Мисливець за снами…

Про цю книгу Володимира Брюггена я хотів написати, тільки-но вона з’явилася наприкінці квітня 2008 року, однак усе чогось відкладав. Швидше за все, боявся видатися банальним у розмові про книгу, до якої часто повертаюся, і ніяк не можу зрозуміти, що ж мене притягує у ній. Або  як сам автор з подібного приводу сказав: «Нежелание говорить банальности погружает в молчание».

Відповідь маю давно, і серед першопоштовхів до прочитання треба назвати постать Автора. Все-таки в українській літературі не так багато письменників, яких би мені хотілося прочитати, «с удовольствием и не без морали», як говорив незабутній Тарас Григорович…

Друга причина похідна від першої, – Книга. В українській літературі, особливо літературі сучасній, не так багато книг, автори яких би знали, що хочуть сказати й для кого. Володимир Брюгген – один із їх числа…

Довго мене мордувала назва моїх міркувань. Спочатку хотів назвати  їх «Самотнє горіння Володимира Брюггена», виходячи із міркувань самого автора: «Литература – это одинокое горение». Потім зрозумів, що таке «кліше» самотности прикладається до будь-якого серйозного літератора, який серед іншого ставить проблему людської самости і самоти…

Нарешті, зупинився на назві «Мисливець за снами», оскільки у цій книзі наскрізною ниткою проходить тема «Сну» і «Яви», взаємопереплетіння і взаємозаміна цих понять. Напевне, тут епіграфом могли би бути знову-таки міркування автора: «Только оставаясь наедине со своими снами, можно отличить их от яви».

Звичайно, що вибираючи наяскравіші афоризми Володимира Брюггена, я ризикую потрапити у пастку надмірного цитування. Однак, тут я добровільно роблю вибір на цитуванні, бо це той момент у розмові про книгу, коли тобі нічого не залишається, як вибрати і скомпонувати ті міркування автора, які не просто приймаєш, а які стали, до певної міри, взірцевим поєднанням змісту і форми.

«Блокноти» Володимира Брюггена – це вічна книга. Вічна в тому сенсі, що кожен з авторів проходить довгу дорогу, аби наблизитися до неї, втіливши у ту найорганічнішу для себе форму квінтенсенцію власного життєвого й естетичного досвіду.     Такі книги для багатьох читачів стануть своєрідним одкровенням, своєрідним путівником у світі Літератури і Життя, чи Життя і Літератури. Або ж, як сам автор пише, «литература – это занятие или состояние, соразмерное жизни и смерти. Другой взгляд на литературу лишен особого смысла».  І ще один авторський афоризм, який вкотре підкреслює взаємопритягання і взаємозаперечення цього двоєдиного дійства/творення: «Условием жизни является забвение. Условием литературы является память. Вот почему так трудно совместима жизнь и литература».

Таких знахідок у книзі багато, тому акцентуватиму увагу на окремих блоках, які виявлять оригінальність творчого пошуку Володимира Брюггена. Насамперед, говоритиму про оцінку тенденцій сучасної літератури. Тут є деякі міркування, які би варто нагадувати защораз:
1.    «Я думаю, что современным читателям до смерти надоели романы и повести о каких-то людях, о чьих-то судьбах, как осточертело и самодовольное кудахканье поэтов. Но им хочется прочесть какую-нибудь емкую, спрессованнную книгу о самих себе, чтобы извлечь оттуда хотя бы что-нибудь для себя и для своей жизни. Поучительный характер литературы меняется на личностный. Личность писателя отождествляется с личностью читателя»;
2.    «Литература не должна плодить праздные разговоры. Она культивирует целомудренную немногословность»;
3.    «Нет, нет, не сочинять что-то длинное в расчете на будущее (посмертное?) признание, а писать короткое, чтобы оно хоть как-то врезалось в сознание ныне живущих – и оставляло свои зарубки»;
4.    «Постмодернистам» (Василию Курицыну и другим) я бы посоветовал идти работать коверным в цирке; там они будут на месте и заработают гораздо больше денег.
«Постмодернизм» заражен кастовостью безделья и развлекательности (почесать брюхо сытому обывателю … как это старо!); он не выполняет ни одной серьезной функции искусства – даже такой элементарной, как обучение человека литературно грамотному языку»;
5.    Перечитывать можно мысли, но не толстые книжки»;
6.    «Философия, как и любая научная дисциплина, безэмоциональна. Она способна увлекать логикой, или особой «алогичной логикой», но это не всегда – произведение чистого разума. Искусство же во всех проявлениях должно быть эмоционально, ибо взывает к чувствам. Вот почему так скучны и даже отталкивающи многостраничные опусы прозаиков-«модернистов»: их эмоциональность неопределенна, невыразительна, невнятна, никуда не направлена, а мыслительная или философская концепция при этом чаще всего отсутствует»;
7.    «Много безличных книг. Потому что безличны авторы. А что есть личность? Я думаю: воля, стремление. И какое-то тайное существо под ними. Умение – еще не личность»;
8.    «Только раздражающее чтение способно еще увлечь»;
9.    «Думать, что хочешь, и писать, что думаешь, – тайный закон литературы. Множество пишущих даже не подозревают  о нем»;
10.     «Читаешь книжки, журналы, коллективные сборники… Сочинения молодых, не очень молодых, совсем не молодых… И думаешь: ну, вакханалия! Никогда еще не было такой гипертрофии литературного самолюбования. Не желающее преодолевать себя дилетантство, не взрослеющее, а только стареющее дилетанство».

