Друга половина травня – час, коли простір Палацу науки і культури у Варшаві на кілька днів стає «ярмарковим». Величезна споруда Палацу, яка своїм шпилястим виглядом нагадує про часи «соціалістичного класицизму» (її аналоги і «першовзори» можна побачити у Москві, звідки цей стиль колись і перекочував до Польщі), – приймає видавців книг із різних країн. Цього року міжнародний характер виставки був підтверджений участю у ній видавництв із Німеччини, Болгарії, Хорватії, Росії, Білорусії, Словаччини, Румунії… Всього 150 видавництв із 30 країн.
Була представлена й Україна, ще одна сусідка Польщі. Вельми скромний стенд під назвою «Книги України» пропонував відвідувачам «солянку» – продукцію кількох видавництв, серед якої переважали альбоми і дитяча література. Видання дещо задавнені; схоже, що деякі з них потрапили до Варшави не вперше. І загалом – усе скупо: невелика кількість книг, вузьке представництво тих, хто дає їм життя…
У цілком самостійне плавання вирушило тільки одне українське видавництво – «Темпора». Спеціалізується воно, головним чином, на виданні військово-історичної та мемуарної літератури. Отож на стенді «Темпори» можна було побачити чотири книги з нової серії «Militaria Ukrainica», «Іван Мазепа у запитаннях і відповідях» Ольги Ковалевської, «Скіфський степ» Бориса Мозолевського, «Євген Чикаленко – Петро Стебницький. Листування: 1901-1922 роки», монографію Ярослава Тинченка про офіцерський корпус УНР… А ось і найсвіжіші новинки: «Листи з чужини» Ярослава Окуневського та дослідження Ігоря-Бондаря-Терещенка «Із задзеркалля 1910-1920-х років» (ближчим часом «ЛітАкцент» познайомить своїх читачів із цими виданнями докладніше).
Протягом усіх трьох днів біля стенду було людно. Найчастіше цікавилися «мілітарними» сторінками історії України. Характерно, що першого ж дня на контакт із «Темпорою» вийшли видавці з «Bellony» – польського видавництва, яке можна вважати «побратимом» «Темпори», оскільки воно також має військово-історичну спрямованість. Каталог «Bellony» – вельми товстий; у ньому чимало розділів – «Історія», «Мілітарія», «Белетристика», «Порадники», «Енциклопедії, словники», «Альбоми»… Зізнаюся, до мого портфеля потрапило найбільше книг саме цього видавництва. Ще б пак: як можна було проминути щойно видану монографію Ромуальда Романського «Князь Єремія Вишневецький»? Або новинки із серії «Історичні битви» – «Берестечко.1651» та «Чуднів.1669» того ж таки Р.Романьського, «Хотин.1673» Д.Орловського, «Жовті Води – Корсунь.1648» В.Бернацького, «Батіг.1652» Я.Длуговського, «Полтава. 1709» В.Серчика, «Київ.1920» Л. Вищельського… (Монографія Збігнева Анусіка «Карл ХІІ» також «спокусила» мене, але то вже продукція вроцлавського видавництва «Ossolineum»).
Одне слово, українська історія у польських виданнях представлена вельми широко. Передусім – ХУІІ століття, що й зрозуміло з огляду на його драматичний перебіг. Чимало українського історичного матеріалу є також у книжках, що оповідають про «креси східні», у біографіях класиків, чиє життя було пов’язане з Україною (наприклад, Юліуш Словацький, Станіслав Лем…), і навіть у різноманітних туристичних виданнях. А ось «слід» великого поляка Джозефа Конрада – класика англійської літератури, який народився під Бердичевим, я шукав намарно: не знайшов. Ситуація із Конрадом видалась мені парадоксальною: поляки заснували премію ім.Д.Конрада, влаштовують конрадівський фестиваль, – проте натрапити на книжки цього письменника надзвичайно важко (до речі, на київській Петрівці також). Можливо, мені просто не пощастило? Якщо так, то жаль. Адже в пам’яті ще зовсім свіжі враження від чудової київської виставки, присвяченої Д.Конраду, – вона багато в чому по-новому відкривала як історію життя письменника, так і деякі грані його творчості, зокрема – публіцистику.
…А як же із сучасним українським письменством? – запитаєте ви. Чиї твори останнім часом перекладали й видавали в Польщі?
Кілька разів мені доводилося чути, що в Польщі почався український літературний «бум». Що тут охоче перекладають наших прозаїків середньої і молодшої генерацій.
