Порівняно з іншими сучасними європейськими літературами французька є відносно добре знаною в Україні. Чого лише варті розрекламовані й розтиражовані імена Мішеля Уельбека та Фредеріка Бегбеде, чиї твори таки в доволі пристойній кількості перекладені нашою солов’їною. Не відстають від них й інші чільники французького літпроцесу, чому вочевидь сприяє славнозвісна програма «Сковорода», в рамках якої останніми роками здійснювалися численні переклади як сучасних, так і давніших авторів (повний перелік книжок, виданих за сприяння згаданої програми, можна побачити на сайті www.ambafrance-ua.org ^[1]). Крім того, радують своїми візитами й іноземні гості: хтось на львівський форум завітає – Катрін Панколь (інтерв’ю з нею вже друкувалося на «ЛітАкценті»: http://litakcent.com/2008/11/03/katrin-pankol-kolys-iz-kohannjam-bulo-lehshe.html), Сесіль Вайсброт (розмову з письменницею можна прочитати тут ^[2]), когось просто Французький культурний центр до столиці з візитом запросить – Ніколя Фарг (репортаж про зустріч з ним у столичній книгарні «Є» на «ЛітАкценті» ^[3]), Салім Атюбу.

Словом, контакт намагаємося налагоджувати. Як можемо. І таки, зрештою, дещо можемо. Втім, коли повертатися власне до сучасної французької літератури, то особливо цікавим у даному дискурсі, як на мене, видається саме контекст жіночих голосів (перепрошую, але лякатися не варто, бо цього разу про фемінізм аж ніяк не йтиметься, хоча імена славетних Жорж Санд і Сімони де Бовуар підсвідомо одразу ж спадають на думку), що ледь чи не перекрикують, або ж, принаймні, намагаються стишити, чоловічі. (Симптоматичною на цьому тлі видається хоча би постать Домініка Ноґе – чоловіка, удостоєного жіночої літературної премії Феміна.) Проте охопити неосяжне неможливо, тому навіть далеко не завжди встигаємо оперативно реагувати на появу не лише нових оригінальних текстів, а й їхніх запізнілих перекладів. Хоча деякий прогрес є і в тому. Так, щодо відносно нових перекладених творів чотирьох представниць французької жіночої прози – Венери Курі-Гати, Анні Ерно, Поль Констан і Франсуази Мале-Жоріс – кілька років тому писала Богдана Матіяш (можна ознайомитися за адресою тут ^[4]). Тож не будемо знову на них акцентувати, а краще зупинимося на інших трьох жіночих персоналіях, котрі почергово розбурхували літературний простір Франції ХХІ століття.

Одразу ж зазначу, що не претендую на абсолютну вичерпність огляду. Бо так само, як далеко не кожна українка чи українець знає всіх наших сучасних авторок (і, звісна річ, авторів), так і не кожна француженка чи француз знайомий із творчістю своїх сучасників. Що вже казати про їх знаність у світі, особливо такому далекому і не надто «просунутому», як наш. Тому це будуть радше дуже особистісні спостереження, а не енциклопедична довідка, в яких керуватимуся як персональними смаковими пріоритетами, так і банальною доступністю видань на вітчизняному книжковому ринку.

Дереш у спідниці

«Кальварія» пойменувала її французьким Любком Дерешом (не знаю, чи вони обидвоє в курсі справи). «Вікіпедія» віднесла до категорії «письменник однієї книги» (імена «сусідів» можна не перелічувати). Сама ж Анн-Софі Брасм (не плутати з Брамсом! – саме цього й не уникло щойно згадане видавництво – брак редакторів/коректорів вкотре дався взнаки) пише про себе доволі скромно, незважаючи на те, що її роман «Дихаю» (2001; український переклад з’явився у 2008 р.) було визнано найкращим дебютом року, а за його екранізацію змагалося 18 кінокомпаній: «Я не зірка ліцею і не нова Франсуаза Саган. Я сама була нещасним підлітком. Класика: прищава, незрозуміла, часом надто сконцентрована на собі самій і дуже імпульсивна. Я мала вибухнути. Цей роман і є той самий вибух».

Отже, вона вибухнула, а разом із нею й уся французька спільнота, до якої незабаром доєдналася і європейська, а тепер, зрештою, й українська. Втім, можливо, це й непогано, що доєдналася лише нині, бо, як на мене, то нічого «аж такого» феноменального в цьому вибухові нема (на думку ненароком спадає літакцентівська «золота булька»).

