Степан Процюк – автор близько півтора десятка книжок, лауреат кількох літературних премій. Починав із поетичних проб у складі “Нової деґенерації”, згодом став співтворцем літпроекту “Інша література”. Його прозу або не сприймають, або зачитуються нею. За критику українського постсовкового менталітету С. Процюк здобув «лаври» бунтаря. Його проза – спроба розірвати зітлілу завісу псевдопристойності й показати справжнє обличчя Людини.

— Степане, Ти починав з віршованих форм, згодом перейшов на прозу, причому цей перехід був досить яскравим. Перший твій роман «Інфекція» досі багато хто вважає найкращим. Що насправді відбулося? Чому поетичні жанри перестали бути Тобі цікавими?

— Не лише починав, а й жив цими «формами». Дехто із моїх читачів досі підмовляє мене знову вдруге, так би мовити, розпочати. А щодо романів, то різні люди вважають найкращим мій той чи інший роман. Тут немає закономірності. «Інфекція», певне, ближча тим, хто любить соціальну прозу. Хоча цей роман важко однозначно назвати соціальним.

Власне, мої розгорнуті міркування з приводу поезії вилилися у романі «Жертвопринесення». Окрім того, довший час я писав паралельно поезію і прозу. Просто відчув, що починаю займатися певним поетичним самопереспівом і не схотів нагадувати платівку, що відтворює одне й те саме. Окрім того, будучи схильним до розчарувань і навіть короткочасних спустошень, я від надмірної любові до поезії трохи надірвався. Я так любив її, що якийсь час навіть почав… ненавидіти, кілька років після «зради» не читаючи віршів. Потім це поволі минулося. Але полишення поетичної практики у моєму випадку не було кон’юнктурою. Або майже не було. Я інакше не міг. Надто болісним було нерозуміння, хоча я би не хотів вдавати із себе якогось невідчитаного гуру. На все свій час.

— Степане, Тобі неодноразово закидали «ходіння по колу». Мова йде про певні художні концепти, за рамки яких Ти не виходиш – превалювання неврозу, психоделії у текстах стає Твоєю візиткою. Останній роман «Руйнування Ляльки», надрукований у «Кур’єрі Кривбасу» (2006), на Твою думку, не показує певну вичерпаність теми?

— Це дуже складне запитання… Ми всі ходимо колом, виконуючи часто одне й те саме, хоча нам здається інакше. Прорив із кола – крок до внутрішньої свободи. Я інакше розумію слово «невроз», вважаючи, що всі люди є, даруйте, потроху невротиками. Хоча – «лікарю, зцілися сам» – можливо, це діє моя функція перенесення власного невротизму на довкілля. Проте, згодься, що наше суспільство важко назвати здоровим і гармонійним. Мої, певне, трохи однобокі герої є внутрішньо чесними й навіть чистими у своїх комплексах та фобіях. Чимало людей впізнає у них власні дисгармонії.

Хоча я хотів би бути різноманітнішим і навіть звільнитися від кайданів власного стилю, що іноді придушує мене своєю ваготою. Роман «Руйнування ляльки», звісно, завершив якийсь знаковий для мене період писання. Зараз у мене навіть є деякі… шухлядні твори, написані трохи по-інакшому. Нехай ще полежать, я не кваплюся. Але проблема наших страхів і загубленості, нашої внутрішньої несвободи і стереотипного сприйняття є невичерпною. Інша річ, що ця тема може мене цікавити щоразу менше. Можливо, я трохи внутрішньо змінився. Як знати? Принаймні, хочеться писати прозу без прикметників, котрі завжди дещо «закучерявлюють» текст. Не хочеться бути «кучерявим» літератором! Не триматимуся за писання прози будь-якою ціною.

^[2]
— Степане, Ти бачиш еволюцію свого «головного» героя?

— До певної міри, так. Мій герой став менш патетичним. Хоча страх перед патетичним є також одним із комплексів сучасної української, та й не лише, літератури. Автори соромляться якихось природніх виявів власного «Я», боячись бути осміяними. Але ким? За що?

