«Тут так багато всіляких дрібничок, що можуть зворушити…» – два рядки з однойменного вірша легко передають атмосферу збірки «Бостон-джаз». Поезія Мар’яни Савки, жіночна, чуттєво осяжна, у цій книзі, здається, втілена усіма своїми прикметними рисами. Музичність, увага до найдрібніших деталей, глибока суб’єктивність і творча вибудова, й осмислення мікросвіту, де живе жінка, – у «Бостоні» присутнє все. І водночас чогось бракує. Щоб позбутися двоїстого відчуття, спробуємо збагнути, як воно – вдихати запах мокрих магнолій, занурившись у художній світ поезій і візій авторки – філолога за освітою, видавця за фахом і акторки за станом душі. Утім, щодо останнього, кажуть, кожна жінка в душі трохи така. Тому звернемося до книги.

Перше, що привертає увагу, – її цілісність. Можливо, завдяки вдало підібраним світлинам, що прямо чи символічно ілюструють поезії, витворюючи одночасний візуальний ряд образів, які то доповнюють, то немовби контрастують із текстом, поглиблюючи сприйняття та відкриваючи читацькій уяві нові горизонти. Можливо – завдяки авторському умінню витворювати неповторну атмосферу, викликати відчуття присутності у світі, де «самотні дерева вже чекають нового цвітіння», небо починається на горищі родинного дому, а світлини пахнуть солоними ранками. І все це – таке близьке, аж немовби дотичне, анжамбеманами перетікає з рядка в рядок, висновуючи якісь особливі смисли, розгадати які можна, тільки долучившись до синкопованих ритмів міста мокрих магнолій, у якому живе самотня жінка, що творить власний світ, дуже окремішній і трохи незбагненний. Із першої ж сторінки вона відокремлює його чарівною лінією – «на своїх/ божевільно високих підборах/ я прокреслюю лінію танцю…», яка до кінця вірша попри авторські запевнення, що «все, що дістало початок, повинно скінчитись», перетвориться на знак нескінченності. А читачеві залишиться тільки здогадуватися, що буде далі, втупившись в асфальт разом із власником тупоносих черевиків чоловічого штибу на світлині поряд із цитованим віршем.

А тим часом у місті синкопованих ритмів нуртує весна, цвітуть магнолії і жінка просить джазового господа благословити Великдень. Жінка крокує містом, і місто проходить крізь неї всіма своїми вулицями, кав’ярнями, запахами й відтінками смаку. Синестезія – звичне явище у поетичному світі Мар’яни Савки – наразі чи не основний спосіб витворення тієї загадкової атмосфери, яку відчуває читач із перших сторінок.

Її вірші важко класифікувати за жанрово-видовими категоріями. У них немає афористично-викінчених філософських думок, медитативне самозаглиблення часто розсіюється й перетворюється на увагу до найнесподіваніших деталей (що засвідчує, втім, бездоганне уміння насолоджуватися повсякденним). Але постійне відчуття світу, оприсутненого собою, що існує тільки як картинка в калейдоскопі – крізь призму авторського бачення, самоусвідомлення ліричного «я» невід’ємною часткою світу, де лунає «срібна музика снігу про те що не можна назвати», підштовхує до визначення такої лірики як сугестивної, і це викликає в читача відчуття глибоко особисті й часом геть несподівані, навіює настрій або непомітно спрямовує плин думок. Так буває, коли після прочитання одного чи кількох віршів, ловиш себе на тому, що не можеш чітко сказати, про що читалося, бо геть потонув у власних переживаннях, спогадах, мріях. І тільки послідовно відтворюючи в пам’яті ланцюжок асоціацій, спогадів, міркувань можна повернутися до образу, звуконаслідувального ряду чи просто неологізму, що «ввімкнув» у душі відповідну настроєву тональність.

Поезії «Горище», «Тут осінь», цикл «Очерети», «Дерев’яна веранда.1», «тінь гори…» є саме такими – із ланцюжка здавалося б просто нанизаних одне за одне уявлень, деталей, метафор постає «від сердець і до очей примружених промінь сонця кладочка хистка» («тінь гори…»). Зачаровує шепіт звукоряду і чимось перегукується зі знаменитою осанною осені Ліни Костенко:
очерети довкіль очерети
і пошепки пошерхлими устами
о чи не ти промовив чи не ти
про те що проросте очеретами
що вітром заколисане зросте
щоб розповитись музикою світла
о чи не ти промовив чи не те
що світ в устах господніх тільки титла
(«Очерети»,4)

Звукописи, оригінальна взаємодія ритму і смислу, несподівані образи разом висновують іншу реальність, де лірична героїня – це такий танцюючий деміург, спроможний майже на рівних зауважити Всевишньому: «тільки ти о мій господи/ знаєш про мене усе/ навіть те/ чого тобі знати не конче» («Турбулентність»). І ще – «узяти/ на долоню/ маленького демона/ і годувати його/ крихтами чорного хліба» («Дерев’яна веранда», 3). Але все-таки танцюючий творець поетичного світу – жінка, чутлива до найдрібніших деталей, тому перевтілюючись то в квітку, то у ваніль, вона щоразу залишається чуттєво осяжною, як музика, смак кави, запах післядощової весни.

