцінного», хрестоматії української літератури, ознайомитися з акровіршем XVII ст. «Пісня світова» невідомої (чи краще – майже невідомої?) авторки Анни Любовичівни. Про пристрасть Ю. Винничука до містифікацій свідчать навіть його щоденник «Житіє гаремноє» і роман «Мальва Ланда». Безумовно, їх не можна назвати серйозними вигадками, проте «гра в містифікацію» — чи навіть «гра з реальністю» — тут є.
Потойбічне. Українська готична проза ХХ ст. / Уклав Юрій Винничук. – Львів: Піраміда, 2005
Автор не тільки обрав ім’я героїні Мальва Ланда, яке насправді належить радянській правозахисниці й учасниці Гельсінської групи в Росії XX ст. Мальві Ноєвні Ланді, він ще й приписав своїй героїні дві поетичні збірки, редактором яких у романі був Остап Грицай – справді український літератор, редактор, перекладач. А «Житіє гаремноє» Ю. Винничук почав друкувати як знайдений щоденник Роксолани! Проте він не так хотів нас переконати у справжності цього «знайденого тексту», як спричинити бурхливий читацький резонанс і розвінчати патріотично-обожнюваний нами образ Роксолани. А ще своїми вигадками він намагався витворити «повну літературу», повправлятися у стилізації, поглумитися з читачів і з читачами, руйнуючи наші стереотипи й горизонти сподівань. Він почав свій «культуротворчий проект» із невидимим грифом «Юрій Винничук презентує», і цей проект триває далі, адже список Винничукових містифікацій не закінчився.
Ми залюбки вірили Ю. Винничуку: і тоді, коли він сказав, що «Плач над градом Кия» – знайдений текст XIII ст., а «Пісня світова» – акровірш XVII ст. , і тоді, коли зізнався, що це обидві його вигадки. Відповідно, сумніву не викликали й інші його слова: «<…> я ще не до всіх містифікацій признався. А до деяких, бачу, що й не варто признаватися, бо воно вже живе незалежно від мене». З’явилося непереборне бажання якось підтвердити це чесне зізнання автора. І аргументи на користь письменника ми намагалися знайти в книгах «Потойбічне», «Огняний змій», «Нічний привид». Це три антології української готичної прози XIX-XX ст., упорядником яких був саме Ю. Винничук. Здебільшого він подавав тексти маловідомих авторів, яких вибирав з української періодики чи іншої літератури XIX-XX ст. Утім, як з’ясувалося, обов’язки його не були обмежені тільки упорядкуванням, перекладом і редакцією вибраних оповідань.
Перевіряючи джерела (ті, з яких Ю. Винничук узяв певні тексти), я змушена була визнати, що знову маю справу з містифікаціями.
Юрій Винничук. Мальва Ланда. — Львів: Піраміда, 2004
По-перше, оповідання «Історія черепа» Ореста Авдиковського. Ю. Винничук подав його за часописом «Галицкая Русь» 1892 року. Проте насправді в цьому виданні вказаний текст відсутній. У даному випадку йдеться про містифікацію твору, адже Орест Авдиковський – особа реальна. Інформацію про нього можна знайти ще в «Енциклопедії українознавства» за редакцією В. Кубійовича 1955 року, а також в Українській літературній енциклопедії і книзі Костя Левицького «Iсторiя полiтичної думки галицьких українців 1848-1914». Навіть у рукописах є збірка його ліричних віршів та новел. Таким чином, Ю. Винничук приписав іншому маловідомому письменникові XIX ст. свій текст! Оповідання «Історія черепа» вже навіть функціонує як твір XIX ст. Ореста Авдиковського: зокрема, на інтернет-сторінках «Архиву фантастики» і, звичайно, «Поступу».
Ще цікавіший випадок із оповіданням «Кімната Привидів» невідомого автора. Упорядник зазначив, що взяв твір із часопису «Annales des sc. Psych» 1891 року. Утім, це джерело так і не було знайдене. А оскільки відсутнє й ім’я автора, текст також шукати було неможливо. Єдині відомості про оповідання можна відшукати тільки в антології Ю. Винничука «Нічний привид», де вони складають аж одне речення: «Оповідання подано за часописом «Annales des sc. Psych» («Аннали психічних наук»), 1891р.». І хоча «Annales des sc. Psych» знайти не вдалося, зате вдалося безпосередньо у Ю. Винничука поцікавитися, де і як він натрапив на таке джерело. Відповідь звучала приблизно так: цей часопис належав його знайомому отцеві (безумовно, така відповідь не переконує. Судячи з подяки автора чималій кількості відділів наукової бібліотеки ім. Стефаника, його антології укладалися на основі їхніх фондів. Утім, така відповідь і не здивувала. Упорядник доволі часто нехтує академічними нормами, укладаючи антології. Наприклад, він не зазначає джерел текстів або вказує помилкові). Нині ж згадка про оповідання Невідомого «Кімната привидів» є вже на інтернет-сторінці «Архива фантастики».
