Andy Warhol — Андрей Ворхол — Андрій Воргол: історія одного вбивства

Кожна людина заслуговує на 15 хвилин слави

Е. Воргол.

Літературні твори, в яких читач має змогу познайомитися з альтернативною історією, з «історією за кадром» тощо завжди викликали інтерес. Нам подобається знати таємниці інших і постійно хочеться дошукатися правди, знаходити приховані знаки і розшифровувати загадки минулого. Здебільшого це не зовсім вдається. Проте інколи трапляються парадоксальні знахідки. Книжка «Хто вбив Андрея Воргола?» (Who Killed Andrei Worhol?, видавництво «Seven Locks Press», передмова Вілена Ейбліна (Vilen Abelin) американського професора політології з Ратґгерського університету Олександра Мотиля (Alexander Motyl) належить, як на мене, саме до таких винятків (побіжно зауважу, що професор Мотиль, крім усього, цікавий художник; його роботи можна знайти на www.toricollection.com). Це вже другий роман О. Мотиля (перший побачив світ 2005 року і мав назву Whiskey Priest видавництво «iUniverse», цей роман змальовує образ комуніста Анатолія Філатова, ідеали якого зазнають остаточного краху: www.amazon.com

Цього разу автор обирає для художньої індукції вельми цікавий сюжет. Роман народжується ніби зі щоденника радянського журналіста, який під час свого шестимісячного перебування у США для висвітлення американської «пролетарської» революції (остаточний занепад гнилого капіталізму!), встиг стоваришуватися з майстром поп-арту Енді Ворголом. Одразу скажу, що, незважаючи на те, що ця книжка 2007 року з’явилася в США, вона має багато точок дотику з українським літературним простором. Насамперед через те, що її автор має українське коріння і в Америці часто виступає як експерт із питань політики саме щодо регіону Східної Європи! По-друге, книжка О. Мотиля має показати сенсаційну річ: Воргол, славетний поп-артист, який здійснив революції в середині ХХ століття (саме «революції», бо йдеться не лише про мистецькі інновації через віднаходження нових форм зображення, а й, скажімо, про сексуальну революцію, в якій постать Воргола відіграє одну з перших ролей) має українське коріння. Друга теза, правда, видається провокаційною.

О. Мотиль заявляє, що славнозвісний митець, родина якого свого часу емігрувала до США, має українське коріння. Цей факт є сенсацією, адже якщо ви відкриєте різні мистецькі енциклопедії, то в переважній більшості матимете три версії походження Воргола: або тільки те, що він народився в Пітсбургу, штат Пенсільванія; або що його батьки емігрували з території, яка належала Австро-Угорській імперії; або що родина Воргола має словацьке походження. І жодного слова про Україну та українську ідентичність. О. Мотиль ґрунтується на тій версії, відповідно до якої Воргол (Вархола) народився 6 серпня 1928 року в Форест-Сіті, штат Пенсільванія. Але його батьки Юлія і Андрій Вархола походили з села Мікова на північному сході колишньої Чехословаччини. Закарпаття також входило на той час до складу цієї держави…

Отже, майстер поп-арту має закарпатське коріння. Цікаво, що знаний український поет із Закарпаття Петро Мідянка в одному вірші написав:

Андрій Вархола – русин чи хохол?

Греко-католик, ставленик поп-арту.

Енді Воргол – це джаз і рок-н-ролл! Куди до нього віршнику чи барду…

І конвульсивний, і побожний “фольк”,

І чілка біла. Окуляри… Енді!

І многоликий хмародер Нью-Йорк:

Ті касино, і кока, бренді, денді.

Але замовчування українськості Варгола потверджує тільки той факт, що Україна для світу — це наче дивна земля Гог і Магог у часи Олександра Македонського. Про історію України не знали й не знають досі. В такому разі книжка О. Мотиля виконує «просвітницьку» функцію в Америці, і вже тому цій праці варто віддати належне в Україні. Читаючи роман, можна помітити, що столицю України транслітеровано не як Kiev, а Kyiv, що вже є певним проривом. За старою радянською традицією українські міста та знакові назви транслітерують через посередництво російської мови. Щоправда, викликає запитання, чому в романі ім’я поп-зірки написано в російській транскрипції (Andrei), якщо автор прагне запропоновувати світові версію, в якій Воргол — «українець». Мабуть, у такому разі всі нюанси варто було б виписати в передмові чи післямові до цього видання, щоби в читача не виникало зайвих запитань. Коли автор транслітерує ім’я совєтського  українського журналіста як Olexandr (той, хто приїздить до США і поселяється в готелі «Chelsea»), то в такий спосіб утверджує його українську приналежність, але постійні «Саша» (як і класично-тривіальне прізвище Іванов) вже вказують на зрусифікованість.

