Креси. Європа, Америка

Уже самого постколоніального погляду на польсько-українські стосунки, оприявленого в цій книзі, було б достатньо, аби радити її вітчизняному читачеві. Александер Ф’ют одним із перших польських дослідників відверто говорить про орієнтальний дискурс, наявний у польській класичній літературі, а нерідко й запозичений сучасниками. Його постава відкрита й симпатична (хоч часом може видатися провокативною), коли закликає колег-полоністів: відкриймо колоніальну складову конструкту Кресів, поки нам не вказали на неї українці, литовці чи білоруси. Автор не лише декларує цю позицію, а й реалізує її в окремих нарисах, в яких порушуються непрості проблеми культурного помежів’я, що їх некоректно сьогодні було б сприймати, забуваючи про колишню колоніальну політику та її далекосяжні наслідки в численних культурних візіях. Причому йому вдається відійти від шаблонів і стереотипів потколоніальної теорії Е. Саїда та його послідовників: по-перше, через те, що дослідник не безкритично сприймає цю доктрину, по-друге, через те, що вона прозраджує виразну неспроможність, коли йдеться про східноєвропейський колоніалізм, надто вже особливий та герметичний предмет аналізу, як слушно твердила Ева Томпсон.

Проте постколоніальна оптика – лише один із аспектів авторської концепції дослідження. Загалом ця концепція ставить за мету осягнення ідентичності в її найширшому розумінні. Краще сказати – ідентичностей, бо множинність таких дефініцій є для автора аксіоматичною. Звідси своєрідна конструкція книжки, в якій тематика окремих нарисів не ув’язується безпосередньо й вибірково насвітлює літературні явища, без обов’язку вникати в систематичний дискурс історії літератури, хоча окремі розвідки в цю царину достатньою мірою засвідчують компетенцію автора та субтельність його смаків. В організації структури дослідження вирішальну роль зіграв, однак, загальний, символічний ключ інтерпретації. Тобто, окремі артефакти літератури тут становлять не самодостатній предмет аналізу, вони спонукають шукати відповіді на засадничі питання. От хоч би й у гамлетівському дусі, як подобається авторові: бути чи не бути… (поляком, литовцем, українцем, центральноєвропейцем, американцем – право підкреслити потрібне поблажливо надається читачеві). Відповідаючи на питання такого штибу, ми неодмінно маємо справу зі скутістю і штивністю дуалістичної опозиції, яка не може задовольнити, бо не залишає місця для компромісу, відтак входимо в наступну опозицію, шукаємо поза рамками аґону, логічно досвідчуючи, таким чином, множинний, нестійкий характер ідентичності, котру, як виявляється, в культурі абсолютно неможливо звести до простих логічних формул.

Годиться підкреслити, що «Зустрічі з Іншим» – то третя з черги книга автора, присвячена проблематиці ідентичності. Про своєрідний триптих, який завершує фактом своєї появи ця праця, автор згадував у передмові. Український читач пізнає допіру останню частину ґрунтовної наукової студії, якій Александер Ф’ют віддав уже багато років. Дослідницька стратегія за цей час, очевидно, не змінилася, а от тактика, як завжди, визначається характером матеріалу та вдосконаленням інтерпретаційної техніки. Провідні ідеї Александера Ф’юта аж ніяк не детерміновані суспільно-політичною кон’юнктурою, як можна було б подумати, лишень гортаючи її сторінки. Це в останні роки в Польщі (а почасти й в Україні) стало модним говорити й писати про багатокультурність, толерантність, Іншого, знову актуалізувалися дискусії про Центральну Європу, адже країна стрімко адаптується до стандартів Європейського Союзу (зокрема й ідеологічних, інтелектуальних, соціодемографічних тощо), членом якого вона стала лише в травні 2004 року. Александер Ф’ют від 1990-х років свідомо акцентує увагу на невпинно-динамічних процесах творення новітніх ідентичностей, їхніх суперечностей та конфліктів, на складних аспектах невротичних самоозначень, які нерідко саме література втілює найбільш виразно та пластично, хоч вони мають найсерйозніше значення для маркування сучасного культурного простору загалом.

