Видавництво «Темпора» робить важливу справу – видає конче необхідні для української історичної науки й для всебічної освіти та самоосвіти українців книги. Зокрема, пов’язані з життям Євгена Харламповича Чикаленка (1861–1929). До «Спогадів» (2003), двотомного «Щоденника» (2004) Є. Чикаленка, минулого року додався великий том листування між Євгеном Чикаленком та Петром Стебницьким. Із цього видання дізнаємося, як саме використали послаблення царської деспотії після 1905 року ці двоє з найкращих представників української інтелігенції.
У зв’язку з Є. Чикаленком пригадую випадок з іншої долі та іншої епохи. Сергія Корольова, як відомо, було у тридцяті роки засуджено й відправлено на колимську каторгу. Його етап запізнився до відходу з Ванінського порту пароплава, який невдовзі потонув з усіма в’язнями та командою. А якби ешелон прибув вчасно і Корольов піднявся на борт того пароплава? Чи хизувалися б потім російські більшовики першим супутником і польотом Гагаріна?..
Дід та батько Чикаленка були вмілими господарниками у степовому маєтку Перешори (біля станції Мардарівки, що на північ від Одеси). «Мати ж, — як пише Є. Чикаленко у «Спогадах», – міська панянка, що скінчила одеський французький пансіон, нічого в господарстві не тямила, не любила його; вона воліла грати на своїм вивезенім з Марселю фортепіяні, вчити нас французької мови та плести гачком штучні мережеві плетива». Вона лаяла село, «мужичу мову», врешті — покинула родину й поїхала до свого Ананьєва. Із трьох дітей — двох синів і дочки — батько не дозволив їй узяти жодного, вони тільки час від часу їздили провідувати матір. Євген пригадує: «Коли наставав час від’їздити в Перешори, то брат з матір’ю за слізьми й світу не бачили, ми ж з сестрою були байдужі». Старший брат повністю сприйняв мамину науку, розмовляв лише російською, гидував «сільським»… Натомість Євген із головою занурився в перешорський побут та працю, життєву науку черпав у дворових вихователів, мав друзів серед сільських пастушків, часто ночував із ними при овечих кошарах. Це був його перший несвідомий вибір на користь України. І яку ж делікатну, майже містичну, природу виявляв цей вибір! Мікрон туди, мікрон сюди – і вже Євгенко росте бундючним паном… Якими ж ми маємо бути уважні до таких людей і нині. Їх — не стихійних, ситуаційних, а природних патріотів — дуже небагато.
Одеський учитель історії Леонід Смоленський, навчання в одеській приватній гімназії, у Єлисаветградському вищому реальному училищі, на природничому факультеті Харківського університету стали етапами духовного мужніння Є. Чикаленка. Єлисаветград, дружба з братами Тобілевичами остаточно закріпили в ньому українство. Харків познайомив із народницькими гуртками, але Євген уже мав проти них імунітет: «Коли товариші мої мріяли безпремінно про Волгу, де агітував Рахметов, я думав тільки про працю на Україні серед свого народу»… Після смерті батька й дядька він почав господарювати в перешорському маєтку, робив це грамотно, застосовуючи передові на той час технології, і згодом прикупив ще землі. Аби не залежати від примх посушливого клімату Херсонщини, купив Кононівку — маєток на Полтавщині. А водночас… Збирав із двоюрідною сестрою фольклорні матеріали й видавав їх у Києві (1904 р., «300 народних пісень»), ходив на збори одеської української Громади, потім – київської Громади, засновував таку ж Громаду в Петербурзі, у цій діяльності познайомився з Петром Стебницьким. Писав україномовні брошури з сільського господарства й добивався виняткового дозволу на їх видання. Допомагав матеріально Громадам, часопису «Киевская старина», письменникам Д. Мордовцю, В. Винниченкові, М. Коцюбинському, О. Кобилянській, А. Тесленку, «ініціює конкурси на краще написану історію України або український історичний роман і виділяє для преміювання авторів 1000 крб.», «надає кошти для оплати авторських гонорарів», будує у Львові будинок для проживання студентів зі Східної України. Запрошує до Києва багатьох відомих українців для роботи в газеті, зокрема, Б. Грінченка для роботи над відомим «Словарем української мови». Допомагав цим людям у налагодженні побуту, багато з них приїжджали на літній відпочинок до його маєтків.