Можливо, мій герой став ще вразливішим, ніж був, щосили ховаючись за машкару мудрих словес, богошукань чи психологічних експериментів над собою або близькими… Але у такому разі автор його нічому не навчив або й не навчився сам… Проте все ж таки цей герой трохи навчився існувати у світі, сплетеному із важких, іноді моторошних, протиріч.

— Критики Тебе часто ототожнюють із центральними героями Твоєї прози. Не відчуваєш від цього суто людського дискомфорту?

— Мене ототожнювали із ними завше. Як сказав хтось, «є проза автобіографічна або погана». Звісно, в авторові є багато від своїх героїв. Кожен автор, книги якого зачіпають людей, є своєрідним. Бо інакше він би займався чимось іншим, наприклад, варив би сталь або був би фахівцем із тюльпанознавства. А скільки «своєрідних» не пише!?

У літературописанні присутній певний елемент душевного ексгібіціонізму. І як би частина нинішніх письменників не намагалася від цього відхреститися, ці виправдання звучать непереконливо. Загалом, люди хибно вважають, що багато їхніх таємниць є чимось особливим і неповторним. Вибач, але це знову ж таки промовляє наш егоїзм! Ну і що з того, що мене порівнюватимуть із моїми героями? Хіба що якийсь доцент-формаліст не дасть студентові тему дипломної про мою творчість? Ну і що? Лише студента шкода (про такі випадки я знаю).

Моя проза, як і проза моїх колег, не може нікого ні вилікувати, ні розтлінити, хоча часто підіймає із глибини підсвідомі страхи, бо є доволі відвертою. Мене цікавлять передовсім питання, а вже потім відповіді. Адже єдино правильних відповідей не існує.

Мене може поранити хіба що зумисне хамство. Але ті, хто має претензії до моєї творчості, є все ж моїми спільниками, бо вони небайдужі. Вважаю, що навіть ненависть ліпша від байдужості, адже із неї ще може прорости любов…

А дискомфорт відчуває кожна людина майже щодня. Важливо лише його співвідношення із гармонією та зачудуванням до світу. Письменник мусить бути трохи дитиною. Але то вже інша тема.

— Степане, Твоя книжка «Канатоходці» (2007) у доброму розумінні вражає, оскільки суттєво відчувається зменшення неврологічної дози. Це концептуальна зміна чи випадковість, частково продиктована жанровим вибором (це збірка есеїв)?

— Я можу паралельно працювати над текстами різних жанрів: романом, есе чи повістю про перше кохання для підлітків. Хоча все ж таки тяжію до впорядкованості, тобто, мухи — окремо, котлети — окремо. Кожен із нас переживає за день безліч вражень. У нашому мозку відбувається безліч хімічних реакцій. Наше підсвідоме тиранить нас тугою за нездійсненним. Тому можна говорити і про певну випадковість, і про закони жанру.

Очевидно, що у моїй прозі читачі з іншим досвідом та світосприйняттям бачать і «перебір», на їхню думку, і зловживання «дозами». Творчість кожного письменника — це передовсім питання довіри читача до його світу. Це близькість психотипів, котра може бути міцнішою, ніж національний зв’язок чи різностатевість.

Щодо «Канатоходців», то певна категорія читачів цю книгу сприйняла тепліше, ніж мої романи. І нема на те ради… Я її також написав, і швидше можна говорити про різні ґрані авторського «я».

— У «Канатоходцях» Ти пробуєш художньо змоделювати тип людини помежів’я, тип людини-правди, тут вчуваються виразні алюзії з філософією Фрідріха Ніцше, крім того, присутня критика гіперреальності, є спроба показати у сучасному суспільстві тотальну симуляцію, відчувається спрага справжності. Що для Тебе особисто є справжність?

— Мені важливою є відсутність фальшу та імітацій: у стосунках із літературою, людьми. Слово «справжність» надто абстрактне. Наше суспільство із його тотемом грошової банкноти спустошує наші душі. Окрім того, будь-яка ідея, якщо вона сприймається фанатично, стає пародією. Той же Ніцше, наскільки я знаю його біографію, довів себе до мізантропії і здичавіння, заплативши надто дорогу ціну за свої поетизовані філософські формули. Я постійно намагаюся шукати золотого перетину: між розпачем і можливістю щастя, між гедонізмом та аскезою, між одержимою любов’ю та ненавистю. Навіть у останній є своя похмура краса… Через те і книжку есеїстики назвав «Канатохідці». До речі, ще цього року у видавництві «Грані-Т» має вийти моя наступна книжка есеїстики – «Аналіз крові».