Мені здається, що джерела цього стійкого наукового інтересу автора слід шукати в його дослідженнях Чеслава Мілоша, завдяки яким він здобув славу одного з найбільш проникливих інтерпретаторів славетного поляка. І слушно, бо важко знайти більш яскравий та глибокий приклад релятивізму самоідентифікації письменника й мислителя, ніж той, що його демонструє всією своєю творчою еволюцією Чеслав Мілош. Багатогранна тожсамість зрілого Мілоша – це не тільки нашарування різних чинників та впливів; важливіше, що постава поета формується на основі драматичних переосмислень свого-таки досвіду та ревізій дефініції власного творчого «Я». Польський поет родом з Литви (знову – Креси!), політеміґрант, «громадянин світу», який, попри все, повертається до своїх національних коренів, аби підживити їх новими соками й активізувати кровообіг рідної літератури через долання меж та переборення стереотипів національного, Мілош був свідомий відповідальності поета за творення колективної ідентичності. Чи не цей рафінований ідеалізм Мілоша «заразив» Александра Ф’юта? Адже теза про відповідальність тут виразно проектується на письменників, які творять ідентичності з живої, ще не сформованої матерії чуттєвого досвіду. Однак ця засада апріорно переходить також на дослідника, на спосіб, за допомогою якого він інтерпретує літературу, наново (після письменника) цементуючи ту форму, яка насправді зовсім не є застиглою та закостенілою. Як вийти з цього зачарованого кола? Як осягнути ту «закриту форму», перебуваючи поза нею і вникаючи в її сутність водночас? Для цього й потрібно впровадити категорію Іншого: тоді з’явиться відчуття перспективи, яке увипуклить конкретний, пластичний вимір тієї самої форми.

Постулюючи поняття Іншого, Александер Ф’ют, знову ж таки, не спішить за модою й не возводить марґінальне до рівня культу. У нього скромніше й коректніше завдання: визволити Іншого з тіні, вивести його із зони мовчання й іґнорування, вказати його істотність і намацальність навіть у тих текстах, в яких, із першого погляду, його або взагалі не існує, або таке існування міцно заблоковане тенденційністю зображення. Отож, Ф’ютові інтерпретації надають голос тому Іншому, якого зазвичай «втискують у тло» чи «замикають у клітці стереотипу», як зазначається у вступі до праці. І від цієї операції виграє література, вона позбувається камінної застиглості й компліментарної забронзовілості, повертаючи собі натомість риси живого театру, неповторні жести та гримаси. Це, звісно, лише перший крок, який швидше означує, ніж вичерпує проблему Іншого. Логічно, коли за ним будуть кроки наступні, але цю перспективу допіру належить заповнити – чи то іншим дослідникам, на яких не без оптимізму сподівається автор, чи то йому самому в нових студіях.

Та література, яку польський дослідник робить об’єктом своїх спостережень, наочно експлікує несталу, перехідну, змінну якість людського чинника в культурі нашої доби. Парадоксально, але щодо письменників, творчість яких аналізується в цій книзі, Александер Ф’ют не тільки далекий від наміру доводити стовідсоткову «польськість» цих авторів (що, варто нагадати, було метою ортодоксально налаштованих критиків минулого, звідси своєрідний комплекс «кресовості», про який ідеться в перших розділах), він і поготів – виразно вказує на змішані, неоднорідні ідентичності, що визначили творче обличчя цих літераторів. Бо й справді, тотальна міґрація й імміґрація двадцятого сторіччя, хоч як би ми тепер її засуджували (чи, навпаки, виправдовували – залежить від ідеологічної оптики), стала доконаним фактом, який викликав своєрідний ефект культурного зміщення, дифузії. Це щось на зразок дії стисненої пружини, яка чинить раптовий рух тоді, коли від неї цього ніхто не очікує, нагадуючи про ніким не відмінені закони фізики. Подібним чином діють закономірності культури в людських спільнотах: репресовані, заблоковані, здавалося б, назавжди витіснені з пам’яті, культурні чинники зберігають свою тяглість, змінюючи лише форми та способи побутування. Це рівною мірою стосується як польських, так і українських, білоруських, литовських, єврейських тощо тотожностей: саме їхні діалектичні (бо водночас і конфліктні, і взаємопритягувальні) стосунки стають інтриґуючим мотивом цієї книжки. Свідомо відходячи від схем та стеротипів, її автор вказує на неможливість «чистої» ідентичності (зокрема, національної) в сучасному світі, він порушує цікаву, хоча й ризиковану, проблематику змішування та взаємного накладання різних властивостей в одній людині – найчастіше письменнику, але також і в літературному героєві. Таким чином, людська істота осмислюється тут не в стабільній оазі суспільно-цивілізаційного буття, а на перехресті, в тимчасовому й дуже непевному вияві. До того ж, її змінні, вистраждані чи новонабуті ідентичності відображають непросту внутрішню драму, прозраджують нерідко травматичний досвід ставання собою, відстоювання власної самості перед численними загрозами, що постають на її шляху.