Ну що ж: підлітковий роман (авторка мала чи то шістнадцять, чи то сімнадцять років, коли розродилася цим бестселером), про дружбу і пристрасть у всіх їх виявах, надто радикальних, брутальних, зухвалих, жорстоких, безжальних – перелік можна продовжувати й продовжувати, й навряд чи в ньому знайдеться хоча б один «позитивний» прикметник. Роман (це в нас, здається, після Коельйо розпочалася мода на пойменовування книжечок кишенькового формату трохи більших за сто сторінок гучним словом «Роман»?..) про волю до влади, про боротьбу, про гніт і бунтарство, навіть про певну надлюдинність (перефразовуючи нашу сучасницю: «Ніцше би плакав?..»), про божевілля і одужання «дорогою ціною» ( – за класиком). А може, й не надто дорогою, то залежить просто від ставлення до… акту вбивства як такого. Втім, це все зовсім не так пафосно й промовисто, як може видатися після таких емоційних характеристик. Навпаки: доволі сірувато й нуднувато, хоча, мабуть, це знову ж таки особисте, бо коли головна героїня не викликає у вас (тобто, в мене) симпатії, то вона її дійсно не викликає.

Втім, минає день-два-три після прочитання (якщо ви таки спромоглися дочитати останні сторінки, а не спитали втомлено у доньки (тобто, в мене): «то кого ця мантелепа, зрештою, придушила: коханого чи приятельку?»), і думка мимохіть повертається до книжки. Наче текст укотре не відпускає тебе, змушує до чогось, вимагає щось, хоча насправді жодного особливого меседжу в ньому непомітно (звісно, крім банального – «піди і вбий найліпшу подругу, бо вона останнє стерво!»). Проте його магія настільки сильна, що змушує кілька днів поспіль рефлексувати (не явно, а десь там в одній з підсвідомостей) про кілька речей.

Перше: і чого ж героїню запроторили до в’язниці, а не до божевільні?

Друге: чому інколи так важко дихати?

Між Ф. Саган і Д. Брауном

Її порівнюють із Франсуазою Саган (до речі, коли Саган померла, то саме їй запропонували написати про неї статтю в «Elle», а потім ще й виголосити прощальне слово в церкві). Її називають «ніжним Уельбеком» (звісно ж, не в інтимному сенсі). Її вважають найяскравішою «зіркою французької словесності», чий закордонний успіх, як стверджують, затьмарив навіть славнозвісного Дена Брауна (не за оригінальністю чи сакральністю сюжету – так це точно). Її твори перекладено 36-ма мовами світу (навіть не знаю, чи це включно з українською, бо тоді буде взагалі – 37!). За її романом «Просто разом» знято кіно з самою Одрі Тоту в головній ролі (хоча кінопремію «Сезар» отримала не мила брюнетка, а Лоран Стокер, як «перспективний актор»). Її звати Анна Ґавальда, і вона зізнається, що ненавидить свою популярність. Першу літературну премію здобула ще 1992 року за найкращий любовний лист, хоча й казала, що ніколи не думала ставати письменницею, поки не почала писати (а почала ще в сімнадцять років). Втім, коли почала, то зупинитися вже не змогла: спершу збірка дванадцяти новел «Мені би хотілось, щоб на мене хтось десь чекав», що 2000 року отримала Гран-прі RTL, потім романи як для дорослих, так і для дітей – всі, за її словами, неавтобіографічні, проте напрочуд близькі серцю.

Гортаючи «сторінки» інтернету, наштовхуюсь на купу схвальних відгуків. Всі вони одностайні в тому, що ці тексти легко читати і сприймати. Одразу ж вимальовується асоціація – романи для домогосподинь, зрештою, саме ці жінки й становлять, головним чином, її читацьку аудиторію.

Про що ж пише Ґавальда? Знову-таки, про дружбу, про любов, можливо, навіть про пристрасть, але таку якусь солодкувату, дещо зманіжену, трохи наївну. Тепер коротко про три її головні бестселери:

«35 кіло надії» (2002). Малюк ненавидить школу (у нас, здається, всі дітлахи такі). Втім, має, як то кажуть, золоті руки. Цього ж, на жаль, майже ніхто не цінує. Зрештою, хлопчик усе ж таки знаходить себе (якщо це можливо у тринадцять років), а стимулює його до кращого життя лишень загроза смерті любого дідуся. І таке буває.

«Я її кохав / Я його кохала» (2003). Чоловік кидає дружину, у неї депресія, з якої її намагається вивести… свекор, котрого всі сприймають за такого собі нелюда-«марсіанина». Щоби розрадити милу невістку (яка от-от стане колишньою), він розповідає їй історію свого великого, але невдатного кохання й, зрештою,… виправдовує власного сина. Не надто обнадійливо, але що ж поробиш.