Треба зазначити, що роман О. Мотиля працює зі складною матерією — сприйняттям. Його аналіз був  би цікавим у призмі імалогії. Зрештою, всі колізії, які виникають у цьому творі, пов’язані з неправильним, хибним сприйняттям і потрактуванням певних подій після того, як радянський журналіст потрапляє на американський континент. Він хоче з’ясувати для себе, чим живе США, країна, що ніколи не давала спокою СРСР. Саша Іванов нібито добре розуміє нове мистецтво Воргола, але — інтерпретує його в кодах пролетарського революційного мистецтва; Воргол для радянського журналіста — втілення ленінських заповітів. Період 60-х років у США — це період потрясінь і великих змін в американській політиці та культурі, фіналізацію яких можемо спостерігати сьогодні. Тоді зароджувалось постмодерне мислення — сьогодні воно відмирає. Енді Воргол — представник епохи нової культури, в якій панує пастиш, іронія, змішування стилів. Своє ім’я він зробив на мистецтві реклами. Але мистецтво Воргола було занадто революційним і водночас орієнтованим на людей із середнім достатком (реклама томатного супу з консерви, яку зробив Енді Воргол). «Я роблю дешеву писанину й подобаюся звичайним людям», — казав Енді. Для Олександра Іванова образ Америки, яку він побачив, цілком вкладався в образ країни загниваючого капіталізму, що наразі переживає революції а-ля Велика Жовтнева. Журналіст бачить купи сміття, бруд, шарварок, масові акції протестів, зрештою — ця веремія закручує його і робить складовою абсурду.

Але в тому приміщенні, де розміщувався «штаб» Комуністичної партії в США був і офіс американської зірки Воргола — славнозвісна «Фабрика». На цей прецікавий факт натрапив О. Мотиль, готуючи розвідку про цього великого збурювача масових думок. Але сам цей факт виявився настільки цікавим, що професор О. Мотиль переінакшив власні задуми і замість дослідження про коріння Воргола видав цікаву авантюрну історію — трагікомедію про Енді Воргола. Назва, винесена на обкладинку, нібито має відкрити таємницю замаху на Воргола, що стався саме того року, коли до США прибув радянський журналіст. І тут ми входимо у світ приватного життя зірки. Подібні сюжети в західній і зокрема в американській літературі дуже популярні, а отже, комерційні. Вони гарантують, що ця книжка буде розкуплена. О. Мотиль бере для письменницької інтерпретації пуанту життя Воргола — історію з власною «ученицею», яка одного дня вистрелила в свого вчителя. Три кулі засіли в тілі великого провокатора, лікарі в шпиталі констатували клінічну смерть, але, незважаючи на всі закони медицини, Воргол вижив і прожив іще 23 роки. Щоправда, зрештою, ці рани таки підірвали його здоров’я, але це вже, як кажуть, зовсім інша історія.

Історія з тим, хто стріляв у Енді Воргола, в реальності виглядала так… Майже сорок років  тому, 1968 року, Воргол уже був визнаним майстром поп-арту. Його виставки з успіхом проходили в Америці. Навесні він вирушив у Лос-Анджелес на відкриття своєї великої ретроспективи. Успіх був грандіозним: переповнені зали, юрби студентів, що скандували: «Ми любимо Енді Воргола!». Перед від’їздом Воргол перечитав сценарій, із приводу якого йому знову дзвонила «ця докучлива феміністка» Валері Соланес (Valerie Solanas), і з відразою жбурнув його одному з помічників: «Засунь це подалі». Валері мріяла, щоб Енді поставив за цим сценарієм фільм, але Воргол вважав його занадто «брудним». Дівчина кілька разів з’являлася на «Фабриці» (в офісі Воргола поряд із офісом Комуністичної партії в США), вимагала повернути рукопис, але Воргол щораз відмахувався: «Я зайнятий, зайди пізніше». Валері була дівчиною неврівноваженою, рішучою (вона заснувала Асоціацію за примусову кастрацію чоловіків)… Коли Енді перерізував у Лос-Анджелесі атласну стрічечку, вона зайшла в збройовий магазин і купила два револьвери — 34-го й З6-го калібрів. Валері через кілька днів після повернення Енді з’явилась на Фабриці, підійшла до Енді, дістала револьвер і вистрелила. На розі вона купила морозиво, не кваплячись, з’їла його й звернулася до вуличного регулювальника: «Я стріляла в Енді Воргола». Пізніше так назвуть фільм про жінку, яка кількома пострілами прославилася на цілий світ. Агонізуючи, Воргол спостерігав за метушнею після пострілів і раптом почав хихикати: «Не смішіть мене. Мені дуже боляче». В лікарні констатували клінічну смерть… Наступного дня газети майоріли заголовками: «Відома феміністка стріляла в короля поп-арту Енді Воргола». Ніхто б не повірив, але хирлявий Енді вижив після трьох куль… І все-таки  вижив. Це все сталося 1968 року.