Мій уявний опонент заперечить: то й що? Такий погляд, мовляв, неактуальний для нашої молодої держави, яка лише вибудовує цілісну ідентичність, оперту на мононаціональному принципі. Однак не варто поспішати з висновками. По-перше, в минулому наше суспільство зазнало не менш травматичного досвіду, ніж польське взагалі й „персонажі” книги Александра Ф’юта зокрема. І той самий закон пружини логічно було би брати до уваги, формуючи іміджелогію молодої держави. По-друге, сучасна ідентичність не може бути уявним відновленням чи механічним симбіозом давніх (байдуже, чи йдеться про бароковий, чи романтичний міф, чи про міф Трипілля або княжої Русі-України), вона мусить бути адекватна суспільно-культурним реаліям актуальної доби. Тобто, прагнути слід не до «чистого» етнічного (очевидно, ілюзорного у своїй основі) українства, яке нам хочеться бачити у власноруч ідеалізованому минулому, а до витворення такої якості, яка, захищаючи та культивуючи традицію, була б водночас відкрита до світу, спроможна до критичної саморефлексії, здатна до модернізації, до змін, які забезпечать їй перспективу розвитку, а не зіштовхуватимуть на марґінес сучаснох цивілізації. Звісно, на це немає готових рецептів, а їх пошук дорого дається кожній національній культурі. Але іншого шляху – немає. Треба невпинно вчитися творити себе, при цьому постійно лишаючись собою, не позбуваючись властивої автентичності, яка є базовою цінністю.

Нарешті, по-третє, поняття багатокультурності та ґлобалізму вже й на українському ґрунті мають цілком конкретне втілення, що не дозволяє ними легковажити. Більше того, ефекти етнічного та культурно-цивілізаційного змішування, що їх спричинила тривала суспільна практика СРСР, в Україні викликали далекосяжну гальванізацію ідентичностей. Що б там не казати, стає все більш очевидним: сьогодні в Україні вже не вдасться збудувати моноетнічного суспільства. Це ще було можливим на початку ХХ століття, але нині видається дуже сумнівним. Навіть етнічні українці індентифікують себе доволі суперечливо. Досить переглянути перші-ліпші соціологічні опитування: вважаючи себе українцями, вони водночас віддають перевагу російській мові, шанують російських чи совєтських героїв, визнають рідною російську культуру тощо. А отже, досвід змішаних тотожностей, про який переконливо пише Александер Ф’ют, нам не тільки не чужий, він цілком на часі. Навіть більше, можна ризикнути проґнозом, що в наступних роках та десятиліттях цей досвід ставатиме в Україні все більш актуальною проблемою.

Аналізуючи в книзі «Зустрічі з Іншим» ґлобальний процес розмивання моноцентричної концепції світу, який реалізується протягом усього двадцятого сторіччя, Александер Ф’ют окреслює в його межах три концентричні кола та, відповідно, закладає тричленну структуру також у композицію цього дослідження. Перше визначає типово національний (польський) комплекс Кресів: за його допомогою автор прагне відкодувати елемент польської культурної домінації на землях сусідів, які колись належали до складу Речі Посполитої. Література в цьому сенсі постає побічним продуктом орієнталізму, адже письменники, що оспівували Креси, не конче поділяли імперську політику і вже менш за все виступали її речниками; поза тим, ситуацію усладнює той факт, що польська імперія була ліквідована ще наприкінці ХVIII століття, коли її елементарно поглинули інші, сильніші наддержави. Зайве наголошувати, що шлейфи кресової свідомості, як своєрідні релікти, досягли й сьогодення, але вони виразно марґіналізуються, через що й автор дослідження поступово втрачає до них інтерес.

