Несамовита слов’янщина… без України?

Марія Яніон належить до ветеранів польського літературознавства. Основна сфера її зацікавлень – романтизм. Проте її праці часто виходить за межі літературознавчих проблем і розраховані на відносно широке коло читачів. Не дивно, що статті цієї авторки, рецензії на її книги можна зустріти у популярних виданнях, наприклад, на сторінках «Газети виборчої».

Передостання книга М.Яніон «Несамовита слов’янщина» викликала в Польщі помітне зацікавлення. Має ця книга й певний стосунок до нас, українців, як у сенсі позитивному, так і негативному.

В анотації зазначається, що в книзі представлено новий, альтернативний виклад польської історії, літератури та уявлень. Схоже, це надзавдання, що його ставить перед собою авторка. Однак важко сказати, що з ним вона впоралася (хоча тут справді є багато чого нового, свіжого й «альтернативного»).

Праця М. Яніон має назву «Несамовита слов’янщина», проте її зміст вужчий і охоплює далеко не весь слов’янський культурологічний та літературознавчий матеріал. Переважно йдеться про польську культуру й літературу. Щодо інших слов’янських літератур, то вони представлені фрагментарно і дуже вибірково. Зокрема, авторка звертає увагу на російську літературу, частково — українську культуру (коли мова заходить про «креси»), але фактично поза її увагою виявляються не лише «далекі» південнослов’янські культури, а й «близькі»– чеська, словацька, лужицька, білоруська.

Як і більшість останніх робіт М.Яніон, «Несамовита слов’янщина» виходить далеко за межі літературознавчого дискурсу. Цю працю важко назвати суто науковою, оскільки в ній присутній і публіцистичний компонент. Авторка звертається не лише до «класичних», загальновизнаних текстів польської та західноєвропейської гуманітристики, а й до текстів публіцистичних. Широко використовує матеріали «Газети виборчої», журналу «Впрост», інших популярних польських видань, тексти сучасних польських письменників, зокрема Дороти Масловської, Войцеха Кучока та інших. Така жанрова «розкутість» робить книгу не лише цікавою, а й дозволяє авторці, поряд із літературознавчими проблеми, розглядати проблеми соціологічні, політичні, культурологічні, історичні, зрештою, навіть філософські, а також інтерпретувати їх у дещо незвичному, неакадемічному плані.

У певному сенсі книгу М.Яніон варто розглядати як рефлексію стосовно непростих процесів, що відбулися й продовжують відбуватися у посткомуністичній Польщі. Авторка далеко не в захопленні від змін, поділяючи думку деяких дослідників, що демократично-капіталістична трансформація призвела в посткомуністичних державах не лише до втрати капіталу економічного, а й до втрати капіталу символічного. Мається на увазі те, що ці трансформації призвели до руйнування традиційних для Польщі економічних зв’язків, закриття підприємств (особливо важкої промисловості). Водночас вони зруйнували усталену для Польщі картину символічного світу. Відбулося не лише руйнування комуністичних ідеологем, а й маргіналізація культурних цінностей, котрі так чи інакше були вписані в ідеологічно-культурну систему «народної Польщі». Такі цінності не обов’язково мали комуністичну ідейну основу, більшість із них дісталися в спадок від епох Просвітництва, Романтизму, Позитивізму, Другої Речі Посполитої і нерідко мали націоналістичний характер.

Не влаштовують авторку й зміни в сфері суспільної комунікації, які ведуть до «розірваності цілого», фрагментаризації сприйняття дійсності. Не в захоплені вона і від змін у гуманітаристиці, де відбувається примітивізація тем і смислів. Авторка схиляється до думки про «смерть інтелігенції». Але чи не найбільше її хвилює криза традиційного уявлення про національну ідентичність. У принципі, це зрозуміло. Адже М.Яніон належить до старшого покоління польської інтелігенції, якій довелося в непростих умовах комуністичної Польщі відстоювати польську ідентичність. Однак в умовах посткомуністичних реалій, а особливо після того, як Польща увійшла в Євросоюз, питання національної ідентичності для поляків ніби перестало бути актуальним. Навіть більше: їхня ідентичність почала «непомітно» розмиватися в ідентичності «загальноєвропейській». Це не могло не викликати реакції з боку польської інтелігенції, в тому числі М.Яніон.