Наразі в романі О. Мотиля маємо той самий 1968 рік — рік візиту журналіста із СРСР до США, рік масових  заворушень, рік замаху на життя Воргола, який багато чого змінив у стилі і життєсвіті, як зауважують біографи, американської зірки. «Я вже мертвий», — часто казав Енді репортерам. До Воргола після замаху повернулися забуті дитячі страхи, він став боятися людей, придбав бронежилет. Воргол не виходив на вулицю ввечері, а дорогі прикраси носив тільки під одягом. Ворогів у Енді не поменшало. В нього кидали тортом активісти антинаркотичної кампанії, невідомі зірвали з нього перуку на презентації нової книги. Маніяки писали йому численні листи із погрозами. Всі вони діяли методами самого Воргола: будь-що потрапити на перші шпальти газет.

Постріл у Енді Воргола і став центром, від якого починає свою історію О. Мотиль. Але, як на мене, через те, що сам судний день у книжці є фінальною сценою, роман не зумів відтворити всієї складності життя Воргола. Роману, який готує читача до відкриття таємниці детективного сюжету, не пасує зібганий фінал. Постать Енді Воргола видається одновимірною, але чи могла б така людина викликати стільки ненависті і любові водночас? У творі Олександра Мотиля превалюють діалоги, які спрощують психологічність твору, відображаючи зовнішній вимір комунікації — дружби між журналістом та Ворголом. Діалоги відбивають поверховий рівень, але немає того наратора, який зміг би надати тексту «ущільненості» та глибини. Діалоги, динамізуючи темп, прискорюючи хід читача в тексті, водночас і спрощують естетичне сприйняття. Але постійне використання прямої мови в діалогах також у певний момент починає втомлювати, адже читач може прорахувати, що відбуватиметься далі. Тим більше, що сюжет про постріли у Воргола став світовим… У романі часом немає погляду в глибину, який зробив би роман історією з подвійним дном у позитивному сенсі цього слова. Життя Воргола — і досі загадка: в Америці під час розмови про майстра поп-арту обов’язково знайдеться опонент і захисник. Воргол, який пройшов пекло в реальному житті, який ненавидів школу і який довгий час не мав що їсти, зрештою, став володарем думок, творцем нового мистецтва. Як таке стало можливим? Що мала відчути людина після цих змін, тим більше, що Воргол у інтерв’ю якось сказав, що людина ніколи в житті не змінюється.

О. Мотиль акцентує на амбівалентності сприйняття мистецтва Воргола — на «буржуазному, гнилому» Заході воно стало початком нового руху, а журналіст із СРСР знаходить погляди Воргола вкрай соціалістичними, промарксистсько-ленінськими, близькими до радянської ідеологічно правильної філософії, яка має привести людину в світле майбутнє. Саша Іванов приїхав до Нью-Йорка з однією метою — висвітлити американську революцію 1968 року, але його перебування в США перетворюється на абсурд із трагікомічним фіналом. Можливо, жанровий вибір, який зробив О. Мотиль — взяти трагікомічну абсурдистську основу для роману — найбільш вдалий і адекватний щодо життя самого Воргола, який сміявся за кілька годин до клінічної смерті і який водночас почав панічно боятися смерті після того абсурдного інциденту на «Фабриці» (пізніше він навіть не поїхав на похорон своєї матері, людини, яку він, можливо, чи не єдину, по-справжньому любив). Такий вибір трагікомічного, іронічного стилю підштовхує читача до багатопланового прочитання роману, що зазначає у своєму слові, винесеному на четверту сторінку обкладинки, Аскольд Мельничук («All fiction is by nature revisionist and Motyl’s surprising and ingenious novel, Who Killed Andrei Warhol, adds several dimensions to our understanding of this American icon…»). У романі О. Мотиля діють сили FBI, KGB, Комуністичної партії США, the Black Panthers, студентські революційні рухи (пригадується випадок, коли студенти захопили кабінет ректора Колумбійського університету, відстоюючи власні вимоги), і все це створює ефект абсурдистського часу, в якому керують не люди, а історичні функції. Книжка О. Мотиля, хочеться сподіватися, знайде свого читача в нас, адже, попри все, вона є цікавою історією про минуле, про Нью-Йорк, про зародження нового мистецтва і світорозуміння (ми маємо змогу побувати в самій лабораторії Воргола)… Поки що Воргол не став національним героєм в Україні, і чи стане — питання окремої дискусії. Енді Воргол нібито став митцем для суспільства, яке хотіло фаст-фудів і кока-коли, але чи справді Воргол — лише провокатор, який продав/розміняв свій талант? Поки що на це відповіді немає. Зате є відповідь на запитання «Хто вбив Андрея Воргола?».

Книжку О. Мотиля можна замовити безпосередньо через видавництво «Seven Locks Press» або мережі www.Amazon.com; www.BarnesandNoble.com