Як тільки 1905 р. з’явилася можливість видавати українську пресу, — Чикаленко одразу засновує першу у Східній Україні щоденну українську газету «Рада», притягуючи до неї інших меценатів, творчих працівників. У редакції газети по святах збиралися свідомі земляки-інтелігенти з усієї імперії. Так було засновано широку спочатку безіменну та безпартійну українську організацію, яка потім почала називатися Товариством українських поступовців. Вона навесні 1917 р. сформувала Українську Центральну Раду, на голову якої запросили Є. Чикаленка. Той відмовився на користь М. Грушевського і поїхав сіяти до Перешорів… І думається: а як би виглядали ті українські визвольні змагання 1917–1920 років, якби в ранньому дитинстві Чикаленко «заштокал» разом із ананьєвською матір’ю і старшим братом? Мікрон туди – мікрон сюди, і ось уже маємо новий розвиток подій. Або – відсутність багатьох подій.
У газеті «Рада» працювало чимало відомих літераторів: Сергій Єфремов, Людмила Старицька-Черняхівська, Спиридон Черкасенко, Микола Вороний, Степан Васильченко, Олександр Олесь, Василь Королів, згодом Григорій Чупринка, а у відновленій «Новій Раді» – молодий Павло Тичина та інші. У Чикаленковій газеті більшість із них «розписували руку», до того ж, заробляли на прожиття. Працівники «Ради», активні дописувачі до неї, ставали відомими громадськими й політичними діячами України. Насамперед слід назвати Олександра Русова, Андрія Ніковського, Симона Петлюру, Володимира Дурдуківського, Дмитра Дорошенка, В’ячеслава Липинського, а ще Олександра Лотоцького, Федора Матушевського, В’ячеслава Прокоповича, Юрія Тищенка, Сергія Шелухина тощо. Та – Петра Стебницького.
Петро Януарович Стебницький (1862–1923), як і Є. Чикаленко, не збирався займатися філологією, тим більше українською. Він закінчив математичний факультет університету в Києві й надовго виїхав до Петербурга. Там перші три роки читав приватні лекції, відтак став до праці в Головному управлінні пошт і телеграфів. Як співробітник «Вестника финансов, промышленности и торговли» писав нариси з економіки та соціальних питань. Лише 1898 р. почав актуалізувати українське питання, опублікувавши статті «К полемике о малорусском языке» та «Литовский алфавит и малорусская литература».
Його довго знали застібнутим на всі ґудзики низькорослим лисуватим чиновником. Проте в нових умовах П. Стебницький став одним із засновників і фактичним керівником петербурзької Громади, головою Благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книг українською мовою. А ще він був співредактором першого й другого повних видань «Кобзаря» за редакцією Василя Доманицького, альбому з малюнками Т. Г. Шевченка, енциклопедичного видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем»… Гуртував фракції українських депутатів І та ІІ Державних дум, а як позафракційний член — законопроекти про запровадження української мови в школі. Був членом академічної комісії для перекладу Святого Письма українською мовою, яке видали 1907 р. Паралельно дописував до газети «Рада», журналів «Киевская старина», «Украинская жизнь», «Літературно-науковий вісник». У 1917 р. був головою Української національної ради Петрограда, комісаром Тимчасового уряду в справах України. Повернувшись до Києва та зорієнтувавшись у ситуації, одразу сказав Є. Чикаленкові, що Центральна Рада є «організованим представництвом трьох політичних напрямків: соціалісти, белетристи та гімназисти» (цей політичний дотеп був дуже популярний), однак сам «упрягся» в її роботу. За Гетьманату Петро Януарович два місяці попрацював міністром освіти в уряді Ф. Лизогуба. Скільки пролунало здравиць на честь Павла Скоропадського за заснування ним Української академії наук! Еге ж. На щастя, справи вирішував тоді не лише цей колишній придворний генерал. Основна роль у запровадженні Академії належить і міністрові Стебницькому… Його приятель О. Лотоцький справедливо сказав якось: «Усі свої багаті здібності оддав Стебницький на службу українській справі. Такими людьми справа держиться, – це дійсно той євангельський Петро-камінь, міцна основа всякої справи… Коли б не було у нас Стебницького, не мали б ми багато з того, що маємо».