Юрій Винничук. Фото з сайту azh.com.ua
Про Григорія Луцика-Муллика та його оповідання «Трагічний сеанс» і «Жах» теж відсутня будь-яка інформація. Але в цьому випадку упорядник ще й не вказав джерела. Єдині відомості про Григорія Луцика-Муллика і його тексти можна знайти тільки в антології Ю. Винничука «Потойбічне», проте вони дуже лаконічні. До того ж, упорядник подає неконкретизовані біографічні нотатки («Народився у 1920-их роках на Волині»), загально описує періодику й час, коли публікувалися тексти Григорія Луцика-Муллика («Дописував у 1930-их роках до «Нового Часу» та у 1940-их до дитячого часопису «Наш Світ» (Луцьк)»). Так само сказано і про творчий доробок письменника: «Автор оповідань, легенд, історичної повісти «Граф Кучальський», яка залишилася в рукописі». На жаль, Ю. Винничук не вказав, до яких архівів або колекцій належить цей рукопис. Спроба відшукати його серед усієї картотеки фонду була-таки безуспішною. Хоча за даних умов, швидше, потрібне кількаразове звернення до рукописного фонду, аби остаточно впевнитися у відсутності документа. Не вдалося знайти і якихось біографічних даних про письменника. Його ім’я не згадано ні в Енциклопедії Українознавства, ні в Українській літературній енциклопедії, ні в картотеках наукових бібліотек. Зате Г. Луцик-Муллик зі своїми текстами вже присутній на кількох інтернет-сторінках: «Архив фантастики» і «Офіційний сайт письменника-фантаста Олександра Левченка». Як і у випадку з «Історією черепа» та «Кімнатою привидів», це свідчить про ефект розростання вигадки. Г. Грабович в одній зі своїх студій називає такий процес «канонізацією» містифікації.
Юрій Винничук. Легенди Львова. — Львів: Піраміда.
Окрім цих, найбільш очевидних вигадок Ю. Винничука, є й інші, проте вони потребують глибшої перевірки та дослідження. Це оповідання М.-А. Голод «Як Михайло з духами розмовляв», «Петля» Ю. Будяка, «Фіолетова тінь» С. Ольшенка-Вільхи. Марія-Анна Голод є достовірною особою. Вона емігрувала в 1940-их роках до Канади й залишила у своєму творчому доробку кілька книжок («Янгол у наймах» (1995), «Люстра пана Севастяна» (1998) та інші). Про це в передмові до книжки «Люстра пана Севастяна» писав Михайло Слабошпицький: «Марія-Анна Голод (з роду Прокопович) – походить зі Львова, де закінчила гімназію Сестер Василіянок й дворічні торгівельні студії. Від 1948-го живе в Канаді. <…> Вона довго була головою Торонтського відділення «Слова», яке об’єднало українських письменників в еміграції. <…> Її перу належать мистецтвознавчі й літературно-критичні статті, репортажі, гуморески, фейлетони, оповідання й поезії, зібрані в книгах «Чотири пори року» та «Стрімка моя вулиця». На цю передмову опирається і Ю. Винничук, подаючи свій біографічний коментар. У збірці «Потойбічне» він помістив два оповідання Марії-Анни Голод: «Студент» зі збірки «Янгол у наймах» і «Як Михайло з духами розмовляв» із рукопису. Перше оповідання відшукалося, зате друге — ні. Як і у випадку з Г. Луциком-Мулликом, Ю. Винничук і цього разу не вказав конкретного архіву чи колекції, де знаходиться згаданий рукопис Анни-Марії Голод. Більше того, в одному з номерів «Поступу» він уточнив: «Текст оповіді подаємо за родинним рукописом». Можливо, згаданий рукопис взагалі відсутній серед бібліотечних матеріалів. Або ж ніколи й не існував узагалі!