Авторку не влаштовує інтерпретація польської історії та культури в західноєвропейській гуманітаристиці. Вона не раз звертається до Едварда Саїда і до його методології й практики постколоніальної критики. Їй також імпонує думка Нормана Дейвіса, що на Заході в студіях про Центральну чи Східну Європу цей регіон трактується як щось вторинне, як відсталий «Орієнт». У той же час, на її думку, цей регіон, зокрема, слов’янщина, має свої глибокі корені і свою «самовитість». Правда, ця «самовитість» тривалий час у історії та літературі трактувалися й трактуються як «несамовитість», щось таке, що виходить за межі норми.

Власне, про слов’янську «несамовитість» іде мова в першій частині книги. Тут авторка звертається до текстів польських романтиків, передусім Адама Міцкевича, трохи менше — Юліуша Словацького. Велику увагу приділяє й творчості Юзефа Ігнація Крашевського, якого хоча й не можна вважати романтиком, однак, на думку авторки, в деяких його творах знайшла відображення романтична тематика, зокрема — в повісті «Прадавня легенда». М. Яніон також часто звертається до етнографічних досліджень видатного збирача слов’янського фольклору Зоріана Доленги-Ходаковського, які допомогли відкрити в ХІХ ст. «несамовиту слов’янщину».

У книзі є намагання довести, що польська (ширше – слов’янська) ідентичність мають свої корені в дохристиянській, поганській культурі. Саме ця дохристиянська основа і знайшла відображення у творчості романтиків, зокрема, А.Міцкевича й Ю.Словацького. Кілька підрозділів книги присвячено зображенню вампірів, бестій та іншої «нечисті» в творах романтиків.

Спеціально авторка акцентує увагу на демонічних, катастрофічних моментах у творах цих авторів, на тому, що в них часто звучить тема смерті, могили тощо. Зрештою, це може бути потрактоване не лише як звернення до давнини, але і як рефлексія, пов’язана з падінням Першої Речі Посполитої.

У даному випадку авторці не варто було обмежуватися суто польським літературним матеріалом. Тут би їй знадобився, зокрема, український матеріал. Між українськими авторами й авторами польськими є чимало цікавих паралелей. Зрештою, опосередковано — «несвідомо» — авторка все ж використовує український матеріал. Адже Зоріан Доленга-Ходаковський тривалий час працював на українських землях, зокрема, на Кременеччині, і значна частина зібраного ним етнографічного матеріалу має українське походження. А щодо Ю.Словацького та Ю.І.Крашевського, то вони тісно пов’язані з Україною, жили на українських землях, були непогано ознайомлені з українською культурою. До того ж у їхній творчості українська проблематика займала помітне місце. Цікавим є, наприклад, міркування Ю.Словацького, що в українському фольклорі відбилися не лише душа українця, а й поляка. Дійсно, український фольклор був надзвичайно багатий і викликав інтерес не лише в українських, а й інших слов’янських, в т.ч. польських, авторів. У ньому, очевидно, романтики й шукали «несамовиту слов’янщину» (можна пригадати твори раннього Ю.Словацького й представників «української школи» в польській літературі).

Було б дуже цікаво, якби авторка спробувала порівняти давньослов’янський, дохристиянський культурний субстрат у творчості польських романтиків — і в творах українських авторів, зокрема — Тараса Шевченка, раннього Миколи Гоголя і т. д. Тут можна було б знайти багато спільних моментів, наприклад, звернень до давньослов’янського демонізму, використання нехристиянських, давньослов’янських уявлень та символіки. Багато б дало звернення до «Лісової пісні» Лесі України, де давньослов’янська «несамовитість» вписана в реалії руйнування традиційного патріархального суспільства. Проте, схоже, М.Яніон слабко ознайомлена (якщо взагалі ознайомлена) з подібною лектурою.