Друзі писали один одному про наболіле – про труднощі з виданням щоденної української газети, про цькування газети владою з подачі «малоросів», про природу українців та українства, перспективи України, допомогу письменникам та їхнім удовам, пошуки місця для пам’ятника Т. Шевченкові в Києві та конкурс із виготовлення самого пам’ятника. Це теми серйозні, але в них то тут, то там вкраплюються дотепи та гумористичні зауваження.
Без гумору було б зовсім сумно — адже обставини частіше критичні, аніж сприятливі. У 1906 – 1914-х майже кожен рік Чикаленко завершував думками: усе, видавати газету немає за що. Треба було якось підійти до мецената Василя Симиренка, а той хворів і нікого не приймав. Отож необхідно просити цукрозаводчика та письменника Володимира Леонтовича, щоби пішов (він як друг дому був завжди вхожий) та попросив тисяч 20 рублів на «Раду». А вже 10 тисяч видавець якось витягував зі свого господарства й із друзів… А Леонтович часом каже: не піду. Газета взяла напрямок на потреби сільської голоти й фактично підбурює до нових бунтів. Чикаленко доводив, що «Рада» вже давно «інтелігентська та ліберальна», тому не знати, кому вона більше потрібна. У 1907 році він вважав, що зараз треба множити інтелігентів. Відгукувався Стебницький: «Мужику як хліба треба рідного голосу, і не можна ждати, поки виробиться потрібне число інтелігентів… Треба кожної хвилі скілько можна сили віддавати на роботу для села, бо воно без рідного слова не зможе піднятись»… Нарешті вмовляли Леонтовича, той ішов до бездітного В. Симиренка й вертався з 20 тисячами. Газета, бита штрафами за кожне гостре слово (часом редактора Павловського садили на кілька місяців до тюрми), мучена напівграмотними, наївними дописувачами, зі штучно стримуваним жандармами розповсюдженням, — продовжувала жити.
А тут ще постійні непорозуміння між своїми. Скажімо, С. Єфремов, матеріали якого найбільше спричинялися до штрафів, якось покритикував «Літературно-науковий вісник» за безликість та нецікавість, за ускладнений синтаксис редактора видання та основного автора М. Грушевського, якого, мовляв, нормальна людина читати не може. М. Грушевський у відповідь почав звинувачувати «Раду» й, зокрема, Чикаленка, що той наповнив редакцію його противниками, що більше любить Грінченка, ніж його, другу постать в українстві після Т. Шевченка… Професор (так М. Грушевського здебільшого називали українці в Києві) був «не подаруночок». Тільки вийшла «Історія України» М. Аркаса, як ревнивий Грушевський оголосив її «історією для домогосподарок». Написав на видання розгромну рецензію, пішов провідати редактора, переписувача, фактично, співтворця книги В. Доманицького й нібито «забув» рецензію у його помешканні. Сухотник Доманицький прочитав, закашлявся кров’ю…
Доводилось мати справу з живими людьми, підтримувати їхні позитивні починання, приглушувати, нівелювати негативні. Делікатний Чикаленко не жалів для цього сил: газета мала існувати. Світ увесь, свої і чужі, повинен призвичаїтися до думки, що українство має свою щоденну газету, що ми – нація, як усі.
Видавець газети старався для тих, кому не раз, проти своєї волі, дорікав. Він із гіркотою писав Стебницькому 12 квітня 1909 р.: «По природі своїй ми анархісти, що не здатні до якогось творчества, а тільки до дезорганізації і проч. Треба—таки залізної руки німця, щоб зробити з нас чехів, латишів, естів…». Ще звірявся другові 19 січня 1911 р.: «Взагалі, що не українець, то якийсь «псих», нормальних людей між «видатними» українцями нема; поки вважається «рядовим», то наче зовсім нормальний, я як стане «видатним», то – пропав…». Стебницький відгукувався на цю тему: «Що з «Радою»? Чи доростете до 3000 (передплатників – Сух.)? Це щось так наче у французів, — що скільки народиться, стільки й умирає, а населення ніяк не росте. Якогось треба штучного способу розплодження українців, з інкубаторів чи з ікри…Колись, може, й уряд візьметься за розум, перемінить політику і заведе нове «главное управление государственного украиневодства», але поки що сумно». До «Ради» іронічний П. Стебницький дописував під псевдонімом «Смуток».