Такі пошуки часто ризиковані, принаймні, для мене особисто. Але без них моє життя було би порожнім і сірим. Найстрашніше, що може трапитися із людиною, – це часто не усвідомлене нею проживання порожнього життя, існування, не освітленого пошуком і любов’ю. А наше суспільство всіляко сприяє цій деструктивній нелюбові. Але так звані «прокляті запитання», яких я ніколи не уникаю, також можуть знесилювати і спустошувати. Це надто тонкий механізм, ця холодна й водночас дуже тепла і світла зірка золотого перетину. У кожного свій колір справжності.

— Степане, відомо, що «Тотем» перекладено азербайджанською мовою? Кому належить ідея перекладу? Чому саме цією мовою?

— Мій друг, письменник Сергій Грабар, ознайомив із текстом цього роману бакинського письменника й перекладача Ельчина Іскендерзаде. Ельчину роман сподобався, він працював над ним близько півроку. Потім «Тотем» вийшов у бакинському видавництві «Вектор». Наскільки я знаю, в Азербайджані твір здобув нових прихильників. При зустрічі зі мною Ельчин казав, що хотів би бачити «Тотем» перекладеним більшістю європейських мов, тому що його зміст близький людям різних національностей.

Переклади «Тотему» тривають. Щодо мови, то попри всю повагу до польських і німецьких перекладів, що стало традицією для певного кола книг моїх колег, наша сучасна література заслуговує на переклади всіма мовами світу.

— Степане, яка причина того, що роман «Руйнування ляльки» не видано окремою книжкою? У Тебе є упередження щодо цього тексту, чи, можливо Ти його доопрацьовуєш?

— Я вважаю «Руйнування ляльки» поки що своїм найвдалішим романом. Його історія видання дивна. Я не хочу наразі називати конкретні видавництва, але в одному із них роман назвали «чорнушним» (рівень літературної підготовки багатьох наших працівників видавництв, вибачте, надто невисокий), в іншому запропонували дуже невигідні умови, і я відмовився сам, у третьому мене не влаштовувала особа видавця і периферійність його видавничого бренду. Бачиш, який я «вередливий»…

Зараз роман лежить. Писав його два роки. Я зовсім не хвилююся, бо впевнений, що з’явиться людина, із якою я дійду до розумного компромісу, в тім числі і з гонораром. А то деякі видавці хочуть скуповувати письменницькі твори за безцінь, користуючись то кризою, то ще якоюсь холєрою… Більшість колег мене щодо цього, гадаю, підтримає.

^[4]Як ти, Богдане, розумієш, упереджень до цього тексту у мене немає. Ті люди, котрі читали його, наговорили мені копицю похвал. Хоча, з іншого боку, у мене завжди є найбільше претензій до власної прози. Мені багато що хочеться удосконалити чи змінити. Коли бачу свої книжки у палітурках, часто хочеться щось переписати, вилучити, підправити, тобто в мені актуалізується самоцензор. Але видані книги відчужуються від автора, вислизаючи з-під його тоталітарного впливу над ними у процесі написання.

— Після читання Твоїх текстів, завжди відчувається внутрішня втома, відчуття, що світ набагато складніший, ніж звичайні життєві схеми. Це не ґандж – така своєрідна якість. Якщо стомлюється читач, можна уявити, що відчуває автор, пропускаючи крізь себе «картину романного життя». Бальзак «Людську комедію» написав, випивши 50000 філіжанок кави. Як Ти стимулюєш себе?

— Я не вживаю ні алкоголю (близько півтора року), ні наркотиків, ні психотропів (хоча читачі «Тотему» не раз допитувалися, чи практикую транквілізатори). Більш-менш регулярно займаюся бігом на середні дистанції, тобто п’ять-вісім кілометрів. Але щодо кави, то… я кавоман. Коли пишу, не уявляю себе без кофеїну.