Що ж до оповідань «Петля» Юрія Будяка та «Фіолетова тінь» Святослава Ольшенка-Вільхи, то в антологіях їх подано без зазначення джерел. Знайти ці тексти за іменами авторів поки що теж не вдалося. Знову містифікація?
Юрій Винничук. Фото з сайту culture.unian.net
Сам факт, що розглянуті оповідання вміщено в антологіях, уже мав би свідчити про їх історичну достовірність і наукову підставовість. У такий спосіб вигадка завуальовується, і це свідчить про те, що Винничук-містифікатор добре продумує шлях введення своїх містифікацій у літературно-науковий світ. Адже власні книги стають безпечнішим каналом для проникнення своїх же містифікацій в літературний світ. Окрім того, впорядковуючи антології, Ю. Винничук підбирає тексти різних авторів: відомих, менш знаних (але достовірних) і зовсім невідомих. «Невідомі» губляться серед авторитетної решти (оповідання Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Василя Стефаника, Юрія Клена), не викликаючи особливих підозр. І все виглядає так, що Ю. Винничук не лише впорядковував, перекладав і редагував вибрані оповідання, а й сам їх створював!
У кожному разі, це не позбавляє нас сумнівів щодо достовірності творів, про які йшлося, і дозволяє нам стверджувати, що попереду – нові містифікації.
Утім, для Юрія Винничука навіть розкриття чергових вигадок буде, радше, не поразкою містифікатора, а гучним і бажаним результатом: низкою скандалів і черговою порцією слави. Як завжди.
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
браво!
Дякую! Юрія Винничука хочеться читати і читати.
а цого не назвати його “активним користувачем псевдонімів”? Ви дуже серйозно ставитеся до літературних ігор.
Різниця між псевдонімом і містифікатором дуже суттєва. Містифікатор може використовувати вигадане імя (хоча не завжди, бо й може приписати свій твір народній творчості або іншій відомій особі, або залишити взагалі анонімним), проте твір містифікатора завжди стилізований (приміром, під текст 16 ст. тощо). До того ж він стилізує його так, аби ми повірили, що це справді текст 16 ст. А псевдонім свій текст не стилізує.
З цими містифікаціями не все пояснено до кінця. Чи замість Авдиковського має бути Авдикович? Мулик
-Луцик був викладачем української мови в Вінніпегу. Анна-Марія (Марія) Голод (покійна) була досить відомою письменницею в Торонто.
Орест Авдиковський (1842—191З) та Орест Авдикович (1877—1918) — два різні письменники…
Я вдячний книгареві за доповнення моїх знань.
Авдикович і Авдиковський таки різні особи (можете глянути в УЛЕ або Енциклопедії Українознавства). Думаю, Мулик-Луцик і Луцик-МуЛЛик також не одна й та сама людина. А от у випадку Марії-Анни Голод, то йдется про містифікацію не її особи, а лише одного з її текстів “Як Михайло з духами розмовляв”.
Молодчинка, Ковбаса (це часом не псевдо Винничука?)!!!
Ні, я не ношу вусів з бородою:) (але Винничуку ви точно зробили комлімент)! Не думала, що ефект містифікації захопить і дослідників його “фокусів”!!!
І нащо крутити людям мізки в такий спосіб? Видавай збірки, придумуй умовні авторські імена, називай усе це антологіями… Але нащо використовувати при цьому імена Куліша, Франка, Стефаника? Що за патологія?
Панове, що це за цькування? Що за ставлення? Чи ми живемо у часи, коли імена класикв настільки недоторканні, що навіть згадка за них є гріхом і патологією? Класикам, слава Богу, вже ніц не загрожує – ані од п. Винничука, ані од нас із вами, тож будьмо цивілізованішими, і якщо беремося вже судити, то пам’ятаймо й про наслідки.
Погоджуюся з Миколою, але й він не роза”язує заковики. Між розгубленістю автора статті й цинізмом пана Винничува, неможлтиво розгадати, хто що написав, а хто за кого підписався.
Тим, що не розуміють. А розуміти – дуже легко. Ми люди, носимо в собі ЕТИКУ, себто закон Божий. Без нього співжиття людей було б неможливе.