«Просто разом» (2004). Героїня надто худа, виснажена життям прибиральниця, яка ховає в собі справжню художницю. Її нові сусіди теж іще ті диваки. Один – гіпер-ерудований титулований маркіз-заїка, котрий продає листівки у музеї. Другий – кухар-гультяй, що розривається між бабцею у притулку для літніх людей та надміром роботи. Вони сваряться, миряться, роблять добрі справи, змінюють власні життя, висять на краю провалля, але зрештою – суцільний і цілком несподіваний хеппі-енд. Дуже мило, але знову якось не так.

Знаєте, коли лузаєш насіння, то отримуєш купу задоволення. Все їси і їси, ніяк не можеш відірватися. Так само і з текстами Ґавальді. Але по тому не лишається нічого. Принаймні мені. Звісно, є приємний присмак і відчуття насиченості, але воно якесь абстрактне, а не конкретне. Тобто важко визначитись, від якої саме «насінини» ти отримав найбільшу насолоду. І чи треба взагалі визначатись?

Ґавальда пише і пише. Легко і просто. І це добре. Але питання в тім: що ж тут такого особливого? Де знайти такого менеджера, щоби «розкрутив» тебе на весь світ? У нас же теж перспективних авторинь стачає (імена підбирайте самі), от тільки зі світовими масштабами в них якось не складається. А шкода…

Повернута дочками

1942 року вона загинула в Освєнцимі. Нині ж знову повернулася до життя. А все завдяки маленькій шкіряній валізці, яку її дві доньки пронесли крізь війну і довгі роки життя й наважилися відкрити лише тоді, коли по матері минуло вже понад шістдесят років. Кажуть, краще пізно, ніж ніколи. І от 2004 року з’являється новий текст давно забутої авторки. Незавершений роман «Французька сюїта» про життя в окупованій Франції на початку Другої світової війни настільки приголомшливий, що через нього навіть ламаються табу: вперше в історії існування премії Ренодо (найвизначнішої французької літературної нагороди після Гонкурівської премії – детальніше про неї на «ЛітАкценті»: http://litakcent.com/2008/02/29/natalija-ksondzyk-gonkury-versus-renodo.html) її вручають посмертно. Книжка одразу ж розходиться у Франції сорокап’ятитисячним накладом, а права на неї купують дев’ятнадцять країн світу. Попередні тексти авторки (близько п’ятнадцяти прижиттєвих романів – «Давід Голдер» (1929), «Бал» (1930), «Володар душ» (1939) тощо, і ще кілька, опублікованих після її смерті – «Життя Чехова» (1946), «Вогні осені» (1957) тощо) вмить набувають другого дихання, літературна вісь ніби повертається в 30-ті роки ХХ століття, коли ім’я письменниці було в усіх на вустах, а книжки — в руках (звучить клішовано, але відповідає дійсності).

І тут маленький наголос. Ну що, здавалося б, нам до цієї дивної історії? Лише те, що письменниця Ірен Неміровскі, або ж Ірина Немировська, родом з України, з Києва, з вулиці Пушкінської, з єврейської родини банкіра, що після революції змушена була полишити Батьківщину, виїхала до Фінляндії і, зрештою, опинилась у Франції, в Парижі.

Так вкотре, втрачаючи своїх людей, а потім випадково довідуючись, що вони таки були одними з нас, ми ігноруємо той факт і аж ніяк не намагаємося вибудувати містків між культурами, поколіннями, світами. І навіть приїзд дочки письменниці, Деніз Епштейн, до Києва наприкінці 2008 року не змінив ситуацію. Була зустріч в книгарні «Є». Була розмова, спогади, питання. Було навіть читання уривку з одного роману (у виконанні Є. Кононенко), де описується власне єврейське життя Києва початку минулого століття, проте досі не маємо жодного повного надрукованого перекладу хоча б одного з її текстів.

Деніз Епштейн розповідає, що знайомилася з Києвом та Одесою не за материними спогадами, а лише за її романами – це «Собаки й вовки», «Обдарована дитина», «Осінні мухи». Приїхавши ж сюди, вона ніби наживо побачила ті краєвиди, про які завжди мріяла, і зрозуміла, чому мати про них мовчала – надто болісними видавалися їй згадки про загублену Батьківщину. Власне, через небажання знову втрачати віднайдену вже на французьких теренах Батьківщину, Неміровскі відмовилась емігрувати з Франції перед початком війни, незважаючи на те, що була «особою єврейського походження без громадянства», відповідно – приреченою, якій не могли допомогти ні світове визнання, ні зв’язки у найвищих колах суспільства…

На моєму столі лежить «Французька сюїта». На обкладинці портрет авторки. Погляд такий глибокий і сумний водночас. У передмові до видання натрапляю на цитату, котра напрочуд влучно його пояснює:

«Щоби підняти такий важкий тягар, треба мати твою силу, Сізіфе.

Мені не бракує серця для роботи, але мета така довга, а час такий короткий».

Пам’ятаймо…