Також кілька років триває моя боротьба із нікотином. І тут я часто зазнаю поразки. Вже було так, що кілька разів не курив кілька місяців, не кажучи про менші терміни. Потім зривався. Нікотин допомагає писати? Це, швидше за все, моя стійка ілюзія, адже читав книгу Карра «Легкий спосіб кинути курити», але… Словом, у періоди куріння, які чергуються із періодами нікотинної абстиненції, я викурюю за день кілька цигарок. Зараз якраз такий період…

Хоча я добре знаю, що означає вживати алкоголь. Цей досвід у мене вже був, і я би не хотів до нього повертатися.

— Степане, крім занять літературою, Ти ще професійний філолог. У Твоїх текстах часто зустрічаються ремінісценції з життя відомих літературних персон: Винниченка, Стефаника, Черемшини та ін. Таким чином, текст набуває ознак філологічності, але разом із тим канонізовані постаті наближаються до читача, «розпостаментовуються», подаються у таких життєвих ситуаціях, які ми бачимо тут, біля себе. У даному випадку Твоє філологічне «Я» не конфліктує з письменницьким?

— Ремінісценцій із Черемшини не пригадую, але Тобі видніше. Я викладаю українську літературу в Прикарпатському університеті і, сподіваюся, що до такого своєрідного викладача вже звикли. Я ж намагаюся бути білим і пухнастим, особливо зі студентами. Незрідка мені це вдається. Деяка частина їх навіть довіряє мені свої непрості життєві колізії, знаючи, що не підставлю, не відмахнуся від їхніх проблем, а може, щось корисне і пораджу. Не забудь, що колись я хотів бути лікарем. Лікуючи душі інших, ми лікуємо себе…

Моє філологічне «я» навпаки підсилюється письменницьким, і я можу бачити у житті письменників те, що не добачають чи на що мало звертають увагу літературознавці.

— Степане, ти пишеш і дитячу прозу. Важко переходити у режим писання цієї літератури?

— Мені не важко. Окрім того, це проза для підлітків. Згадуване вже «Грані-Т» видало мою трилогію про перше кохання з легкої руки мого друга Івана Андрусяка. Мені приємно, що юні читачі, особливо дівчатка, іноді підходять до мене і кажуть, що я написав про них. Тут, до речі, було теж багато скепсису перед виходом книг, мовляв, хіба може Процюк написати щось «світле»? Для мене не існує категорій світлого чи темного, оптимістичного чи песимістичного! Це лише різні стани людської свідомості.

І якщо я хочу написати панорамну книгу життя сучасної людини – вибач за таку гігантоманію – то не можу оминати ніяких кольорів чи станів. Я загалом хотів би відчувати ізсередини життя кожної людини, в тім числі і Твоє, Богдане. І тоді у мене неминуче мусить бути читач різного віку, інакше мої заяви відгонитимуть душком несмачної претензійності. Письменник завше пише одну книгу, скільки би їх не було кількісно. Зрештою, кількість не має жодного значення…

— Нещодавно на творчому вечорі, у Львові, Ти говорив про ідею написання життєпису Василя Стефаника. Чому Тебе «спокушає» саме ця постать?

— По-перше, мене підмовляють до цього деякі мої друзі. Наприклад, Євген Баран вважає, що саме мені (він має на увазі деякі особливості моєї психіки чи світосприйняття) треба написати белетризований роман про Стефаника. Про це йшлося і в розмові з одним київським видавцем. Я писав про дитинство Стефаника, Винниченка, Тесленка, Юнга і Ніки Турбіної у книжці з серії «Життя видатних дітей». Так що початок є. Стефаник мені внутрішньо близький. Чому? Це вже інша бесіда…

Мене не лякає робота над цим романом. Важливий лише, так би мовити, технічний бік справи. Мені здається, що я добре розумію психіку цього письменника. Хоча виникає немало запитань, на які я би намагався дати свої версії відповідей, розуміючи, що моє сприйняття Стефаника сподобалося би далеко не всім. Але мені не звикати до контроверсій.

Розпитував Богдан Пастух