Є мало не ужиткові, але при цьому засадничі правила. Без них ми б щось робили на вулиці, не відчуваючи жадного встиду. Є такі правила у книговидавців, літературознавців.Скажімо – правила подання коментарів, зносок, вказівок на використані джерела. Ось давайте я на все це махну рукою і буду робити що і як завгодно. То я буду великий оригінал чи першопроходець у літературі? Ні, порядні видавці не будуть брати моїх рукописів і будуть праві.
strng. Хто ж заважає львів”янину В. бути “активним користувачем псевдонімів”? Іменами класиків він також може оперувати як завгодно. Але ж він ДЛЯ ВЛАСНОГО ТВОРЧОГО СТВЕРДЖЕННЯ користується їхніми творами, ставлячи ці твори у свої “антології” поряд зі своїми вигадками. Порушуючи негласні і цілком виписані права письменників у юридичних документах. Ще й обманюючи видавців, які, знаючи про містифікації, не допустили б В – х “антологій” до друку.
Що це, жарти творчої особистості? Ні, це “гумор” особистості, яка ПЕРЕСТУПАЄ. Вище прозвучало читацьке “цинізм”. Це найм”якіша оцінка содіяного В. На цьому сайті у матеріалі Є. Барана (Візаві) подається оцінка В. Романом Іваничуком. Прочитавши цей допис, повністю з нею погоджуюся.
strng. Імена класиків є “доторканними” для людей доброї волі. І є недоторканними для брехунів, махлярів, з бузиною включно.
А Микола –це ж не хто інший як Баран. А якщо говорити про цинізм, то у списку запідозрених авторкою містифікацій жодного класика нема. то все третьорядні письменники. Тому жодного гріху я не бачу. А ось Жадан колись опублікував підробні листи Шевченка. Пане Баран! Чому мовчите!
А Лола – це не пан Крупа? Чи все ж таки сам В.?
Пане, Миколо С.! Незабувайте, що все ж містифікація є літературним явищем (!!!!!!!!!!!), а не кримінальним злочином. Та й навіть на таких “злочинців” є свої ловці – текстологи. До того Винничук не перший, хто використовує містифікацію. У нашій літературі були І. Срезневський з укр. думами, П. Куліш із “Записками Южной Руси”, Е . Стріха. А в зарубіжних літературах – неперелічиш. Причин, чому він це робить, може бути багато. Про одну з них говорить сам Ю.В. – поправлятися в стилізації і переконатися наскільки вона успішна. А критерієм успішності його вигадок стаємо ми – наша реакція. Бо досі ж спокійно читали його антології, не маючи ніяких підозр!
А тепер вони є. Тому будьте спокійні :)
Не ламайтеся у відчинені двері, пані Ірино. Так, містифікації є літературним явищем (”Рукопис, знайдений у Сарагосі” тощо). Заспокойтеся сама. І перечитайте знову мої зауваження.
Моя містифікація містифікації
До глибини моєї зіпсованої душі я був розчулений дослідженням Ірини Ковбаси. Це ж треба! Знайшовся хтось такий, хто пірнув у ті самі паперові джунглі, в яких я блукаю роками, хтось чхав і дихав тими самими порохами, сліпав і кліпав, заливаючись слізьми від постійного крутіння у носі. Слава їй!
Я не кплю. Я справді зворушений, бо займатися тим, чим займаюся я, окрім мене та Валерія Шевчука, ніхто ж не хоче. Усім начхати на те, що писалося до них, усім шкода вділити свій дорогоцінний час на марудне укладання антологій.
Але про все за порядком. Так, каюсь, я грішний. Я не раз містифікував і пошивав у дурні, я взагалі по життю суміш Швейка з Уленшпігелем. Як сказала одна матінка, забороняючи мені зустрічатися з її донькою: „Таким вас зробила система”. Вона мала на увазі совєтську систему. І, здається, не помилилася. Хто сприймав цей світ серйозніше і не був Швейком, той спивався, вішався, кидав писати, і, як наслідок, із мого покоління маємо одиниці літераторів.
Перші мої містифікації можна пояснити бажанням побачити надрукованими свої твори. Тому я публікував їх під виглядом перекладів. „Житіє гаремноє” я сотворив на замовлення Олександра Кривенка та, зрештою, і з великого бажання скинути Роксолану – цього безглуздого ідола – з незаслужено зайнятого п’єдесталу.
Так, я ще не до всього признався, однак до укладання антологій я ставлюся дещо серйозніше. Ну, може, за винятком „Чорт зна що”, де справді є містифікації. У проаналізованих Іриною антологіях містифікацій – о жах! – нема. Я розумію, скільки буде розчарованих, але що ж – такий сумний факт.