Друге, ширше символічне коло постулює ідея Центрально-Східної Європи. Александер Ф’ют доводить невипадковість того факту, що ця ідея двічі в новітній історії ставала доктринальною. Уперше – після 1968 року, коли відбувся рішучий штурм совєтського тоталітаризму та з’явилася верства інтелектуалів-дисидентів на Заході, які, власне, реалізували цей концепт у вільному світі. Удруге – після розпаду соціалістичного табору, коли народи Центрально-Східної Європи знову відчули себе змарґіналізованими й дискриміновими серед інших європейських націй. Це й викликало до життя нову хвилю пошуків європейського коріння. Додамо з жалем, що для українців цей етап надалі триває, а участь Юрія Андруховича в дебатах про Центральну Європу – в тому культурному контексті, який означує автор книги – виглядає репрезентативним голосом нашої спільноти на загальному плебісциті.

Третій вимір, про який ідеться Александрові Ф’юту, взагалі не обмежується Європою, а набуває глобального масштабу. Географічно-просторово він спрямований на обидві Америки, зокрема на Північну, яка, твердить автор, може слугувати за своєрідний палімпсест культури, себто воднораз і проґноз, і застереження, й урок людству. Америка відкриває ще одну грань Європи, її, так би мовити, криве віддзеркалення. Адже американська цивілізація в основі своїй запозичила європейські норми та правила, перенісши їх на новий контитент та адаптувавши до його умов.

Прикметно, що в цьому своєрідному конструюванні (чи – деконструюванні?) сучасної вавилонської вежі Александер Ф’ют чітко завважує зміщення як просторових, так і часових координат. Так, польську кресовість як ідеологічний стереотип він пов’язує з імперським минулим, яке часом і донині відкидає давню тінь на національну ідентичність, а також із географією нових країн-сусідів, якими є незалежні Україна, Литва, Білорусь. Свідомість Центральної Європи стає ознакою не минулого, а сьогодення, до того ж, вона актуально маркує спосіб інтеґрації колективних інтересів та «малих батьківщин» у межах більшого та поважнішого концепту. Америка ж мислиться автором як прообраз майбутнього, з усіма його (слава Богові, поки що віртуальними для нас) загрозами та ризиками. Тиґель багатокультурності й толерантності, який представляє сучасна Америка, може і має стати предметом серйозного аналізу для центральноєвропейців, стурбовано зазначає автор. Взагалі, улюблений його прийом – віддалитись, щоб наблизитись. Так і з польською чи центральноєвропейською ідентичністю, яку можна повноцінно пізнати лише через змінну оптику, через систему дзеркал, за які правлять контакти з іншими народами та культурами.

Корисний ефект праці Александера Ф’юта вбачаю ще й у тому, що вона спонукатиме до розвитку нашу компаративістичну науку, не стільки навіть у сенсі розширення контекстів, скільки через оживлення самої методики аналізу, через рухливість зіставних рядів, які залучаються до інтерпретації. Адже, крім власне художньої літератури – польської, англомовної, литовської, української тощо, автор охоче й доречно залучає літературу документу, його компетенція поширюється також на явища масової культури, філософії, лінґвістики. І хай ці екскурси здебільшого принагідні, вони загалом виразно означують атмосферу пошуку нової перспективи у літературозначих студіях. Компаративістику, яку репрезентує ця наукова праця, можна було б назвати релевантною. Для неї характерна невипадковість, органічність вибору текстів (у найширшому значенні цього поняття) для порівняння. Часом це справляє несподівані ефекти, які можуть викликати подив читача, проте згодом з’ясовується, що матеріал для порівняння автор глибоко осмислив, перш ніж запропонувати його до публічної дискусії. Крім того, у книзі порівнюється те, що актуальне, те, що має відгук у колі нашої сучасної проблематики, навіть якщо йдеться про давно написані художні твори, як-от романи чи нариси Конрада, Івашкевича, Ґомбровича. Така компаративістика викликає значно менше риторичних запитань, ніж та, яка заполонила нині українські наукові збірники та часописи, але з більшим успіхом реалізується в стрімкому зростанні, ніби грибів після дощу, кількості захищених дисертацій з донедавна екзотичної дисципліни. Бо коли порівнюють «все з усім», то й результати здебільшого не сягають поза пересічний рівень. Принаймні наукову перепективу вони не надто розбудовують. Натомість праця Александра Ф’юта, не претендуючи, ясна справа, на всеохопність, виразно вказує принаймні кілька векторів майбутніх студій, які можуть з успіхом збагатити наші нинішні уявлення про ідентичності та Іншого.

Лишається додати, що переклад монографії Александра Ф’юта, про яку тут ішлося, готується до друку в одному з українських видавництв і небавом стане доступний нашому читачеві. Отже, випаде шанс переконатися у слушності (чи - неслушності) цих критичних міркувань.