Авторка далеко не в захваті від того, що в Польщі утвердилося християнство в римо-католицькому варіанті. Певні антикатолицькі нотки (хай навіть у прихованій формі) прочитуються у багатьох місцях тексту. Утвердження римо-католицизму на польських землях М.Яніон пов’язує з німецькою експансією. Вона звертає увагу, що римо-католицизм вів до нищення дохристиянської слов’янської культури. І в певному сенсі він може трактуватися як знаряддя деетнізації поляків.

У контексті цих міркувань простежуються симпатії авторки до кирило-мефодіївської традиції й східного (слов’янського?) обряду. Вона спеціально акцентує увагу на фактах існування цієї традиції на польських землях. Хоча використовувані нею факти недостатньо підтверджені. Фактично, слов’янський обряд виступає як один із можливих варіантів збереження слов’янських традицій.

Друга частина книжки – намагання осмислити місце Польщі на культурній карті Європи. М.Яніон схильна вважати, що Польща це своєрідне пограниччя між «Заходом» і «Сходом» – «на схід від Заходу і на захід від Сходу». Спочатку йдеться про стосунок Польщі до України, міф про східні «креси», сарматський міф та інші «кресові» речі, які довгий час відігравали важливу роль у символічному світі поляка. Правда, авторка залишається в полоні «кресового міфу», а її знання про українську культуру переважно обмежуються «українською школою в польській літературі».

Більше уваги приділено Росії. Тут М.Яніон краще орієнтується в культурному матеріалі, звертається як до деяких творів російської літератури, так і до російської літературної критики. Зокрема, неодноразово зустрічаються посилання на Дмітрія Ліхачова.

Чимало уваги приділено уявленню поляків про росіян, а також росіян про поляків. Загалом, ці уявлення важко назвати позитивними. Звертається увага на нерозуміння цими народами одне одного. Хоча авторка все ж пробує знайти деякі спроби такого порозуміння. Зокрема, в книзі йдеться про творчість Маріуша Вілька – поляка, «слов’янина на півночі», який пробував зрозуміти Росію та «загадкову російську душу».

Також у цій частині авторка звертається до деяких гендерних і сексуальних символів, через які відбувалося своєрідне осмислення становища Польщі в європейському світі. У книзі звернено увагу на те, що алегорично трактована «антропологічна структура влади» переосмислюється в польській культурі після падіння Першої Речі Посполитої. Польща починає сприйматися як мертве тіло. Водночас, відомо, що в польському романтизмі часто звучить ідея «воскресіння» Польщі. Подібні алегорії маємо і в українському романтизмі. Наприклад, Т.Шевченко веде мову про Україну як про «домовину», яка має воскреснути. А в Ю.Словацького паралельно зустрічається ідея воскресіння Польщі й України (про воскресіння України він веде мову в поемі «Вацлав»).

М.Яніон наголошує на тому, що в польській свідомості соціальна спільнота трактується як спільнота чоловіча, чоловіче братерство. Однак цю спільноту ніби легітимізує образ жінки, що символізує батьківщину. При цьому авторка вдається до певних паралелей щодо німецької історії й культури. Але текст книги значно виграв би, якби М.Яніон звернулася до твору «Тренос» М.Смотрицького, польськомовного українського автора ХVІІ ст. Тут чи не вперше у «високій культурі» виведено образ Матері-Церкви, поєднаний з образом Матері-Батьківщини, яка стоїть над чоловічою спільнотою князівських та шляхетських родів. При цьому М.Смотрицький апелював до фольклорних джерел.

Веде М.Яніон мову й про те, що в польській культурі політичні відносини між сильними й слабкими соціумами набували алегоричного осмислення як відносини сильного чоловіка й слабкої жінки. Так, Німеччина й Росія стосовно Польщі сприймалися як чоловіки-насильники. Польща ж щодо своїх східних «кресів» (України й Білорусії) трактувалася як чоловіче начало.

Для українців «Несамовита слов’янщина» цікава в кількох аспектах. Після прочитання цієї книги стає зрозуміло, що між польською та українською культурами, особливо епохи романтизму, є багато схожих моментів, на які не часто звертають увагу. Водночас, вона засвідчує, наскільки погано знають поляки — навіть представники їхньої інтелектуальної еліти! — український культурний матеріал.

Втім, наші знання про польську культуру не набагато кращі.