Із наведених міркувань автора, тільки в одному із них криється певна суперечність, яку годі розв’язати кавалерійським наскоком. Маю на увазі думку, записану мною під номером вісім. Таки є щось від нечистого у нас, якщо ми не потребуємо знань, а потребуємо новизни… Як згармоніювати сю різнобіжність? Як змусити діяти інакше? У Володимира Брюггена, здається, є натяк на вихід із цієї суперечности. Там, де він міркує над сказаним його улюбленим Розановим: «По Розанову: люди, которые никуда не торопятся, – это божьи люди. И те, которые ничего не ждут, то есть ничего не хотят, – тоже божьи люди». Хоча розумію, що цитований парадокс знову заводить у … суперечність. Однак ситуація з людьми, які не поспішають, прагнучи насолодитись і набутись, не така вже й безневинна у цьому протистоянні/гонитві за новизною (сурогатне покоління, яке не знає і не прагне глибини, – лише нових вражень)…

Серед тем, до яких постійно звертається Володимир Брюгген, я би виокремив такі: «тема самотности» («Люблю свободных людей. Вот еще почему я всегда один»); «тема смерти» («Умирать надо в своей стране. А жить – и подавно»); «тема митця і літератури», найоб’ємніша і наскрізна  («Писатели поздно открывают бессилие слов; но те, кто этого не испугался, остаются писателями»; «Если писатель пишет о фаллосе и вагине, но не сопрягает с этим никаких мыслей, то он пополняет коллекцию заборных и сортирных написей»).

Серед інших тематичних блоків заслуговують уваги міркування Брюггена про власний творчий шлях і пошуки («Вдруг подумал, что я всю жизнь ищу того же, что и Зощенко: баланса, равновесия, возможности долго и продуктивно работать»); про ставлення письменника до любови, жінок і сексу («Говорить с женщиной всерьез – это значит не любить женщин»; «Никогда не надоедало думать о любви. Вот это и была любовь – когда о ней думаешь»; «Мерить жизнь сексом, по-видимому, так же глупо, как измерять температуру тела секундомером»).

Окремої розмови потребують міркування Володимира Брюггена про своїх близьких. Інколи про матір («Тайная связь была с матерью; еще с двумья-тремья душами на протяжении жизни. Все прочие «связи» и привязи – не тайные, т.е. не имеющие особого значения»),  і наскрізний ділог про сина і з сином («Только отец и сын существуют в пространстве на правах всей короткой вечности, отпущенной человеку. (Мужья и жены превращаются в проклятье; друзья отходят; любовницы проваливаются в небытие, не говоря уже о любовниках»). Таке постійне повернення до цієї розмови пояснень особливих не потребують, принаймні, не потребують Фройдівських маніпуляцій. Як вдало визначив один сучасний літератор: «Після нас залишаються діти і книги». Я думаю, що поряд із міркуваннями про смерть і літературу, ці діалоги вкладаються у схему розмов про вічне і вічність, зафіксовані в афоризмі Брюггена: «Если писатель не умеет писать о вечном, то он недолговечен»).

Цікавими є також характеристики та оцінки Володимиром Брюггеном окремих письменників чи подій суспільно-культурного плану. Взагалі, такі фрагменти є рідкісними у «Блокнотах» письменника. Зустрічаємо, скажімо, негативні оцінки творчості Й.Бродського чи людських рис Ліни Костенко. Хоча упередження у таких оцінках немає, і це той позитив, який, у принципі, сприймаєш у такому суб’єктивному оцінюванні.

Центральною темою «Блокнотів» В.Брюггена, поряд із названими, залишається тема сну і яви, найяскравішим афористичним втіленням якого залишаються такі міркування автора: «На все расспросы: «Как живешь?» ответствовать я должен: «Вижу сны»». Все у Брюггена  переплетено і взаємопов’язано: реальність і сни, сни і реальність. Можливо, теж одна із причин такого акцентування ховається у міркуваннях автора: «Я не умею жить на этом свете. Всегда жил только на том. Почему же боишься смерти? Ведь ты окажешься там, где и жил».

«Блокноти» Володимира Брюггена залишаються одними з найцікавіших книг, які мені довелося прочитати останнім часом. Не знаю, чи довго я ходитиму під враженням від неї, але те, що повертатимусь часто до її сторінок, безперечно. У цьому, напевно, є сенс літературної творчости, сформульований Брюггеном: «Мне не надо, чтобы обо мне говорили. Мне надо, чтобы меня читали».  Чому би це не могло стати гаслом серйозної літературної творчости, яка ніколи не побоїться звинувачень у вторинности,  змушуючи читача задумуватися над вічними цінностями, які він повинен захищати разом із письменником?