Чому Ірина не виявила окремих оповідань та даних про окремих авторів пояснюється специфікою збирання матеріалу. Отже, робити ксерокопії з давніх джерел заборонено. Дозволяється знімати на цифрову камеру. І ось, коли ти заганяєш у комп’ютер цілу купу знімків і починаєш їх фасувати, то інколи у поспіху трапляються казуси. Мені б таку редакторку, якою є Ірина, то я б і горя не знав. Та ба!
Запідозрені у містифікації оповідання досить слабенькі. І вже бодай це могло б викликати у авторки сумнів, що я міг щось таке нашкрябати. Зізнаюсь, я люблю написати щось у стилі якогось давнього письменника, але це не той трафунок. У „Чорт зна що”, крім іншого, я повністю переробив повість Степана Карпенка „Пан Твардовський”, врятувавши її для літератури. Цього автора всі вважали за графомана – і Гребінка, і Шевченко, і Бєлінський. Повість існувала у двох варіантах і була пересипана бездарними віршами. Я звів варіанти докупи, скоротив, зредагував, не порушуючи ні лексики, ні стилю, і вийшло щось не гірше за Квітку-Основ’яненка.
Те саме я проробив і з оповіданням «Історія черепа» москвофіла Ореста Авдиковського, написаним язичієм. Правда, помилково вказав не те джерело, бо оповідання друкувалося не в часописі «Галицкая Русь» 1892 р., а в „Червоная Русь” 1890, №33-34 під псевдонімом О. А. Це легко перевірити за покажчиком І. Левицького.
Треба сказати, що чимало інших оповідань я дуже ґрунтовно редагував і скорочував. Але це не є містифікація. Я ніколи б не посмів редагувати когось із канонічних класиків, але геть нестравні твори тих, кого всі надійно забули, я сміливо перетворював у стравні. Ну, не було, не було в ті часи добрих редакторів!
Оповідання «Кімната Привидів» невідомого автора справді походить з французького журналу «Annales des sc. Psych» 1891 р., і написане воно було українцем. Простеньке лаконічне оповідання… Невже можна повірити, що я б витрачав час на щось подібне?
Що стосується антології „Потойбічне”, то небавом вийде нове видання. За цей час мені вдалося розшукати ширші відомості про деяких авторів.
Отже, Григорій Луцик-Муллик (а деколи і Юрій Мулик-Луцик) – реальна особа. Народився у 1913 р. в с. Татаринці біля Кременця. Вчений-славіст, член УВАН. Почати писав за студентських часів. Брав участь в обороні Варшави 1939 р. і був поранений, під час війни вчителював на Холмщині, жив у Львові. По війні оселився у Мюнхені, а з 1948 р. у Вінніпезі. Редагував чимало періодичних видань. Автор праць зі славістики, літератури, мовознавства, історії церкви та філософії. Помер у Вінніпезі.
З Марією-Анною Голод я зазнайомився ще у 1989 р. Видавництво „Піраміда” готує до видання її цікаві спогади. Ось із цього рукопису й походить оповідання „Як Михайло з духами розмовляв», «Петля» Ю. Будяка друкувалася в „Українській Хаті”, в новому виданні буде вказано рік і число.
Святослав Ольшенко-Вільха — літературне псевдо поета і письменника, якого доля після 1944 р. невідома. Народився 1910 р., закінчив українську гімназію в Тернополі, почав друкувати свої поезії у Львові у 1936 р. в журналах „Дорога”, „Малі Друзі” та ін. Перша збірка поезій „Чужа весна” (Краків, 1941), збірка оповідань „Червона коршма” (Краків, 1942). Учасник 2-го Великого Збору ОУН у Кракові, включився у підпільну боротьбу проти німецьких, а згодом проти московських наїзників у рядах УПА. Його перу належить популярна упівська пісня „Ну, і що ж, що прийдеться умерти”.
Джерело – діаспорна антологія „Слово і зброя”.
На завершення, хочу сказати, що я упорядковую не наукові антології, а популярні. То були антології готичної прози, а ще будуть антології кримінальної та еротичної прози. Мета – спопуляризувати ті закам’янілі скіфські баби, якими нам уявляються класики і забуті письменники минулих віків. Чи багато хто з молоді відважиться нині вгризатися у „Мазепу” Богдана Лепкого? А ось його оповідання – просто чудові.
А хто нині буде читати житія святих, проповіді святих отців, старі діярії, церковні літописи? А от я вилущую звідти прекрасні речі, які створять антологію давньої української фантастики, яку залюбки прочитає любий вуйко.