29 лютого 1912 р.Є. Чикаленко «зірвався»: «Серджусь, дратуюсь, прямо став неможливий. Обурює мене наша безглузда, рабська нація у всіх своїх проявах. А найбільше серджуся на себе, на свою нікчемність: бачу, що робиться не так, кажу як треба, а довести і повести за собою не можу. І се часто так буває і буває. Потім виходить на моє, всі бачуть, що я КАЗАВ правду, а коли КАЖУ, то роблять навпаки». .. 21 лютого 1913 р. — П. Стебницький: «Треба менше говорити про рух, а більше рухатись. Треба не скиглити про потребу культурної роботи, а давати цю роботу, складати цю культуру хоч найменшими дрібничками». 15 травня 1914 р. — він же: «Пора вже перейти на життєвий, практичний, реальний грунт. Годі всім українцям шитись у філологи—літератори—історики». Ідеться про запровадження банку, який сприяв би українським громадським справам. У листі від 30 травня 1913 р. Стебницький продовжив думку: «Я щось не вірю, щоб ми були галичанам близькі родичі: якісь ми зовсім з іншого тіста чим вони. Вони там собі борікаються, викручуються, часом і паскудства роблять, але гартують енергію і добиваються потроху свого. А нам доводиться просити Бога, щоб з нас не знімали пута, бо все одно ходить ми одвикли, а одвічальність буде більша… Так було і перед 1904 р., коли ми тремтіли, що от—от впадуть заборони 1876 року – і ми згоримо від сорому за свою нікчемність. Так і тепер, в кожній черговій справі, як от із банком. «Коли б дав Бог, щоб не дозволили…Хто його робитиме!..» І справді, робітників Біг-має, але ж без роботи їх ніколи не буде. А буде примус, то сяк-так почнуть вироблятись і робітники. Буде скандалів, суперечок, гризні та лайки, чортна-як піде спочатку справа, але врешті само життя її одвоює і направить, а разом помирить і суперечки… Не по-галицьки воно буде, звичайно, але якось буде.
Думаю тільки, – хоч, може, це на Ваш погляд і єресь, – що оті спеціалісти, на яких повинна лежати вся вага справи, перш за все мають бути добрі спеціалісти, а тоді вже – добрі українці. А якби не знайшлось таких, щоб були українцями, то чорт їх бери, нехай будуть тільки спеціалістами, а українство само прийде, як наслідок обласної праці.
Може б, виписати «варягів» зі Львова, як думаєте? Тільки тут, мабуть, на перешкоді підданство».
А ось уже «гуморить» Є. Чикаленко у вересні 1914 р., коли «Раду» закрито і коли царське військо вступило до Галичини: «Ви пишете, що дивитесь на будуще оптимістично. Що й казать, колись все буде добре! Але… Так, очевидно, думали й прадіди наші, коли доборовшись з ляхами до краю, мусіли шукати протекторату, але з того виграв третій… Боролися й тепер українці з ляхами в Галичині, а третій прийшов і устами генерал—губернатора Бобринського сказав, що цей край «искони русскій» і в ньому будуть заводити російські язик і порядки…».
«Третій» – московська імперія – донедавна не давав українцям приступу до таких матеріалів, як оце листування, бо писали їх, мовляв, «вороги народу». Маємо нині досить глузду, щоб розібратися у своїх ворогах і друзях. Переживаємо зараз майже те саме добро-зло, що й наші попередники на початку минулого століття. Їхні думи треба собі повертати, щоб розібратися в оцих їхніх-наших пекучих проблемах, і йти далі. І треба такі видання читати. Як кажуть – із олівцем.
Микола Суховецький народився 15 січня 1947 року в селі Писарівці Волочиського району Хмельницької області. Навчався на філологічному факультеті Одеського університету, вчителював, працював редактором художньої літератури в Одеському міжобласному видавництві «Маяк», в одеських газетах. Член Національної спілки письменників України. Є автором книжок оповідань і повістей «Три кілометри від станції» (1977), «Хоро» (з життя болгар півдня Одещини, 1981), «З коханих рук» (1985), «Кімната для ігор» (1989), «Мистецтво копати картоплю» (2009), роману «Розигри» (2004); збірки віршів «Зустрічі нашої світло» (2001); дитячої книжки «Вірші для Христинки» (2005).