Не беруся стверджувати, що це насправді так. І навіть сумніваюся, що так. На книжки сучасних українських авторів мені вдалося натрапити лише на стенді видавництва «Чарне». Його представниця, мило усміхаючись (подивіться на світлину!), показала мені й варшавському професору-україністу Василю Назаруку роман Юрія Андруховича «Дванадцять обручів», книгу прози Софії Андрухович («досьомгинського» періоду), а також нові видання Наталки Сняданко й Сергія Жадана. Юрій Андрухович, судячи з усього, користується в Польщі чи не найбільшою популярністю з-поміж наших письменників. Пригадується, що коли Олександра Кваснєвського запитали після його лекції в Могилянці щось про українську літературу, він сказав, що ось тільки-но прочитав «Дванадцять обручів». Щось це таки та означає…
Тут же, поруч зі стендом видавництва «Чарне», – стенд «Видавництва а5». Обсяги його продукції, вочевидь, невеликі. Книжок не так багато, проте всі вони – абсолютно вишукані. Ось життєрадісно-дотепний томик Віслави Шимборської – «Римувки для великих дітей». Ілюструвала його сама Шимборська, причому не малюнками, а «виклеянками». Це щось на зразок колажів. Самі ж тексти – надзвичайно дотепні у своїй химерності, повірте (повернувшись додому, обов’язково запропоную комусь із друзів «ЛітАкценту» для перекладу).
Якщо Нобелянтку Віславу Шимборську представляти немає потреби, то ім’я Іржі Груші – цілком нове для мене. Він – чех, пише чеською, проте й німецькою також. І мешкає в Німеччині. Журнал «Literatura na świecie» широко представив його творчість у спеціальному випуску (№11-12 за 2008 р.), – тут вміщено переклади як поезії Груші, так і дещо з його прози. Я взяв собі на замітку повість «Чехи – інструкція обслуги», перекладену Анджеєм Ягодинським. Чому? Відповім короткою цитатою з повісті: «Мілена була цілком несхожою на жінок, з якими перед нею і після неї листувався Франц Кафка. Він писав їй гарячі, сповнені пристрасті листи»… Ці слова нагадали колись читане: листи Кафки до Мілени. Іржі Груша, виходить, показує історію Мілени. Цікаво…
На презентації в залі Міцкевича Грушу не розпитували про його твори – цікавилися передусім тим, як він, чех, почувається у стихії німецької мови як письменник. Груша відповідав вельми довго, будучи сповідальним, але й дотепним водночас. Наголошував, що має «чеську душу»…
Презентацій і автограф-сесій на виставці, як і належить, було заплановано десятки. Всього не побачиш, усе не почуєш. Я сподівався зустріти у Варшаві Ольгу Токарчук – проте вона не приїхала зі свого Вроцлава. Якраз перед тим читав її сімейну сагу «Правік та інші часи» – і ще перебував у стихії її прози. Ольгу Токарчук у нас охоче перекладають і видають. На моїй полиці – три її книги. Кажуть, що готується до друку четверта. А тепер видам секрет: «ЛітАкцент» запросив Ольгу Токарчук до Києва – і ось щойно ми отримали її листа, в якому вона пише, що охоче приймає наше запрошення і готова приїхати в Україну наприкінці вересня…
Отож – читаймо її «Мандрівку людей книги» (Літопис, 2004), «Гру на багатьох барабанчиках» (Літопис, 2004), «Правік та інші часи» (Кальварія, 2004). Маємо ще кілька місяців до зустрічі з авторкою…
А щодо трьох днів у Польщі, то після того, як вони закінчилися, залишився цілий калейдоскоп вражень. Обкладинки і сторінки сотень книжок, що їх пам’ятають очі і пальці; голоси, уламки розмов; тиха музика травневого дощу за нічним вікном готелю «Метрополь»; пиво і на диво чемні та пам’ятливі офіціанти у варшавських кафе; королівський замок у Вілянові з його безконечною галереєю портретів; довга дорога в Замостя,
зелені краєвиди довкола, містечка з ошатними віллами (без парканів, із зеленню екзотичних дерев і квітами, квітами, квітами!..); старе місто в Замості, фрагменти фортечних валів, біля яких зупинялися Богдан Хмельницький та Іван Мазепа; безлюдний перон у Хелмі… А над усім цим – наростаюче тоскне, упереміш із досадою, відчуття, навіяне розумінням того, що далі – ближче до дому – менше буде рукотворної краси і чемності, менше книг, менше, ніж у поляків, рідної мови на вулицях.
Колись давно, ще 1990 року, доводилося чути від канадських українців заспокійливе: «То тільки здається, що за чужим тином трава зеленіша». Проте що поробиш, коли таки ЗЕЛЕНІША!? І на те немає ради. Як немає ради й на те, що манни небесної не існує.
Працюймо.
Наздоганяймо.
Научаймося.
Tercium non datur.
Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.