А зараз про святе. Зараз я укладаю антологію розстріляних і замучених у таборах поетів від Першої світової (убитих денікінцями і більшовиками), загиблих на війні і від рук фашистів і аж до смерті Сталіна 1953 р. Кількість вражає. Список уже перевалив за 300!!! Антологія у двох грубих томах вийде в „Піраміді” без жодних спонсорів, а зароблю я на цьому те, що не купиш за жодні гроші: вдячність тих, що на небі.
Понад півроку я не годен нічим іншим займатися. Це якась містика. Я маю недописаний роман, мені замовляють за добрі гроші статті, але я не можу за них взятися, бо відразу щось мені перешкоджає. Зате, коли йду в бібліотеку, і знимкую, знимкую, знимкую, усе йде чудово, звідкись гроші самі з’являються, за кордоном права купують на переклад, мій видавець спішно додруковує новий наклад якоїсь давнішої книжки, бо тамтой вже скінчився, і при цьому дивується, що продаж так різко зріс, навіть дружина вже остерігається мене відривати від цієї праці, аби чогось не сталося. Бо вже дещо горіло, падало, розбивалося, не вдавалося, не проростало, засихало, підгнивало… Та, блін, навіть погода сприяє! Зранку сонце так і манить до бібліотеки, щойно зайшов – злива, грім, блискавка, а біля шостої вечора знову сонце. І я, хоч і голодний, але радісний, бо несу ще кілька десятків текстів.
Хтось дивується, у чому сила Валерія Шевчука? У чому його неймовірна працездатність? То знайте – він той, хто укладає антології. Сотні забутих і воскреслих напоюють його енергією і здоров’ям. Останнє надбання – упорядкований ним Клим Поліщук. Купіть. Не пошкодуєте.
Висновок із цього такий: укладайте, бовдури, антології. Це продовжить ваше життя.
спасибі. щире спасибі за останні слова. антології – це справді сила.
Різниця між цією статтею Винничука й статтею Ірини Ковбаси – величезна. Винничук ні словом не згадує про якісь фальшиві імена чи “містифікації”, а описує дуже цікаві труди над миулим нашої літератури. За це йому треба бути вдячним. Отже, я назвав циніком “містичну” не-особу, яку нам намалювала пані Ірина. А справжнього Винничука – автора цього пояснення – я перепрошую, і беруся за читання його антологій.
Шановні коментатори, дякую за критику (і не тільки)! А Вам,Пане Юрію,за роз”яснення! Цього очікувала не тільки я. А тому – о жах ! – ніяких розчарувань! Лише виправдання сподівань.У жодному разі про остаточність містифікацій не стверджувалося. Добре знаю, що це потребує грунтовного текстологічного аналізу. І навіть у такому разі не завжди можна отримати безсумнівні результати.
Співчуваю, у Вас були жахливі симптоми під час бібліотечних копирсань. Мені, на щастя, якось обійшлося. Тому слави, на жаль, сльозіннями і шмарканнями не заробила.
І все ж – двічі перегортаючи “Галицьку Русь” – упродовж двох годин якось навіть і на думку не спало, що потрібний текст у “Червоній Русі”(пожалійте редактора Ваших нових антологій. Це теж продовжить йому життя). ! А з приводу «Annales des sc. Psych: усе-таки, де Ви натрапили на це видання? У бібліотеці Стефаника немає. Хоча у кожній антології сказано, якими фондами Ви користувалися для впорядкування книг… І, якщо Ваша ласка, вкажіть точне джерело оповідань Г. Луцика-Муллика.
Ще раз дякую!
А Ковбаса таки одержала свої законні три хвилини слави!
Ну це ж треба: така гарна і продуктивна полеміка йшла, а тут Lola так вульгарно та ще й з копитами)
Ірино, вітаю Вас: якби аналіз не був колючим, автор не відповідав би. А своє Ви ще зробите, адже молодість критика, ще не привід не торкати за бороди (пробачте, пане Юрію) класиків:)
Псують… лоли такими коментарями.
Також прошу вибачення у п. Винничука. Зичу йому здоров”я і здобутків у праці, образ якої він змалював.
Маю урок – як не треба сприймати окремі оцінки когось.
набагато легше схилятися перед класиками, ніж породити бодай одну спробу критичного їх перепрочитання. але дякувати їм потрібно, це так, це правда.
мене просто супертішать такі вияви пошшшани) чекайте, прийде пан Юзьо Обсерватор, він всім нам покаже, як треба до старших і відомих ставитися)))
Складний цей пан Винничук, складний.