Її танець за бажання можна б зіставити і з муракамівським «ДОПОКИГРАЄМУЗИКАТАНЦЮЙ», і з матіосівським жіночим арканом, котрий «і танець, і щит», якби не «турбулентні потоки» (читач сам відгадає їх), які часом зносять жінку з пронизливого емоційного вістря, перетворюючи на розшарпану квітку, підхоплену виром побутовізму й збиту на манівці рим «банда-контрабанда», «сестри-оркестри», «ґучі-везучі» і под. Тоді цілісність поезосвіту перетворюється на зацикленість, а сама книга починає нагадувати щось середнє між інтернет-блогом та альбомом панночки ХІХ ст. Пригадуєте, в них іще писали вірші та малювали малюнки, а власниця відписувала? До думки про таку подібність підштовхує кількість повторюваних фотографій – і самої авторки, і її друзів, присвяти віршів одним і тим же людям (Світлані Матвієнко, Ндуці Отіоно).

Подекуди увага до деталей стає надмірною, втрачаючи неповторну здатність відкривати неймовірне в буденному, і перетворюється на банальний «перелік кадрів» здовкола («Спостереження», «Моїм дівчатам», «Світлані»). На їх тлі вірш «курва кажуть про неї…», який міг би серед інших поезій претендувати на драматизм (кажуть, справжнім королевам дозволено все і ніщо не сплямує їх білосніжні шати), втрачає оте вістря емоції і стає …таким, яких вистачає. (Королеви не фарбують нігті прилюдно, а танцюючий бог тим паче).

Еротичність поезій Мар’яни Савки завжди залишалася ще однією сильною їх ознакою. Не зрадила вона авторці й наразі. Вірші «Слух» (обидва), «Моєму Юркові», «Талісмани», «Ваніль», «у дорожній валізі…» та ін. переконливо і так відчутно свідчать, що для написання еротичної лірики геть не обов’язково поетапно описувати оргазм, — римовано, чи не дуже.

Глибока суб’єктивність відчуття, щира присутність у кожному слові, кожному дотику, порухові, запаху, безперечно, відкривають світ набагато інтимніший, ніж пряме протоколювання. Однак надмір такої суб’єктивності знову наближує мікросвіт книги до блука (книга, видана за матеріалами інтернет-щоденника). Зайва камерність знецінює авторську відвертість, а цілісне сприймання розчиняється у відчитуванні міркувань і почуттів прямого авторського «я», а не умовного ліричного. Відмінність у тому, що поряд із останнім завжди є місце читачеві, у першому ж випадку – тільки якщо ви належите до знайомих авторки. Післямова «Джаз у місті мокрих магнолій» покликана оповісти історію постання збірки, проте образ жінки в місті синкопованих ритмів уже так цілісно виписаний у віршах, так чітко відмежований лінією танцю, що медитації на 52-му поверсі хмарочоса мало кого цікавлять і видаються просто зайвими. Образ танцюючого бога розсипається на друзки під акомпанемент дзвінкого стуку високих обцасів по кам’яному хіднику.

Однак, судячи з шалених вражень від презентації книжки у львівській «Ляльці», де Мар’яна Савка разом із «Оркестрою Vito» та Павлом Табаковим творила дійство, назване потім журналістами «театром одного актора» і «джем-сейшеном», явище літературного перфомансу, слемова подача текстів аудиторії з невпинним поступом опановує нові кола читачів і змінює специфіку сприймання й оцінки самих текстів. З одного боку – явище нітрохи не нове, можливо, ми стоїмо на порозі відродження стадіонних аудиторій поета. З іншого – в добу влади мас-медіа традиційний шлях до читача веде у скромні закутки книгарняних полиць, тож, може, справді
ці слова
не злетівши із уст
не промовлено-втрачені
ненароджені діти
прогалини поміж рядків
(«ці слова…»)

Дискутувати про це могли б науковці-дослідники, критики, автори. Читачеві ж залишається читати серцем, інакше жодна дискусія не матиме сенсу. Легких ритмів!